Військові «стратеги» Кремля продовжують чемно стукати до російських матерів з «вантажем 200». За останні два роки, наприклад, у Рязані на цвинтарі з’явилося 159 могил «військових пацанів» із шанобливим написом... «загинув за батьківщину» — в Україні. Днями ще 217 «загиблих за батьківщину» — в Сирії. Матері дивляться на гроби синів і зберігають гробове мовчання. Від безгрошів’я і страху. Оніміння — від сорому! За ту батьківщину, яка посилає вбивати, відрікаючись. Але коли закінчиться агресія бандформувань Росії, потрібно буде когось судити, а когось пробачати. Щоб, як пишуть російські журналісти, мілітаристські понти Кремля не озвалися жалобним маршем Вагнера для всієї Росії. І багато росіян це розуміють.
Антивоєнні пікети в Санкт-Петербурзі.
Ольга РОМАНОВА (Москва, журналіст):
— Давним-давно, на початку 2000-х, я викладала журналістику у Вищій школі економіки. І в мене для молодших курсів був приклад — для того, щоб розповісти про поведінку нормального журналіста в кризовій ситуації. Це класичний приклад із журналістських підручників: «Ви приходите на інтерв’ю до міністра оборони і ви випадково бачите на його столі наказ про початок воєнних дій проти сусідньої держави. Ваші дії?». Щоб зробити ситуацію зовсім абсурдною, я додавала — «Про початок воєнних дій проти України». Тому що було зрозуміло: ТАКОГО НЕ МОЖЕ БУТИ НІКОЛИ! Ніколи Росія й Україна не можуть опинитися в стані війни. Хто ж міг припустити, що це виявиться правдою?
Українофобство, ненависть до всього українського захлиснули Росію, як епідемія чуми. І це вже не виправити нашому поколінню, повинні минути десятиліття, а то й століття, щоб біль затих. І справа, звичайно, не тільки в часі. Справа насамперед в усвідомленні того, яка трагедія сталася через дії конкретного Путіна, його оточення й роботи гігантської пропагандистської машини. Скільки смертей і зруйнованих доль, скільки ненависті і зла. У Росії є люди, яким огидна нинішня російська влада, але їх мало і їх переслідують так сильно, як це може зробити жорстка й жорстока держава. Їх шельмують, саджають до в’язниць, вони змушені виїжджати із країни.
Дорогі українці! Будьте, по можливості, щасливі, успішні й сильні. Нехай ваш приклад опору буде хорошим уроком для всіх бажаючих перекроїти світ.
Михайло ЛАШКЕВИЧ (Москва, науковий співробітник Інституту теоретичної фізики імені Л. Д. Ландау, активіст руху «Солідарність»):
— Що мені хотілося б побажати українцям? Я хочу побажати вам свободи і демократії. Я хочу побажати вам припинення цієї божевільної війни й повернення до міжнародно визнаних кордонів. А ще хочу побажати вам терпіння й сил.
Демократія і свобода не можуть з’явитися раптом. Революція, якою ви заслужено пишаєтеся, багато чого змінює, але уклад суспільства вона змінити не в змозі. Політики не раптом стануть підзвітні суспільству. Чиновники не раптом стануть чесні. Суди не раптом стануть незалежні й неупереджені. Поліція не раптом перестане бути місцем сваволі й насильства. Ринок не раптом стане вільним від монополістів. Люди не раптом навчаться захищати свої права і права тих, хто не може захистити себе сам. Забобони і ксенофобія зникнуть не раптом. Справжні, серйозні зміни в суспільстві відбуваються повільно і вимагають від людей зусиль, боротьби, часто — страждань.
