100-річчю УНР присвятив свою нову книжку «Україна понад усе. Час для України жити» голова правління Товариства «Знання», доктор філософських наук, професор Василь Кушерець. Її ключова ідея — національна єдність, соборність, консолідація суспільства навколо таких цінностей, як патріотизм, націоналізм, свобода. Саме цим поняттям, їхньому трактуванню та значенню для поступу й розвою держави, яку філософ розцінює як найбільшу святість, присвячені окремі розділи видання, презентація якого відбулася у Товаристві «Знання».

На знімку: Василь Кушерець під час творчої зустрічі з читачами. 

— Патріотизм — це основа національної консолідації та формування політичної нації, — каже Василь Кушерець. — Статистика, як і події останніх років, які стали випробовуванням на міцність нашої держави, показують, що більшість населення України є патріотами, тобто тими, хто любить свою батьківщину і відданий своєму народу. Патріот живе не лише своїм життям, а й життям Батьківщини. Що болить Вітчизні, болить і йому.
Під час зустрічі з читачами автор книжки розповів про свою зустріч із добровольцями на сході країни, де ведуться бойові дії.
— Для мене було важливим зрозуміти, що спонукало чоловіків залишити мирне життя, затишок, свою сім’ю і кар’єру і проміняти все це на війну, на страждання. Що змусило їх ризикувати своїм життя, яке дається один раз, — каже Василь Кушерець. — У розмові з бійцями з’ясувалося — бажання захистити рідну хату, країну, яка стала жертвою агресії і яка має повне право на боротьбу з цією агресією. Оце і є патріотизм.
Особливу увагу у своєму дослідженні автор приділив  такому поняттю, як націоналізм.
— Ці два терміни — «патріотизм» і «націоналізм» — дуже близькі за значенням, — підкреслює він. — Націоналізм, за який у радянські часи відправляли у Сибір, — це патріотизм у дії. Український націоналізм виник як опозиція колоніалізму, як прагнення відокремитися від російської метрополії. Це антитеза до комуністичного руху. Імперські та колоніальні режими це добре розуміють, тож розробили цілу систему боротьби з національними рухами, націоналізмом і націоналістами.
Антинаціональні ідеї, на думку дослідника, народжуються як свідома брехня з однією лише метою — спаплюжити носіїв національної ідеї, звести їх боротьбу нанівець. Так діяла радянська пропаганда, що перетворила на злочинців повстанців Холодноярської (1919—1922) і Медвинської (1920) республік, отаманів селянських загонів, що на початку XX ст. боролися за незалежність України від московського ярма. Заангажовані кінематограф і література СРСР показували очільників антибільшовицьких повстань, серед яких були і офіцери, і учителі, як Василь Чучупака з Холодного Яру, і письменники, недолугими та зажерливими «отаманчиками» — пригадаймо фільм «Весілля в Малинівці». І слово для визначення тогочасного національно-визвольного руху знайшли зневажливе — отаманщина. Зневажливим завдяки радянській пропаганді стало і слово «бандерівець». Один із героїв моєї, ще студентської, статті, котрий на початку 60-х рр. минулого століття з Вінниччини приїхав за комсомольською путівкою підіймати шахти поблизу Ханжонкового на Донеччині, розповідав, що його, україномовного, начальство швидко охрестило «бандерівцем». Це було гірше, казав чоловік, ніж тебе назвали б зеком, крадієм чи навіть убивцею. Бо слово «бандерівець» радянські ідеологи, намагаючись очорнити боротьбу УПА, зробили синонімом зради, колаборації, якихось найстрашніших злочинів. Лякаючись клейма бандерівця, усі швидко переходили на російську, як того хотіли великі та  дрібні керівники, а вони на шахті всі без винятку були етнічними росіянами, казав чоловік.
У своїй новій книжці Василь Кушерець, говорячи про природу українського патріотизму і націоналізму, показує механізми перетворення їх російськими пропагандистами на абсолютно протилежні поняття. Він зазначає, що в основі патріотизму немає третього чинника, ворога, котрого треба ненавидіти. 
— Такий патріотизм абсолютно не агресивний, він спрямований лише на самозахист, — каже філософ. — Водночас шовінізм, сепаратизм, посіяний нашими сусідами на Донбасі, мають у своїй основі ненависть. Вона випливає з надуманої винятковості, самонавіюваної зневаги до іновірців, до тих, хто відкидає «русский мир».
Серед проблем, які аналізуються автором, — маніпуляції свідомістю та використання брудних інформаційних технологій, які дають змогу керувати великими групами людей, тисячами і навіть мільйонами.
— Нині весь світ потерпає від фейків, тобто фальсифікацій, відвертої брехні і дезінформації, що стали інструментом інформаційної війни, — зазначає Василь Кушерець. — Цілі фейкофабрики, боти, що там працюють, через фейкові повідомлення спотворюють світ.
Так сталося і на Донбасі, якому через ЗМІ й примітивну масову культуру нав’язали іншу, чужу ідентичність, слідом за якою прийшли російські танки.
— Інформаційна війна триває, вона набирає обертів, — каже автор книжки. — У більшості російських ЗМІ, які, по суті, є рупором імперського режиму, все, що стосується повідомлень про Україну, перевернуто з ніг на голову. В них події на Майдані та відсторонення кримінального клану Януковича від влади трактуються як державний переворот, а захист українцями територіальної цілісності своєї держави як агресія, напад на «донецький народ».
Протиставити маніпуляціям, корупції та іншим негативним явищам можна лише сучасні знання, креативні ідеї, в які закладені духовні цінності, енергію патріотизму, просвітництво, — вважає Василь Кушерець. Він зазначає, що, незважаючи на війну на сході з тисячами жертв, у частини суспільства на першому місці — гроші та влада, тоді як мають бути людина та держава.
Лише за останні кілька років голова правління Товариства «Знання» самостійно та в співавторстві з журналістом і поетом Василем Василашком, письменником Юрієм Канигіним підготував до друку низку актуальних книжок — «Альтернативна історія», «Хто ми в історії», «Знання як стратегічний ресурс суспільної трансформації», «Завжди сучасний Тарас Шевченко» та інші, котрі поповнили бібліотеки, зокрема східних міст і сіл. У зону АТО, де члени Товариства «Знання» часто бувають із лекціями та гуманітарними місіями, найближчим часом надійде і нове видання.

Світлана ЧОРНА.
Фото Георгія ЛУК’ЯНЧУКА.