В Авдіївці, на промзоні, все по-старому. Відтоді, як її визволили навесні 2016 року, літо змінилося літом, а зима — зимою. Дачні ділянки за промкою стоять, як і стояли. Тільки земля не родить без людських рук: засіяна вона за майже два роки кулями й осколками від мін та артилерії. І загинули на цій землі наші воїни. Металеві й дерев’яні підпірки під виноград чи помідори на тлі білого снігу нагадують чорні хрести. «Цвинтар на дачах»...
На позиціях між нами й ворогами — обрубані мінами й посічені кулями чорні дерева. Сюрреалістичний пейзаж війни, до якого бійці вже звикли.
Від нас до них — 65 метрів. Зазвичай під вечір вони починають стріляти. Звісно, ми відповідаємо.
Офіцер Андрій каже, що зайшли нові люди з того боку, відбулася ротація: «Навіть перекрикуємося між собою». Питаю, про що ж розмова? «Здебільшого — ненормативні слова. «Укропи», ідіть геть, і таке інше... Судячи з лексики й акценту — «наркоші». У нас тут є кілька бійців з Донбасу, то сепари кричать нам: «О, свої!». Та йдіть ви... тамбовські вовки тобі свої», — розповідає Андрій.
Володимир — із Донбасу, 21 рік пропрацював у Красноармійську (нині Покровськ) у карному розшуку, 5 років очолював його. Ось так доля склалася — уже рік у армії, і за цей час друга ротація в зону бойових дій. Строкову службу проходив у середині 1990-х років у десантних військах, 25-та бригада. «Моїм командиром і наставником тоді був Олександр Гуменюк «Батя». Від самого початку війни він був командиром 11-го батальйону територіальної оборони «Київська Русь», загинув 15 серпня 2014 року в Луганській області. Отже, воюю за мій Донбас і за «Батю», — розповідає Володимир. — Коли йшов у ЗСУ, попросився в ту саму бригаду, де служив строкову, до своїх. Для мене це честь — бути поруч з побратимами-десантниками».
Володимир із Покровська.
Звісно, за два роки перебування на тих самих позиціях бійці намагаються облаштувати свій побут якнайкраще, якщо можна говорити про комфорт у землянці. Провели електрику, ось несуть телевізор на позицію.
Мені пригадалася розповідь мого покійного вже батька Петра Клименка. Під час Другої світової війни 1943 року він був старшиною кулеметної роти. Теж хотілося хоч якогось комфорту й маленьких радощів. «Я роздобув патефон. Ніс його через ярок до бійців, біг. Снайпер цілився в мене. Куля влучила в патефон. Він був потрощений, але врятував мені життя», — розповідав батько про глибокий шрам на стегні, який так і залишився на все життя від тієї кулі...
...Забезпечення харчами нормальне. На одній із позицій на поличках рядком, по-військовому, як у строю, стоять банки тушонки, пляшки згущеного молока.
Хоч траншей викопано достатньо, та бійці продовжують копати. Що глибше, то безпечніше.
Укріплюють позиції мішками з піском. Возять ті мішки на санчатах — зовсім не дитячі зимові забавки.
Найбільше на війні викликають захоплення люди. Старші, що йдуть в армію захищати своїх дітей, і молоді, які за віком і є їхніми дітьми. Тетяна має дві вищі освіти — педагогічну і юридичну. Тут воює і її чоловік. «Ну, щоб бути завжди недалечко й не відпускати одне одного», — жартує приємна гарна дівчина.
Влад закінчив Одеську військову академію 2016 року — факультет підготовки спеціалістів високомобільних десантних військ. Відразу на війну. Нині — лейтенант, командир взводу.
Молоді офіцери Влад і Андрій.
В Андрія така сама історія — той самий військовий виш, той самий факультет. Але закінчив 2015 року. Він уже старший лейтенант, заступник командира роти.
Вони — молоді офіцери — хочуть, вчаться й уже вміють воювати. За ними майбутнє, за ними — наша перемога.
Олександр КЛИМЕНКО.
Фото автора.
Більше фото тут — www.golos.com.ua
