У рамках проекту «Україна очима редактора» Український журналістський фонд запросив газетярів та телевізійників у прес-тур на Чернівеччину. І хоча обласний центр здавна носить титул туристичної перлини та Маленького Парижа, найбільші цікавинки чекали на нас за межами міста — у Кіцманському та Вижницькому районах. Недарма українські митці завжди їхали сюди по здоров’я та натхнення. «Чарівний край Черемоша й Прута» обдарований не лише колоритною природою (про неї вам розкажуть у музеї Національного природного парку «Вижницький»), не лише талановитими майстрами (по розмаїття народних промислів завітайте у Художній музей Вижницького коледжу прикладного мистецтва), а й унікальними творчими особистостями... А де, як не на батьківських обійстях, створювати скарбниці родинної пам’яті про них? І хто, як не рідна людина, найретельніше збереже найкращі спомини для нащадків...
Перша сцена
У селі Рівня ми під’їжджаємо до музею-садиби легенди української естради Назарія Яремчука. Нині в обійсті батьків господарює, збирає родинні артефакти та залюбки розповідає гостям про брата рідна сестра Назарія — Катерина (на знімку).
Вона веде нас між квітниками на подвір’ї, пригощає виноградом та яблуками і розповідає (ні, скоріше наспівує!): «Назарій був добрим газдою. Ось виноград, який він посадив, ось рута-м’ята, принесена ним із Карпат...»
У вітальні — концертні афіші Назарія Яремчука та його талановитих дітей; невеличкі сходинки, котрі служили малому Назарку першою сценою (на знімку) і на яких він любив сидіти, коли приїжджав уже дорослим і знаменитим. Усі речі справжні і дбайливо збережені рідними. У наступній кімнаті — масивна різьблена бабусина шафа, якій понад 200 років, прикрашена стародавніми карпатськими орнаментами скриня, на стінах — костюми, мамина мандоліна й родинні світлини, а на столі — колекція фотографій, альбоми, журнали з публікаціями, листи рідним, шкільні щоденники і навіть зошити...
Нас було п’ятеро
Господиня музею показує світлини і з тремтінням у голосі згадує батьків: «Для них це був другий шлюб. Мама Марічка Даріївна й тато Назарій Танасович одружилися, вже маючи дітей — Дмитра й Степана. Тато був освіченою людиною і зробив усе, аби старший син Дмитро у ті нелегкі 1930-ті роки вивчився — закінчив факультет права Чернівецького університету... Тож нас було п’ятеро, бо народилося ще троє: брат Богдан, я і наймолодший Назарчик («Оце мої дрібні діти», — так казав про нас тато). Батьку в рік народження Назарія виповнилося уже 64, мамі — 33. Та незважаючи на велику різницю у віці, вони жили щасливо. Тому що у родині завжди співали, грали на різних музичних інструментах і дуже любили українську культуру. Батько був дияконом, мав оперний голос; а мати співала у церковному хорі, грала ось на цій мандоліні, була акторкою у Народному домі у Вижниці. А яка красива була! Назарчик дуже схожий на неї. Дитинство наше було не з легких, а про юність і не розказую... Тримали дві корови, свиней, аби було що їсти. На жаль, коли Назарчику було 12 років, тато пішов у вічність, а мама злягла, тому була змушена віддати молодшого сина у школу-інтернат. Нині на подвір’ї тієї школи стоїть пам’ятник талановитому учневі... Назарій був дуже акуратною дитиною, не лише співав, а й змалечку писав вірші, мріяв стати географом...»
Пані Катерина відкладає стосик фотографій і показує списані каліграфічним почерком шкільні зошити, потім лабораторні роботи вже географічного факультету Чернівецького університету (студентом він став з другої спроби). Далі йдуть знімки періоду, коли Назарій познайомився з керівником ВІА «Смерічка» Левком Дудковським і став солістом ансамблю...
«Мама дуже раділа його успіхам, найбільше хотіла, щоб він став артистом, — згадує пані Катерина. — І навіть написала листа Дудковському, в якому дуже просила «вивести Назарія в люди». І Левко Тарасович завжди підкреслював, що виконав її прохання. Смерть матері стала важкою втратою для всіх нас, і особливо для Назарія...»
У 23 роки закохався з першого погляду і одружився на Олені Шевченко — солістці Чернівецької філармонії (їхній шлюб тривав 15 років). Народилися сини: Дмитрові вже 41, Назарію 40, вони мають власні родини, виховують діток і продовжують батькову справу — поширюють світом українську пісню...
Плата за талант
Концерти, виступи, фестивалі, перемоги у конкурсах... Назарій дуже любив людей, вів щоденник, у якому описував кожне місто і країну, де побував. У 1982 році став художнім керівником «Смерічки», закінчив факультет сценічної режисури у Києві. Став народним артистом УРСР. Тричі їздив у Афганістан під час війни. І тричі виступав у Чорнобильській 30-кілометровій зоні відчуження в рік жахливої аварії...
Після розлучення Назарій жив сам, поки не познайомився з сусідкою Дариною, яка одна виховувала донечку після смерті чоловіка. У лютому 1992 року вони одружилися і стали спільно виховувати дітей. Купили й відремонтували старий будинок у Чернівцях. А в березні 1993-го народилася Марічка, названа на честь бабусі.
«У 1995-му Назарій 43-річним пішов у вічність. Рак. Спочатку неправильний діагноз, потім запізнілий вердикт... Не допомогла й операція в Канаді, профінансована братом Дмитром... Окремо хочу згадати про Марічку, — продовжує пані Катерина. — Їй було два рочки, як залишилася без тата. Не солодко зростати без батька. Але пам’ятає про нього завжди: два роки тому присвятила татові великий концерт у Чернівцях. Здає кров для воїнів АТО. Має два червоні дипломи. Нещодавно приїжджала, розповідала про зйомки у фільмі про Довбуша. Марічці вже 24. До речі, перед участю в «Голосі країни» їй наснився батько: він наче благословив доню на пісенний шлях — і до неї повернулися всі четверо членів журі...»
Фотографії, люди, книги... Спогади пані Катерини живі, щирі, сповнені туги за братом, і вистачить їх на сотню екскурсій. Певно, це і є особливістю таких родинних музеїв: можна дізнатись про легенду зі слів очевидця і рідної людини.
Юлія ПОТАПЕНКО.
Фото автора.
