Як у пісні співається, так і в житті є: люди зустрічаються, закохуються і одружуються. І ось уже минає п’ятдесят літ, як у шлюбі душа в душу живе подружжя НАЗАРЕНКІВ із райцентру Міжгір’я.
Глава сім’ї добре пам’ятає знайомство зі своєю судженою. Всевишнім було дано парі побачитися, хоча родом вони з різних країв: Віталій Борисович із Житомирщини, а Ольга Олексіївна — з Луганщини. Зустрілися на його малій батьківщині — у місті Олевськ. Він працював викладачем музики у тамтешній музичній школі, а вона після завершення навчання за направленням трудилася лаборантом на маслозаводі. На вечорі відпочинку в Палаці культури молодому і симпатичному педагогу-баяністу у натовпі одразу впала в око миловидна красуня, яка вперше з подружкою навідалася на танці. Трохи ніяковіючи, підійшов до неї і вже сміливо спитав: «Тобі хтось казав, що ти найчарівніша у світі дівчина?» Незнайомка зізналася щиро, що ще ніхто не наважувався на такий комплімент на її адресу. «Значить, мені дуже пощастило, що я першим це помітив», — усміхнувся Віталій та запросив до вальсу. Як закружляли в танці, зізнається, то назавжди закохався.
...Весілля відбулося через рік у просторому будинку полковника медслужби (офіцер перебував у групі радянських військ у Німеччині), де знімали квартиру. Обряд одруження був суперкласний: грав оркестр музичної школи, зібралося багато гостей — рідних, друзів, знайомих. Щоправда, не обійшлося і без певних нюансів. Приміром, за шампанським, що за радянських часів було у дефіциті, молодому довелося їхати на вантажівці аж в інший райцентр. А танці на весіллі були такі запальні, що... зі стелі впала дуже дорога імпортна люстра і розлетілась на друзки! «Це на щастя!» — сказала господиня, але молодому довелося-таки заплатити за заподіяну шкоду. Сам оплатив усі весільні видатки, бо встиг заощадити деякі кошти, за сумісництвом підзаробляючи то тут, то там: музику тоді цінували в багатьох трудових колективах, створювали колективи художньої самодіяльності.
Та найбільш несподіваний конфуз трапився у переддень одруження. На квартиру навідався вродливий офіцер — штурман корабля далекого плавання, який ні з сього ні з того повідомив: «Здається, я не запізнився». Виявилося, що він був не лише земляком, а й другом Олі з дитинства. Вирушивши у піврічний похід, він аж протягом дев’яти місяців не давав про себе знати. Після кількох чарок, як каже Віталій Борисович, розійшлися, як кораблі в морі, з миром. Доля є доля, один іде під вінець, а другий — отримує гарбуза. Перевага була за тим, хто виявився ближчим до серця красуні.
Невдовзі Назаренки назавжди перебазувалися на Міжгірщину. За випадкової обставини: на запрошення знайомої молодята здійснили післявесільний круїз у ці краї й були вражені їх неповторною природною красою. І людьми також. «Це дуже скромні, щирі і працьовиті люди», — ділиться за нашої розмови 76-річний господар оселі. Особливо вдячно відгукується про Степана Покорбу. За його словами, верховинець — майстер на сто рук: відмінний електрик, сантехнік, механік-шофер... Завжди радо допоможе. Правду в народі кажуть, що добрий сусід — як білий хліб. Сердечно відгукується і про своїх колег — Василя Бойчука, Василя Жеребака, Івана Кушика, Василя Гримута, з якими, працюючи пліч-о-пліч у дитячій музшколі, розвивали-піднімали музичне мистецтво у горах. Шкодує лиш за одним: що їх уже нема серед живих.
І життя Віталія Борисовича коливалося на терезах, бо старість, чого таїти, не завше радість. Аж шість важких операцій переніс через хвороби — і у Львові, і в Києві. Найбільшою опорою у складних ситуаціях стала дружина, здоров’я якої теж похитнулося з літами. Надійним тилом виявилися і сини: Ігор, який зараз трудиться в Італії, та вже майже корінний львів’янин Олександр, як і їхні жінки Галя й Таня. Приємним моральним ліком стає навіть те, сповіщає «золота» пара, що невістки мило мовлять до них «тату» і «мамо». Не кажучи про велику втіху від онуків Лариси, Ані та Віталика. Чим можуть, тим і споможуть нащадки, в тому числі і на ліки, ціни на які нині просто захмарні.
Міцний родинний союз — Назаренкі-старші бажають і своїм дітям, й іншим щасливого життя у шлюбі! Воно тчеться, як рушник, різними кольорами — переважно радісними, але й деяких конфліктних «вузликів» не уникнути, тож усі суперечки треба обов’язково мудро залагоджувати. «Доброта і взаєморозуміння мають домінувати повсякчас, тоді й усілякі перешкоди-негаразди підвладно сім’ї долати», — таку настанову всім дають Віталій Борисович та Ольга Олексіївна у день свого золотого весілля.
Василь ПИЛИПЧИНЕЦЬ.
Василь НИТКА.
Фото з сімейного архіву Назаренків.
Закарпатська область.
