Укр | Рус
Футбол. Дочекаємося до неділі, тоді й підіб’ємо підсумки Затримано адвоката. Отримував дві тисячі <<зелених>> неправомірної вигоди В Ужгороді виявили боєприпас минулої війни На протипожежні заходи Рівненська обласна рада спрямувала більше півтора мільйона гривень На Рівненщині відзначать 15-ту річницю співпраці з польським воєводством На Тернопільщині розгромили табір ромів Голова Верховної Ради України Андрій Парубій виступає з лекцією перед студентами КНУ ім. Т. Шевченка «Століття української революції. Паралелі та уроки» Ірина Геращенко закликала підтримати акції під Посольством РФ в Україні щодо звільнення українських заручників та політв’язнів Кремля та звернулась до представників української діаспори провести подібні заходи поблизу дипломатичних представництв РФ у країнах ЄС та США (відео) Щодо закону про Антикорупційний суд залишилися дві неузгоджені позиції Безпекою школярів опікується... школярик На Луганщині мільйонерів більшає… Санітарний автомобіль для переселенців і не тільки Трагедія на трасі: загинули шестеро осіб Волонтер вражений щирістю українських школярів <<Слобожанський міст>> єднає партнерів
Загрузка...
Голосування
Чи підтримуєте ідею запровадження донорства органами людини в Україні?

Голосувати

Чи згодні ви стати донором органів післі своєї смерті?

Голосувати
На головну
14.02.2018

Зруйнованих доль не повинно бути ніколи

Наталя ЯРЕМЕНКО

Військові «стратеги» Кремля продовжують чемно стукати до російських матерів з «вантажем 200». За останні два роки, наприклад, у Рязані на цвинтарі з’явилося 159 могил «військових пацанів» із шанобливим написом... «загинув за батьківщину» — в Україні. Днями ще 217 «загиблих за батьківщину» — в Сирії. Матері дивляться на гроби синів і зберігають гробове мовчання. Від безгрошів’я і страху. Оніміння — від сорому! За ту батьківщину, яка посилає вбивати, відрікаючись. Але коли закінчиться агресія бандформувань Росії, потрібно буде когось судити, а когось пробачати. Щоб, як пишуть російські журналісти, мілітаристські понти Кремля не озвалися жалобним маршем Вагнера для всієї Росії. І багато росіян це розуміють.

Антивоєнні пікети в Санкт-Петербурзі.

Ольга РОМАНОВА (Москва, журналіст):
— Давним-давно, на початку 2000-х, я викладала журналістику у Вищій школі економіки. І в мене для молодших курсів був приклад — для того, щоб розповісти про поведінку нормального журналіста в кризовій ситуації. Це класичний приклад із журналістських підручників: «Ви приходите на інтерв’ю до міністра оборони і ви випадково бачите на його столі наказ про початок воєнних дій проти сусідньої держави. Ваші дії?». Щоб зробити ситуацію зовсім абсурдною, я додавала — «Про початок воєнних дій проти України». Тому що було зрозуміло: ТАКОГО НЕ МОЖЕ БУТИ НІКОЛИ! Ніколи Росія й Україна не можуть опинитися в стані війни. Хто ж міг припустити, що це виявиться правдою?
Українофобство, ненависть до всього українського захлиснули Росію, як епідемія чуми. І це вже не виправити нашому поколінню, повинні минути десятиліття, а то й століття, щоб біль затих. І справа, звичайно, не тільки в часі. Справа насамперед в усвідомленні того, яка трагедія сталася через дії конкретного Путіна, його оточення й роботи гігантської пропагандистської машини. Скільки смертей і зруйнованих доль, скільки ненависті і зла. У Росії є люди, яким огидна нинішня російська влада, але їх мало і їх переслідують так сильно, як це може зробити жорстка й жорстока держава. Їх шельмують, саджають до в’язниць, вони змушені виїжджати із країни.
Дорогі українці! Будьте, по можливості, щасливі, успішні й сильні. Нехай ваш приклад опору буде хорошим уроком для всіх бажаючих перекроїти світ.

