Укр | Рус
Футбол. Тур гратиметься протягом двох днів Комісія розглянула низку поточних питань Нам вдалося об’єднати Європейський Союз навколо ідеї миротворчої місії на Донбасі, - Президент про підсумки Саміту Східного партнерства Зведення Прес-центру штабу АТО станом на 18:00 24 листопада 2017 року Затримані напередодні в окупованому Криму силовиками кримські татари Бекір Дегірменджі, Руслан Трубач і Асан Чапух заарештовані на два місяці Польський Сейм ухвалив резолюцію, в якій засудив комуністичну ідеологію та революцію більшовиків 1917 року Жінки-депутати від різних фракцій об’єдналися Відзнака за мужність і патріотизм «Sniezka» інвестує гроші в розвиток професійної освіти Лебеді чекають порятунку Не взяв хабар - отримай заохочення <<Ясен>> полинув у небо Тютюн і горілка є корисними тільки для бюджету Тихий наступ Християнська Мекка Рівненщини має свій туристичний центр
загрузка...
Голосування
Який, на вашу думку, найбільш помітний наслідок Євромайдану?

Голосувати
На головну
15.11.2017

Кожен постріл у бік сусіда — це постріл у мене

Наталя ЯРЕМЕНКО

У понеділок у Вашингтоні біля Національного собору зібралися іммігранти з Росії та України, щоб показати інше обличчя путіна. Активісти нагадали про тисячі вбитих українців і сирійців з російської зброї та про мільйони, котрі змушені покинути свої будинки через агресію Кремля. «Діалог про єдність» (а з такими псевдопосилом нині роз’їздилися світом запутінські діячі мистецтва) може розпочатися тільки після повернення Криму до складу України, виведення російських військ зі Східної України та Сирії і визволення всіх політичних в’язнів у Росії, включаючи громадян України, вважають активісти, що мешкають у США. А якщо ні, то, на їхню думку, режим путіна зустрічатиметься з жорсткішими санкціями й тривалою ізоляцією світу. «Не пийте чай із КДБ», — закликали протестувальники.

Антивоєнні пікети російських і українських іммігрантів у Вашингтоні біля Національного собору.

