71-літній Микола ЦЯПКАЛО родом із Черкащини. Після закінчення медінституту отримав направлення у Київську область і ось уже сорок років працює в Ірпені лікарем-стоматологом. Ідея поїхати до столиці Франції на велосипеді у нього виникла не спонтанно. У Парижі в Миколи Юхимовича навчається онук Нізар (на знімку вони разом), тож мандрівник планував відвідати свого нащадка, а згодом поїхати й до Марокко, де мешкають батьки Нізара — його донька з зятем і дітьми.
— Спочатку я планував дістатися велосипедом до Марокко, — розповідає Микола Цяпкало. — Через Угорщину, Італію, південь Франції — до Іспанії, а там на поромі переправитися до Марокко. Та донька, мій дистанційний «штурман», зауважила: «Якщо ти перетинатимеш Францію, то заїжджай у Париж і провідай нашого студента». Це був вагомий аргумент, і мій маршрут змінився. Я налаштував свій навігатор на Польщу та Німеччину, щоб дістатися столиці Франції.
Сьогодні Микола Юхимович розповідає, що довго чекав на біометричний паспорт. Тож вирушив у путь не в червні—липні, як хотів, а в останній день літа, 31 серпня.
— Тільки заїхав у Польщу — почалися вітри й дощі, — ділиться пережитим Микола Юхимович. — Щоб перебути негоду і підкріпитися, зупинявся у придорожніх кафе. В одному з них господарі, подавши мені обід, довго сиділи зі мною за столом, розпитували про Україну, мою родину, розповідали про себе. Були й інші зустрічі. Тож попри погану погоду поїздка Польщею виявилася цікавою і змістовною.
Пригадує розмову з поляком, коли той, зустрівши мандрівника-українця, запитав: «Роботу шукаєш?» Микола Юхимович пояснив, що не шукає роботу, бо вік уже не той, а їде в гості до онука в Париж. «А чому ж не літаком летиш?» — здивувався поляк. «З літака багато не побачиш», — почув у відповідь.
Прихопивши з собою із дому намет та інше туристське спорядження, Микола Цяпкало часто ночував у придорожніх зелених насадженнях, але раз на кілька днів обов’язково зупинявся у мотелях, аби привести себе до ладу й поголитися.
Та одного разу, після особливо довгого переїзду, зголоднілий велосипедист вирішив заскочити на кілька хвилин до німецького супермаркету. Коли подав для розрахунку за продукти банківську картку, касирка уважно глянула на стомлене обличчя покупця і несподівано попросила... пред’явити паспорт. Ознайомившись із документом, вибачилася й чемно обслужила.
— Із цієї пригоди я зробив висновок: хоч би якою важкою була дорога, завжди потрібно мати охайний, культурний вигляд, щоб хтось не сприйняв тебе за безхатченка чи іншу підозрілу людину, — каже Микола Юхимович.
Під час подорожі часто виникав також мовний бар’єр, адже крім рідної та російської, наш мандрівник не володіє більше ніякими. Та все ж переконався, що люди, хоч би якої національності вони були, насамперед «розмовляють душами».
— Мене завжди розуміли. Європа доброзичлива, приязна, безпечна. Не роби лише нічого протизаконного, і тебе ніхто не зачепить, — упевнений мандрівник.
За місяць подорожі в українця жодного разу не виникало проблем із тамтешніми правоохоронцями. Лише кілька разів вони, бачачи, що чоловік уже немолодий, щиро пропонували допомогу.
Не випускали з поля зору батька-мандрівника й доньки. Дві з них мешкають в Україні, ще дві — за кордоном: в Лівані та в Марокко. Хвилювалися, як тато перенесе таку довгу і виснажливу подорож, часто телефонували.
Уже за місяць Нізар із радістю й гордістю зустрів свого дідуся-романтика. Навіть наварив йому борщу, як навчила мама. Натомість Микола Юхимович, збираючись уже літаком до доньки у Марокко, подарував онукові свій ровер. «Велосипед той неабиякий! — зауважив. — Мені зібрали його наші умільці з кількох старих німецьких веломашин, ще й деякі японські деталі приварили. Де я не їхав, то скрізь знавці двоколісних прицмакували, оглядаючи мій міцний і надійний транспорт». Дякуючи дідусеві за подарунок, 17-річний студент уже запланував, що ровер знадобиться йому, аби підроблятися у вільний від навчання час кур’єром.
Микола Юхимович уже вдома, разом зі своїм вірним другом — дружиною Галиною Миколаївною. Проїхавши через усю Європу велосипедом, провідавши рідних, він повернувся до роботи. На запитання, як витримав таку виснажливу поїздку завдовжки у дві тисячі кілометрів, відповідає, що особливих труднощів не було. «Я у дорозі відпочивав. Та й фізичних навантажень не боюся. Замолоду звик трудитися, працюю й досі, — пояснив. — І всім, хто любить подорожі, бажаю не боятися нового, перемагати себе і труднощі».
Уже скоро Микола Юхимович планує приїхати до рідного Лебедина, що у Шполянському районі. У нього там багато родичів. Радіє кожній зустрічі із земляками, хоча поїхав із батьківщини ще півстоліття тому. А ще 71-річний мандрівник мріє про одну далеку подорож до таємничого, сакрального місця. «Якщо збудуться мої задуми, — пообіцяв, — тоді обов’язково розповім про побачене усім, кому це буде цікаво...»
Катерина ВАЛЬЧИКОВСЬКА, Лідія ЛІСОВА.
Фото надане героєм публікації.
Черкаська область.