Михайло ЛАШКЕВИЧ (Москва, науковий співробітник Інституту теоретичної фізики імені Л. Д. Ландау, активіст руху «Солідарність»):
— Що мені хотілося б побажати українцям? Я хочу побажати вам свободи і демократії. Я хочу побажати вам припинення цієї божевільної війни й повернення до міжнародно визнаних кордонів. А ще хочу побажати вам терпіння й сил.
Демократія і свобода не можуть з’явитися раптом. Революція, якою ви заслужено пишаєтеся, багато чого змінює, але уклад суспільства вона змінити не в змозі. Політики не раптом стануть підзвітні суспільству. Чиновники не раптом стануть чесні. Суди не раптом стануть незалежні й неупереджені. Поліція не раптом перестане бути місцем сваволі й насильства. Ринок не раптом стане вільним від монополістів. Люди не раптом навчаться захищати свої права і права тих, хто не може захистити себе сам. Забобони і ксенофобія зникнуть не раптом. Справжні, серйозні зміни в суспільстві відбуваються повільно і вимагають від людей зусиль, боротьби, часто — страждань.
Звичні шляхи зручніші для багатьох, і зміни завжди зустрічають опір. Але я вірю, що зміни відбудуться й у вас, і в нас. У вас, напевно, — раніше, у нас — пізніше й важче. Я вірю, що Україна поверне собі втрачені території. Це буде не швидко, але буде. І ті, хто жив у вільній Україні, тим паче ті, хто захищав країну від загарбників, зустрінуться з тими, хто жив під окупацією, змушений був пристосовуватися до окупантів, а то й повірив їм. Це буде непроста зустріч. Ви здаватиметеся одне одному чужинцями. Вам буде важко розуміти одне одного. Але щоб Україна стала по-справжньому єдиною, якось зрозуміти одне одного потрібно буде. Тому я бажаю вам мудрості і співчуття. Я сподіваюся, що ваше суспільство буде досить відкрите, сильне і готове до розмови, навіть до найнеприємнішої розмови, щоб подолати труднощі об’єднання.
На нас у Росії теж очікують нелегкі часи. Люди бояться, і їм є чого боятися. Люди закривають очі на те, що відбувається, бо якщо відкрити очі, доведеться визнати надто неприємні для себе речі. Не дуже велика частина нашого суспільства готова жити з відкритими очима. Але тут люди теж змінюються, починають боротися за свої права. А це шлях до одужання, нехай і неблизький. Ви подали нам приклад, виявивши дивну солідарність і готовність до дії. Нам поки що цього дуже не вистачає. Що ж, ми будемо вчитися.

Тетяна КОБЕНКО (Санкт-Петербург, економіст, викладач української мови):
— Я переїхала з Дніпра до Санкт-Петербурга у 2009 році через хворобу моєї матері. У Петербурзі живуть усі мої родичі по мамі (у минулому переселенці з України). Через деякий час після переїзду я почала сумувати за Україною. Читала, слухала якомога більше українських ресурсів, щоб задовольняти свою жагу за рідною мовою. Урешті-решт у мене з’явилася ідея спробувати викладати неповторну мову. Я набрала групу. Це було майже два роки тому. Багато з тих, хто відвідує курси української мови, кажуть про свою любов до України, про повагу до подій в Україні, про захоплення українськими музикою, поезією. У багатьох є родичі і друзі в Україні, з якими вони хочуть спілкуватися українською. Деякі відвідувачі цікавляться українською історією, тому хочуть вивчати джерела фактів та різноманітні матеріали в оригіналі. Хтось обожнює подорожувати Україною, тому вивчає мову, щоб краще і впевненіше почуватися під час мандрів. До речі, росіянам важко вдається вимовляти слова, в яких чергуються склади з твердою і м’якою приголосною, як от «милі», «паляниця», «гілки» тощо. Українці і росіяни справді різні. Щось різне глибоко всередині... Але серед росіян багато гарних людей... Та мало з ким я обговорюю події на сході України. Якось спілкувалася з найкращим другом, але розмова перейшла в суперечку, а завершилася безрезультатна дискусія моїми сльозами. Тому я не бачу сенсу щось комусь доводити і переконувати... Більшість із мого оточення, звичайно, співпереживають і хвилююється через нескінченний конфлікт. Буває, мені соромно, але я навмисно не занурююся в розвиток подій, не стежу за новинами, не рахую військові зіткнення. Коли випадково щось прочитаю або почую, то болісно це переживаю. Немирні новини з України засмучують, бо свідчать про моє безсилля чимось допомогти. Якби я знала, що можу зробити для миру в Україні, то рухалася б у цьому напрямку.
Думаю, мир буде тоді, коли «верхи» домовляться. А українцям бажаю зберігати віру, мати впевненість у своїй козацькій вдачі, бути наполегливими в досягненні цілей, кожному мати сили робити свій внесок у покращення світу. Багато росіян моляться за мир в Україні. І я також.