Ольга ЛЄСНЄВСЬКА (Новосибірськ, публіцист):
— Що ми знаємо про Україну? «Тиха украинская ночь. Прозрачно небо. Звезды блещут», — класика, великий російський поет Пушкін. «Реве та стогне Дніпр широкий, Сердитий вітер завива», — класика, великий український поет Тарас Шевченко. Зовсім різні картини сприйняття: види ззовні й ізсередини. Цим літературним порівнянням я лише хочу підкреслити розбіжність уявлення росіян про українців як про покірливих тихих «малоросів», про Україну як про патріархальну російську провінцію, що історично склалося, з уявленням українців про власну «самостійність», сповнену бунтівною внутрішньою енергією.
На жаль, Росія до сьогоднішнього дня ніяк не бажає розстатися з образом, викоханим роками імперської свідомості, незважаючи на цілу низку подій, які, здавалося, повинні були відкрити очі на справжній стан речей.
Програма національної незалежності «Самостійна Україна» — автор Н.І. Міхновський — була опублікована ще 1900 року. Відтоді процес самоідентифікації українського населення й пошук спільного національного знаменника не зупинявся ні на хвилину. Не заглиблюючись у часи тепер уже далекі, зупинюся на фактах новітньої історії. Одним із підписантів «Біловезьких угод» був перший Президент України Л. Кравчук. І якщо Б. Єльцин підписав цей епохальний документ усупереч думці народу — в РСФСР за збереження СРСР на березневому референдумі 1991 року проголосували 71 відсоток виборців, то Президент України фактично погодив свій підпис з українцями. Нагадаю, що за тиждень до «Біловезької змови» відбувся всеукраїнський референдум, на якому понад 90 відсотків виборців підтримали «Акт проголошення незалежності України». Тобто стосунки українського народу та української влади із самого початку складалися на основі легітимності. І в цьому їхня докорінна національна відмінність. У Росії перша особа держави досі осяянна сакральним ореолом. І саме із цим пов’язані й палке бажання підкоритися «єдиному лідеру» — хоч національному, хоч опозиційному, й самі поняття царат, сталінізм, путінізм та ін. Україна раціонально обирає владу не на довічне царство, а за призовом на службу. І легко розстається з президентами, котрі так чи інакше відслужили. Російська влада не вловила цю національну особливість в 2004 році, коли намагалася зіграти на українському полі за своїми правилами, і зазнала, за своїми мірками, принизливої поразки, породивши перший помаранчевий Майдан. А українцям помаранчевий Майдан приніс двосторонній позитивний досвід. По-перше, досвід не романтичної, а цілком практичної самостійності: досвід національного єднання й загальної народної волі в розмові із владою. По-друге, сформувалося те саме ставлення до обраного президента не як до вождя, але як до виконавця волі виборців. Без подальших соплів розчарування в надіях, що не справдилися. Захопився обранець владою, затіяв свою гру — «ГЕТЬ!». Був Ющенко — у наступному циклі спробуємо Януковича. У цьому і є сенс демократії, коли народ у повному обсязі відповідає за свій вибір. Тепер позов пред’явлено Януковичу. Усі його спроби повернути країну в лоно репресивної політики за російським зразком закінчилися крахом, розбившись ущент за першої серйозної спроби насильно подолати волю народу. Ветерани українського міліцейського спецназу «Беркут» після нічного побоїща закликали молодих колег не забувати про свою приналежність до українського суспільства: «Влада обов’язково зміниться, а народ залишиться». Ця формула й визначає лейтмотив української згуртованості. Це та сама «духовна скріпа», яку марно шукає російська влада. Чи могло в дні білострічкового протесту так статися, щоб московський метрополітен на цілу годину продовжив свою роботу? Та ще виділив додаткові вагони? А в Києві саме так і було. Чим відрізняється російський протест від українського? Коли наші протестанти кричать із трибуни: «МИ тут влада!» — вони, завмираючи від власної хоробрості, видають бажане за справжнє. А український Майдан відчуває свою справжню силу. Російський протест чекає вождів, перетворюючи мітинги на політичні оглядини. І нашвидку ліпить їх з того, що є, жваво обговорюючи примарне іноземне поняття «праймериз». Зліпили Єльцина, смиренно отримали від нього Путіна. Тепер ось ліплять Навального. А процедуру скинення кумирів, що проштрафилися, так і не придумали.
Україна цей інструмент винайшла — Майдан до перемоги! І він, цей інструмент, працює поки що безвідмовно. «Чуден Днепр при тихой погоде...» Але мало нікому не здасться, коли «реве та стогне». Нехай живе вільна та незалежна Україна! Живе, як їй хочеться.

Георгій БЄЛЄНЬКІЙ (Москва, науковий співробітник, підприємець, учитель):
— Події в Україні — суверенна справа України та її жителів. Але не тільки з дозвільного інтересу спостерігаю за тим, що відбувається, — вчитися на чужих помилках простіше, ніж на своїх! Однак події в Донецькій і Луганській областях — це вже провина й біда Росії. Досі відчуваю власну (нехай тільки моральну) провину за дії російського керівництва й думаю: але ж і ті, хто прикликав біса, винуваті — нехай отримують! Мої дочка й онук проводять в Україні по два-три місяці на рік, до того ж із великою географією — від Львова до Києва та Одеси. Тож є інформація з перших рук про те, що відбувається у вас у країні. Та й за ці роки я навчився фільтрувати й інтернетівську. Мені ясно, що тільки переможної війни і не вистачає маленькому фюреру. Спочатку обмежилися війною із Грузією, в тому числі помацали реакцію решти світу. Вона була, скажемо так, млявою. Мабуть, у цей момент і пролунав дзвінок. Велика Новодворська одразу вловила це, а я (самовпевнений дурень) вирішив, що бабуся на старості дофантазувалося! Але ж усе почалося з анексії Криму, але за старим сценарієм: «бувало гірше, але не бувало підліше». «Кримнаш» став наслідком декількох причин. По-перше, атмосфера великого «хапка», що панує в країні: хто хапнув — той і герой, головне, що безкарно! По-друге, невміння мислити на два кроки вперед, звідси й думка про безкарність! І останнє: убогість величезної частини населення — їй немає чого втрачати, то хоч гординю потішити, неважливо чим! Але із зовнішньою загрозою Україна раніше чи пізніше впорається, а от із внутрішньою... Майдан тільки поштовх дав, але перемогти совок не може! Це справа тонка, кропітка й невдячна. І тривала. Хочу побажати українцям упоратися й із внутрішнім ворогом. Але насамперед покінчити з війною, кров породжує кров... А ще — успіху в побудові воістину демократичного суспільства з усіма його витратами й противагами! Як бачите, я меркантильний і хочу мати сильного осудного сусіда! І звичайно, щоб вирішилась ситуація в Росії, тому що, маючи таку бомбу під боком, неможливо спокійно розвиватися!

