Євдокії ГРАБАРЕНКО з Корсуня-Шевченківського 15 лютого виповнилося сто літ! Усе життя Євдокія Василівна слідкувала за своєю зовнішністю, бо вважала, що жінка у будь-якому віці має залишатися жінкою — доглянутою і чепурною. Тому й зараз зустріла гостей у квітчастій вовняній сукні, яку колись сама пошила, у капелюшку і в чобітках на підборах! А далі з’ясувалося, що довгожителька досі має гостру пам’ять, оптимістичну вдачу і чудове почуття гумору.
На знімку: привітати ювілярку завітав секретар міськради Сергій Старчевод.
Фото надано авторами.
Майже всі роки жінка провела у рідному місті. Стара хата її діда й баби була зовсім поруч із тим місцем, де вона мешкає тепер. З дитячих вражень найяскравіші — весна, Великдень та Іллінська церква по сусідству, у якій корсунчани хрестилися, вінчалися й молилися. На Великдень дітям навіть дозволяли вибиратися на дзвіницю і дзвонити!..
А потім ті ж діти й підлітки стали свідками знищення храму. Другу — «велику», кам’яну церкву теж підірвали, а цеглу вночі по хатах рознесли. Згадує Євдокія Василівна й насильницьку колективізацію. «Ці колгоспи погибель людям несли. Ніхто не хотів своє, кровне, мозолями нажите, віддавати у колгоспні комори, а комнезами силоміць забирали, видирали все, що було у господарів. Це й до голоду невдовзі призвело. Наша сім’я, рятуючись від страшної смерті, виїхала на Донбас. Батько, кремезний та дужий, пішов на шахту кріпильником, а старший брат у свої 16 — прохідником. Загинув, бідолашний, від газу в копальні. У ті голодні роки давали шахтарям пустий суп із сочевиці та кілька шматків хліба — цим і виживали. Але було багато людей, котрі з сіл тікали. Дехто, пухлий, одразу на станції помирав. Нам приїжджі розповідали, що всі харчі — до зернини! — активісти позабирали і відправили в місто. А в селах люди мерли від голоду, як мухи», — розказує Євдокія Василівна.
Після трагічної загибелі сина родина повернулася до Корсуня. На Донбасі Євдокія закінчила курси друкарок. Тож дівчину з такою рідкісною на той час спеціальністю взяли на роботу в педагогічне училище. Тут вона й закінчила вечірнє відділення. Два роки вчителювала у Яблунівці, Сидорівці, а потім її направили у Західну Україну навчати школярів української та російської мови й літератури.
Пригадує такий курйозний випадок. У селі Джуркові, де працювала, жили лемки і розмовляли своїм діалектом, мало зрозумілим молодій учительці з Наддніпрянщини. Школярка Василина ніяк не могла впоратися з російською: написала диктант із безліччю помилок. «Не можу тобі гарної оцінки поставити», — із жалем сказала Євдокія Василівна, на що Василина вигукнула: «Най би її шляк трафив, ту московську мову!» Але вчити було необхідно, тому педагог запевнила: вивчиш, не святі горшки ліплять! «Я розповіла дітям, що спочатку теж погано розмовляла російською. Мене на Донбасі ображали: «Хохлушка, припаянная башка». Малі лемки, хоча й не зовсім зрозуміли сказане, але дуже сміялися. Це й розрядило напруження», — згадує ювілярка.
У місті Гвіздець Євдокія Василівна працювала директором школи, була в пошані. Називає молоді роки на педагогічній ниві найкращими у житті.
Але почалася війна. Повернулася в Корсунь до матері й меншого брата, батько був на фронті. Розповідає: «Німці зайшли у місто, оселилися і почали свої порядки насаджувати. Відкрили сільськогосподарський відділ — обліковували, скільки землі в обробітку, скільки зерна, цукру, м’яса на Німеччину вивезуть. У штаті було 12 агрономів, а мене викликали працювати статистиком-друкаркою. Два роки і сім місяців ми жили під чужою владою, чекали визволення. І воно прийшло. 17 лютого 1944 року такий жорстокий бій був під Шендерівкою, що до Корсуня докочувалися вибухи... Після війни довелося мені ще одну професію здобути. Не було одягу, і я вирішила піти на курси крою та шиття. Це заняття припало мені до душі. Сама змогла вдягтися і стала «модисткою» — людям шила. У мене це гарно виходило, всі були задоволені. А вже коли в літах була, довелося працювати в Держстрасі, де навіть дві медалі заробила. Завжди вміла з людьми спільну мову знаходити і старалася робити добро...»
«Багато хорошого на віку зазнала, але й лихого теж. Двох чоловіків поховала. Дітей Бог не послав... Однак я ніколи не нарікала на долю. Завжди була життєрадісною, чуйною і доброзичливою. Через це, мабуть, Господь мене й тримає досі на білому світі», — усміхається Євдокія Василівна.
Корсунь-Шевченківський
Черкаської області.