Андрій ПОЧИНКОВ (з Воронежа, підприємець, живе в Празі):
— Я розумію, як жителям України нині важко. І все-таки в чомусь я їм заздрю. Причина моєї заздрості банальна — їм удалося те, що не вдалося моїм співвітчизникам. Їм набридла ситуація в країні — вони її змінили. Їм набридла прогнила корумпована влада — вони її прогнали. І перше, що я їм бажаю, — залишатися такими само нетерплячими й нетерпимими до того, що заважає їм жити. А ще я бажаю їм не впустити унікальний історичний шанс. Такий досвід у них теж є, на жаль.
Сто років тому вони не виявили достатньої твердості, не захистили незалежність і надовго стали васалами СРСР. Цього не можна допустити знову. Але незалежність — це ще далеко не все. Сьогодні головне — відносна слабкість влади, її залежність від народу. Унікальність ситуації в тому, що народ України може сьогодні встановити свої правила у стосунках із владою. Народ у змозі гранично обмежити можливості влади втручатися в життя громадян. Сконцентрувавшись на цьому, народ може побудувати справді вільне суспільство, в якому кожна людина зможе вільно реалізуватися. Зможе ставити перед собою завдання й вирішувати їх, не озираючись на державу, силові структури, податкові служби та інші органи насильства і придушення.
Якщо народу України вдасться максимально обмежити свою державу, народ зможе розв’язати всі проблеми, що стоять сьогодні перед країною. Війну можна припинити, економіку можна підняти, відтік населення можна зупинити тільки в одному випадку — якщо інтереси народу буде поставлено вище інтересів конкретних політиків і державного апарата. Україна сьогодні не зобов’язана використовувати стандартні схеми побудови держави, скопійовані в західних або східних країн. Вона цілком здатна створити щось нове, більш вільне й прогресивне.
Повалена влада залишила народу в спадщину руїни держави і декорації громадських інститутів. Руїни простіше повністю знести, ніж відновлювати. Якщо народ України наважиться сказати нинішній політичній системі: «Вистачить! Геть! Хочемо жити вільно!», він зможе стати прикладом для багатьох інших країн, які болісно шукають і не знаходять свого місця в сучасному світі. Що потрібно зробити? Лишень кілька простих кроків. 1. Нова Конституція, коротка й виразна, повинна ясно виражати пріоритет свободи кожного і право кожного її захищати, навіть зі зброєю в руках і навіть від представників будь-якої влади. 2. Структура влади повинна бути мінімізована, податки теж. Втручання влади в приватне життя і приватний бізнес має бути повністю виключено. 3. Усі органи влади повинні бути виборними й підзвітними виборцям, у тому числі судді й місцеве керівництво правоохоронних органів. Цих трьох пунктів цілком достатньо для мирного, спокійного й успішного розвитку країни, для розв’язання всіх конфліктів на її території і для процвітання громадян. Проведення їх у життя виб’є ґрунт з-під ніг ворогів України й донбаських сепаратистів. А якщо зовнішні вороги не заспокояться, вільний народ України чинитиме їм набагато серйозніший і гідніший опір, ніж будь-який уряд. Тому що українці в цьому разі справді захищатимуть свою домівку, а не інтереси якихось політиків чи напівміфічних олігархів.
Приклад США ясно показує, що на сильну вільну країну мало хто зважиться напасти, а якщо зважиться — отримає хороший урок. Мені важко міркувати про війну. Я практично пацифіст, війну ненавиджу і вважаю завжди шкідливою для всіх сторін. Можу тільки сподіватися, що знайдуться люди, зацікавлені в її припиненні, і вони знайдуть спосіб її припинити. Агресія з боку РФ, зрозуміло, залишається важливим чинником, з яким доводиться рахуватися. Але треба розуміти, що воюють на Донбасі не тільки й не стільки професійні військові, направлені армією РФ, а й усякий набрід — авантюристи, найманці, революціонери всіх мастей. Перемогти їх реально. Але найкраща перемога — перемога не кров’ю, а позитивним прикладом перетворень в українському суспільстві. Гарний приклад впливає набагато переконливіше за револьвери і гармати.

Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.
Фото з архіву Володимира ШИПІЦИНА.

Всі статті рубрики На головну