Наталя БЄЛЯНІНА (Москва, інженер):
— Це, напевно, дивно, але з 2014 року Україна стала мені набагато ближче. До того часу ми з нею жили досить паралельно. Незважаючи на те, що коріння моєї бабусі з України, я абсолютно не відчувала, що ця земля має до мене якийсь стосунок. Це видавалося такою давньою історією! Майдан уперше, мабуть, сколихнув мій інтерес до сусіда. У мене з’явилися перші українські друзі в соцмережах, в яких я отримувала інформацію з «перших рук», а не з уже відверто брехливих пропагандистських російських ЗМІ. І раптом... Моя подруга пише мені із Сімферополя, що в них на кожному перехресті стоять БТРи, що невідомо звідки узялися. І в них військові, які розмовляють російською мовою. Без розпізнавальних знаків. І я розумію, що відбувається. Тому що важко було б американцям таємно відправити до Криму БТРи із солдатами, котрі без акценту розмовляють російською! У жаху я приходжу на роботу й кажу колегам: «Люди. Ми захопили Крим!». А на мене дивляться, як на божевільну, тому що телевізор їм каже, президент їм каже, міністр оборони їм каже, що наших військ там немає, а таку форму можна купити в будь-якому супермаркеті! Добре пам’ятаю жах, який я відчула. Як у страшному сні, коли ти намагаєшся щось сказати, роззявляєш рота, а тебе не чують! А потім референдум і «мітинги» на Донбасі, і я знову розумію, куди все йде, і кажу: «Люди, який жах, там буде війна! Ви не розумієте? Ми там затіваємо війну!». И на мене знову дивляться, як на божевільну, незважаючи на те, що я нагадую їм, що із приводу Криму мала рацію я, а не вони. «Це інша річ. Крим завжди був наш. А на Донбасі, там нічого не буде», — чую я відповідь. І знову це як страшний сон, як розмова із зомбі. Відтоді кожен постріл, який російські військові зробили в бік України, — це немов постріл у мене. Я сприймаю це дуже особисто. Мені соромно, коли подруга з Донбасу пише, як її внучка, якій би грати ляльками і спокійно вчитися в школі, навчилася розрізняти вид снаряда, що пролітає над її головою, соромно, коли вона радіє, що сьогодні ніхто не загинув, і нестерпно, коли вона пише про те, що ще одна дитина залишилася без батька. Російська влада багато чого накоїла й у Росії. Але ось цього сорому, ось цього всього я їм ніколи не пробачу!
Я дуже хочу, щоб Україна жила добре, щоб усе вдалося реалізувати, про що люди мріють. Щоб влада в Росії змінилася 
тією, яка не втручатиметься в чужі справи, а займатиметься своєю економікою. Щоб ми стали добрими сусідами і їздили одне до одного в гості.

Міраня ОСТРОВСЬКА (Калінінград, мама філософа, що мріє про онуків):
— Мені важко писати. Я постійно ловлю себе на думці, що все, що відбувається між РФ і Україною, — це нічний кошмар, що прокинуся зараз — і немає ніякої війни. Як могли політики затіяти війну між братніми народами, чому ніхто не відповідає, чому гинуть молоді хлопці — це неможливо пояснити собі. Це злочин. Українцям тільки одне можу сказати: пробачте нас, тих, хто не зумів усьому цьому запобігти. А на тих, кому вигідна війна, чекає суд. Сподіваюся на це.

Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.
Фото Надії ВАЛУЄВОЇ.

Всі статті рубрики На головну