Звичні шляхи зручніші для багатьох, і зміни завжди зустрічають опір. Але я вірю, що зміни відбудуться й у вас, і в нас. У вас, напевно, — раніше, у нас — пізніше й важче. Я вірю, що Україна поверне собі втрачені території. Це буде не швидко, але буде. І ті, хто жив у вільній Україні, тим паче ті, хто захищав країну від загарбників, зустрінуться з тими, хто жив під окупацією, змушений був пристосовуватися до окупантів, а то й повірив їм. Це буде непроста зустріч. Ви здаватиметеся одне одному чужинцями. Вам буде важко розуміти одне одного. Але щоб Україна стала по-справжньому єдиною, якось зрозуміти одне одного потрібно буде. Тому я бажаю вам мудрості і співчуття. Я сподіваюся, що ваше суспільство буде досить відкрите, сильне і готове до розмови, навіть до найнеприємнішої розмови, щоб подолати труднощі об’єднання.
На нас у Росії теж очікують нелегкі часи. Люди бояться, і їм є чого боятися. Люди закривають очі на те, що відбувається, бо якщо відкрити очі, доведеться визнати надто неприємні для себе речі. Не дуже велика частина нашого суспільства готова жити з відкритими очима. Але тут люди теж змінюються, починають боротися за свої права. А це шлях до одужання, нехай і неблизький. Ви подали нам приклад, виявивши дивну солідарність і готовність до дії. Нам поки що цього дуже не вистачає. Що ж, ми будемо вчитися.
Тетяна КОБЕНКО (Санкт-Петербург, економіст, викладач української мови):
— Я переїхала з Дніпра до Санкт-Петербурга у 2009 році через хворобу моєї матері. У Петербурзі живуть усі мої родичі по мамі (у минулому переселенці з України). Через деякий час після переїзду я почала сумувати за Україною. Читала, слухала якомога більше українських ресурсів, щоб задовольняти свою жагу за рідною мовою. Урешті-решт у мене з’явилася ідея спробувати викладати неповторну мову. Я набрала групу. Це було майже два роки тому. Багато з тих, хто відвідує курси української мови, кажуть про свою любов до України, про повагу до подій в Україні, про захоплення українськими музикою, поезією. У багатьох є родичі і друзі в Україні, з якими вони хочуть спілкуватися українською. Деякі відвідувачі цікавляться українською історією, тому хочуть вивчати джерела фактів та різноманітні матеріали в оригіналі. Хтось обожнює подорожувати Україною, тому вивчає мову, щоб краще і впевненіше почуватися під час мандрів. До речі, росіянам важко вдається вимовляти слова, в яких чергуються склади з твердою і м’якою приголосною, як от «милі», «паляниця», «гілки» тощо. Українці і росіяни справді різні. Щось різне глибоко всередині... Але серед росіян багато гарних людей... Та мало з ким я обговорюю події на сході України. Якось спілкувалася з найкращим другом, але розмова перейшла в суперечку, а завершилася безрезультатна дискусія моїми сльозами. Тому я не бачу сенсу щось комусь доводити і переконувати... Більшість із мого оточення, звичайно, співпереживають і хвилююється через нескінченний конфлікт. Буває, мені соромно, але я навмисно не занурююся в розвиток подій, не стежу за новинами, не рахую військові зіткнення. Коли випадково щось прочитаю або почую, то болісно це переживаю. Немирні новини з України засмучують, бо свідчать про моє безсилля чимось допомогти. Якби я знала, що можу зробити для миру в Україні, то рухалася б у цьому напрямку.
Думаю, мир буде тоді, коли «верхи» домовляться. А українцям бажаю зберігати віру, мати впевненість у своїй козацькій вдачі, бути наполегливими в досягненні цілей, кожному мати сили робити свій внесок у покращення світу. Багато росіян моляться за мир в Україні. І я також.
Андрій ПОЧИНКОВ (з Воронежа, підприємець, живе в Празі):
— Я розумію, як жителям України нині важко. І все-таки в чомусь я їм заздрю. Причина моєї заздрості банальна — їм удалося те, що не вдалося моїм співвітчизникам. Їм набридла ситуація в країні — вони її змінили. Їм набридла прогнила корумпована влада — вони її прогнали. І перше, що я їм бажаю, — залишатися такими само нетерплячими й нетерпимими до того, що заважає їм жити. А ще я бажаю їм не впустити унікальний історичний шанс. Такий досвід у них теж є, на жаль.
