Ідеться про 13-річного Артема ХАРЧЕНКА зі Старокостянтинова на Хмельниччині. У травні він потрапив у фінал конкурсу «Україна має талант. Діти». І ось знову дивує аудиторію. Наймолодший учасник Артемко став справжнім відкриттям і несподіванкою для глядачів та творчих арбітрів відновленого фестивалю авторської пісні та співаної поезії «Оберіг-2017», що відбувся у Луцьку. Попри юний вік, на його долю випало чимало життєвих випробувань, з якими й не кожен дорослий може гідно впоратися. Але завдяки підтримці батьків, рідних і просто небайдужих людей він таки здолав невблаганну хворобу — і продовжує дарувати свої пісні слухачам у різних куточках країни. Зокрема побував і на сході, буквально за 500 метрів від передової! Адже відтепер юний бард — ще й волонтер... Мені вдалося поспілкуватися з Артемом під час заходу.
— Звідки ти дізнався про фестиваль?
— Завдяки сучасним технологіям. Мені написали у Фейсбуці організатори і запросили взяти участь. Я, звісно, погодився. Тут дуже гарна атмосфера! Мені подобається в Луцьку. Я тут уперше, але давно хотів побачити Замок Любарта. Бо в моєму місті теж є замок — князя Костянтина-Василя Острозького.
— Чи знав заздалегідь, що будеш наймолодшим учасником?
— Я знав, що вікова категорія конкурсантів — від 16 років. А мені ж тільки 13. Але організатори сказали, що, попри це, можу взяти участь. Так трошки поекспериментували. І мені сподобалося. Я пишу різні пісні: патріотичні, ліричні, зокрема, про пори року. От нещодавно написав про осінь — для людей і для душі.
— А відколи ти займаєшся творчістю?
— З минулого року — коли саме боровся з саркомою Юінга (це четверта стадія раку). На мене тоді таке щось нахлинуло: почав вірші писати, а потім ще й пісні... Я вже виписався з лікарні, де пробув рік і чотири місяці (Артемко досить по-дорослому розповів мені, як йому прооперували ногу. — Авт.). Коли ж минув рік від початку лікування, мені подзвонили з приводу відбору на «Україна має талант. Діти». Я дуже про те мріяв і пройшов кастинг, щоправда, заочно, в YouTube. На СТБ, зокрема, були ролики про мене з благодійною метою. Капали копійки, і це допомогло мені — я вилікувався. Жодної гривні з тих, що давали люди, я не витратив на свої побутовості. Кошти ж, які залишилися, передав на лікування іншим хворим.
— А де ти навчився так віртуозно, як на свій вік, грати на гітарі?
— Не скажу, що вже так віртуозно... Мені показали ази, а після цього я вже почав сам придумувати мелодії. Дивився трошки відео в Інтернеті, і так потихеньку все пішло. Мій тато Василь — не музикант, але співає. А мама Наталія ні на чому не грає і не співає. У музичну школу я ніколи не ходив — тільки до нашого знайомого, який мене трохи навчив грати на гітарі. Мені було тоді 10 років. Я хотів цього й раніше, але у 9 років ще руки до грифа не діставали, — усміхається Артем.
— Як ти знаходиш спільну мову зі старшими виконавцями, зокрема, під час виступів на прифронтовому Донбасі? З ким із «зіркових» колег подружився?
— Якось і не замислювався над цим, але мене багато хто з них поважає, і в мене серед друзів тільки старші люди. Вони до мене гарно ставляться, як і я до них, бо ми — люди, що ж тут сказати... Знаю Михайла Хому («Дзідзьо»), Сергія Притулу, Віктора Бронюка з гурту «ТіК», Олександра Пономарьова... Я їм інколи пишу. Вони не завжди відписують, та я розумію, що у них, крім мене, є ще багато прихильників.
— Якщо не таємниця, про що ти мрієш?
— Може, це й банально трохи, але щоб усі люди були здорові і щоб земля наша, Україна, та весь світ процвітав і культурності трішки набував. Звісно, хочу, щоб завжди у всіх усе було добре!
Світлана ЗОЗУЛЯ.
Фото Анатолія ЮХТОВСЬКОГО.
Луцьк.
