За останній час, проведений на передовій, представники Тернопільщини зустрічались мені нечасто. Переважно воюють хлопці з центральної, північної чи південної України. Можливо, ці регіони більш заселені, ніж Західна Україна.
Олег Николишин.
Любов Чернецька.
Утім, мене в цій ситуації найбільше захоплюють і вражають російськомовні українські патріоти.
І все-таки коли на Донбасі зустрічаєш когось із земляків, серце б’ється частіше. Дуже тішуся ними, хочеться кричати: «Молодці!». А вони й справді молодці. Переконайтеся самі.
Але спочатку хочу зазначити, що війна — це не лише бійці зі зброєю. Для мене захисниками України є всі, хто на лінії фронту. Це також лікарі, які рятують поранених, і волонтери, котрі постачають харчі та амуніцію, яких не вистачає...
Про них і поведу мову.
Поетеса, співачка, волонтерка, берегиня...
Любов Чернецька, згідно з паспортом, проживає у районному центрі Борщів Тернопільської області. Але в нинішні часи її можна швидше зустріти в зоні бойових дій, аніж удома. На війні з самого початку.
Її концерти на лінії вогню вже стали символом надії і перемоги. Це може зрозуміти тільки той, хто їх бачив. Солдати, перебуваючи довгий час в окопах і слухаючи тільки російські «ефемки» (наше радіо по всій лінії вогню «не тягне»), нудьгують за українською музикою.
І тут приїжджає Люба. У національному строї. З репертуаром, у якому переважно народні пісні. Хлопці слухають її, і сльози мимоволі течуть з очей.
Не один і не два рази вона потрапляла під артобстріли і тільки дивом залишалася живою. Бувало таке, що з концертом їй доводилося їхати на самий «0» (це останній наш рубікон, попереду уже російські війська). Окремі водії в істериці відмовлялись від поїздки. Вона шукала інших, не боягузів, які б відвезли її до солдатів.
Любов Чернецька також активно допомагає бійцям, які постраждали від нашої бюрократичної системи. Вона виходить на командирів батальйонів, підрозділів і робить їм розноси за байдужість до простих солдатів. Наведу приклад.
Весною цього року під Авдіївкою загинув український воїн із Запоріжжя. Згідно із законом сім’я має отримати страхову виплату. Але комісія з військової прокуратури України вирішила провести розслідування. Чому і як на війні загинув боєць?
Оскільки висновку щодо смерті немає, то родичі не могли отримати ці гроші. І тоді вони звернулись до пані Люби. Адже добра слава про неї пішла по всій країні. Волонтерка зателефонувала до Міністерства оборони. І вже наступного дня дочці загиблого подзвонили і попросили прийти за довідкою.
Інший випадок. Смілива жінка допомогла пораненому солдату, якого після госпіталю забирали на фронт. Хоча він мав пройти реабілітацію. Звернулась до комбрига, запитала, чому так чинять з простими хлопцями? Той розібрався — і боєць поїхав додому лікуватись.
Займається волонтерка воєнними справами і в тилу: відправляє з Тернопільщини допомогу на схід, виводить на чисту воду районних чиновників, котрі лише на словах допомагають нашій армії...
Але найбільше в Любові Чернецькій подобається те, що вона не втрачає віри у бійців, в перемогу!
Лікар, що побив рекорди працездатності
Олег Николишин — лікар ортопед-травматолог Козівської районної лікарні. Своїми методами лікування відомий не лише в Україні, а й за її межами. Але він дуже любить свою країну, тож вирішив поїхати на схід, щоб прислужитися людям.
В Інтернеті прочитав, що в прифронтовій зоні потрібні медики, заповнив реєстрацію і поїхав.
Перед тим зателефонував мені й каже: «Скоро зустрінемось». Я спробував його відмовити, але марно.
На Донбасі не вистачає кваліфікованих лікарів. Багато з них банально втекли. Не хочуть працювати за мізерні кошти і ризикувати життям. Бо там можуть убити навіть за двадцять кілометрів від лінії розмежування. Отож просте населення страждає від нестачі медичної допомоги. Звідси величезна смертність і мінімальна народжуваність. Влада намагається виправити ситуацію, запрошує лікарів з тилу на тимчасові ротації. Це покращує становище, але не вирішує проблеми.
Олег Николишин вирішив хоч якось виправити ситуацію. Потрапив у Станицю Луганську. Роботи у лікаря-добровольця було через край.
— Працював з понеділка до п’ятниці, а щосуботи мав добове чергування в хірургічному відділенні і за хірурга, і за травматолога. За добу слід було тричі зробити обхід 70 хворих. Неділя була ургентним днем — будь-якої хвилини могли викликати на серйозну операцію. Я потім подивився табель — відпрацював аж на два з половиною окладу! Але я роботи не боюся. Мусів викластися повністю, щоб зробити людям добро, — ділиться медик своїми враженнями.
Окрім того, Олег Михайлович проводив огляд дітей, консультував хворих у поліклініці. Усе робив по максимуму.
Нерідко наш герой надавав допомогу солдатам. Жив разом з військовими медиками в лікарні. Там і харчувався. Місцеве населення, включаючи персонал лікарні, плакали, коли Олег Николишин їхав додому. Важко їм було розлучатись з людиною, яка зробила для них стільки добра. І котра розвіяла надуманий російськими пропагандистами міф про злих «западенців-бандеровців».
Михайло УХМАН
(спеціально для «Голосу України»).
Фото надано автором.