Сто років тому вони не виявили достатньої твердості, не захистили незалежність і надовго стали васалами СРСР. Цього не можна допустити знову. Але незалежність — це ще далеко не все. Сьогодні головне — відносна слабкість влади, її залежність від народу. Унікальність ситуації в тому, що народ України може сьогодні встановити свої правила у стосунках із владою. Народ у змозі гранично обмежити можливості влади втручатися в життя громадян. Сконцентрувавшись на цьому, народ може побудувати справді вільне суспільство, в якому кожна людина зможе вільно реалізуватися. Зможе ставити перед собою завдання й вирішувати їх, не озираючись на державу, силові структури, податкові служби та інші органи насильства і придушення.
Якщо народу України вдасться максимально обмежити свою державу, народ зможе розв’язати всі проблеми, що стоять сьогодні перед країною. Війну можна припинити, економіку можна підняти, відтік населення можна зупинити тільки в одному випадку — якщо інтереси народу буде поставлено вище інтересів конкретних політиків і державного апарата. Україна сьогодні не зобов’язана використовувати стандартні схеми побудови держави, скопійовані в західних або східних країн. Вона цілком здатна створити щось нове, більш вільне й прогресивне.
Повалена влада залишила народу в спадщину руїни держави і декорації громадських інститутів. Руїни простіше повністю знести, ніж відновлювати. Якщо народ України наважиться сказати нинішній політичній системі: «Вистачить! Геть! Хочемо жити вільно!», він зможе стати прикладом для багатьох інших країн, які болісно шукають і не знаходять свого місця в сучасному світі. Що потрібно зробити? Лишень кілька простих кроків. 1. Нова Конституція, коротка й виразна, повинна ясно виражати пріоритет свободи кожного і право кожного її захищати, навіть зі зброєю в руках і навіть від представників будь-якої влади. 2. Структура влади повинна бути мінімізована, податки теж. Втручання влади в приватне життя і приватний бізнес має бути повністю виключено. 3. Усі органи влади повинні бути виборними й підзвітними виборцям, у тому числі судді й місцеве керівництво правоохоронних органів. Цих трьох пунктів цілком достатньо для мирного, спокійного й успішного розвитку країни, для розв’язання всіх конфліктів на її території і для процвітання громадян. Проведення їх у життя виб’є ґрунт з-під ніг ворогів України й донбаських сепаратистів. А якщо зовнішні вороги не заспокояться, вільний народ України чинитиме їм набагато серйозніший і гідніший опір, ніж будь-який уряд. Тому що українці в цьому разі справді захищатимуть свою домівку, а не інтереси якихось політиків чи напівміфічних олігархів.
Приклад США ясно показує, що на сильну вільну країну мало хто зважиться напасти, а якщо зважиться — отримає хороший урок. Мені важко міркувати про війну. Я практично пацифіст, війну ненавиджу і вважаю завжди шкідливою для всіх сторін. Можу тільки сподіватися, що знайдуться люди, зацікавлені в її припиненні, і вони знайдуть спосіб її припинити. Агресія з боку РФ, зрозуміло, залишається важливим чинником, з яким доводиться рахуватися. Але треба розуміти, що воюють на Донбасі не тільки й не стільки професійні військові, направлені армією РФ, а й усякий набрід — авантюристи, найманці, революціонери всіх мастей. Перемогти їх реально. Але найкраща перемога — перемога не кров’ю, а позитивним прикладом перетворень в українському суспільстві. Гарний приклад впливає набагато переконливіше за револьвери і гармати.
Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.
Фото з архіву Володимира ШИПІЦИНА.
