Їхати чи не їхати за кордон на заробітки? На таке загальне запитання відповісти складно, бо одразу треба конкретизувати: кому, куди і навіщо... А якщо запитання поставити чітко: чи варто їхати в Італію жінкам і надовго залишати в Україні чоловіків та дітей? На нього відповідає житомирянка Марія Рудак своєю книжкою під назвою «Страньєрка».

Багатьом це слово видається загадковим, але все просто: до італійського «straniero» (іноземець) наші заробітчанки доточили з рідної мови «-ка». Тож коли кажеш «страньєрка» — одразу зрозуміло, що йдеться про жінку з України, яка прибула няньчити старих немічних італійців.

Саме такими людьми протягом кількох років опікувалася Марія Рудак в Італії. У книжці вона розповіла, як довго чекала роботи, висиджуючи разом з іншими шукачами на лавочках у скверах. Їсти ходили до костьолів: там давали безплатну пайку. За нічліг (спали по четверо впоперек на ліжку) доводилося викладати по п’ять євро.

Зі спогадів: «Навпроти храму, де ми вечеряли, — кладовище. До 18.00 ворота не замкнені. Тому ми ходили туди до безплатного туалету, щоб хоч умитися: там була тепла вода і мило. Коли везли когось зі старих італійців ховати, наші дівчата журилися: ще на одну роботу стало менше». Отак в очікуванні заробітку минули майже три довгі місяці. А потім почалися трудові будні.

Поради бувалих

Страньєрки зі стажем поділилися з Марією досвідом:

Хоч би якою голодною ти була, а йти в гастроном не треба, бо щойно ти вийдеш із лавки, добрі сусіди твоєї синьйори по мобільному висварять твоїх господарів, мовляв, чому вони так погано тебе годують. І це може скінчитися звільненням.
Коли після обіду твоя синьйора ховає їжу під плівку чи просто в каструлю і ставить її у холодильник, не смій навіть відчиняти той холодильник.
Коли в обідню пору вся родина на півтори години лягає відпочити, лягай теж, не швендяй по кімнатах, бо подумають, що ти щось украсти хочеш.
Коли бачиш під ногами, на східцях чи на полиці гроші, гаманець чи вироби з золота, або вдай, що їх там немає, або одразу ж занеси синьйорі. Це перевірка, чи чесна ти людина.
Подруг не приводь — дім не твій, і ще невідомо, що ця подруга має на меті: обікрасти чи відбити господаря. Навіть якщо вона «сама доброчесність», тобі платять за виконану роботу, а не за гостини.
Без дозволу господарів нікуди не йди. Не гуляй удень чи ввечері по місту, вештаючись по тротуару, бо по їхньому це означає, що ти шукаєш пригод...

Від туги

Настрій Марії найкраще передають такі рядки: «Не скаржуся на Долю, що закинула мене сюди, бо сама з Божою допомогою її вибрала, але не думала, що так важко буду тут приживатися. Немов та вишня, що вже не раз вродила рясно, а її викопали й пересадили на інше подвір’я. Є земля, є вода, а гілки все одно всихають».

Автор зізнається: «Моїм порятунком, щоб не з’їхати з глузду, був лише телефон-автомат. Та, як на зло, по той бік слухавки дедалі прохолодніше звучав голос милого:

— Якої ти холери так часто дзвониш? Бережи гроші. Не розводь дарма. Нічого не подумай купувати.

Одного разу замість чоловіка мені відповіла незнайома жінка. Сміялася і перепитувала:

— Тобі треба чоловіка? Точно тобі його треба? Дівчата, в нас є її чоловік?»

Згодом Марія таки зрозуміла: 33 років подружнього життя мов і не було. Зізнається: стало гірко на душі ще й тому, що сам наполіг, аби вона їхала. А потім скаржився, мовляв, його жінка покинула...

З туги стала писати вірші. Довідавшись про це, старий синьйор приніс їй україномовний італійський журнал «До світла», конверта, вона підписала адресу. Так в Італії стали друкувати її твори. Писала про те, що хвилювало всіх страньєрок:

«Тепер я вже не знаю: чи живу,
Чи в мертвім тілі 
лиш душа блукає.
Що трапилось? 
Чому я й досі тут?
Чому самотність 
болісно вбиває?
Чужа земля, і я на ній чужа...
І ти не звеш, й вертатися 
несила.
Молюсь, молюсь, молюсь, 
молюсь, молюсь,
Сльозами двір чужий не раз 
зросила».

Будні

А тим часом тривали страньєрські будні українки. Перша Маріїна підопічна тихо згасла в лікарні. Хазяї самі знайшли їй іншу роботу. Другу синьйору, за якою випало доглядати, звали Джозепіна, їй було 86 років. На серванті в неї стояли фотознімки померлих родичів. Вона весь час думала про них. А після дванадцятої ночі прокидалася і вимагала, щоб Марія «subito» (тобто негайно) йшла з нею на «cimiterо» (цвинтар). І сповзала на холодну керамічну підлогу. Доводилося Марії затягувати її на ліжко.

З іронією пише, що за п’ять місяців такої роботи в неї мало пуп на розв’язався. А ще синьйора Джозепіна запам’яталася Марії тим, що вкрала в неї з кишені 50 євро. Розум був — як у малої дитини. Любила гроші. То їй вирізали їх з реклам у різних журналах, вона сприймала їх як справжні і ховала в різні місця: у духовку, пральну машину, ще кудись.

Потім була нова синьйора, яка щодня допитувалася в Марії, хто вона така і що робить у її домі. А в п’ятницю знову й знову доводилося показувати, як сідати в наповнену ванну. Вона страшенно хропіла і сама себе будила...
Звичайно ж, вистачало роботи і біля будинків, і в самих будинках.

Ніхто не хоче чекати

А думками Марія линула в Житомир. Випросила коротку відпустку, знайшла заміну і поїхала. Після приїзду довідалася, що чоловік зібрав свої речі й пішов до іншої. Євро, які слала з Італії, дали йому змогу привабити ту, що була на 30 років молодшою.

З’явився тільки для того, щоб наполягати на розлученні... 

За статистикою, 75% заробітчанських шлюбів закінчуються саме так. Причому тільки 2% — через жіночу зраду. Чоловіки не хочуть чекати: або знаходять іншу, або просто спиваються.

Люба, з якою Марія заприятелювала в Італії, поділилася своїм горем. Відчула: щось там у її рідному Луцьку негаразд. Поїхала додому. Застала страшний бруд у квартирі, чоловік спав п’яний, син теж прийшов якийсь дивний. Виявилося: підсів на колеса.

Від надісланих євро не було ні сліду...

Ще одна історія. Чоловік запевняв по телефону, що на гроші, які його половина присилає, споруджує будинок. Ось уже є стіни, дах, ведуться опоряджувальні роботи. Дружині захотілося помилуватися майбутнім сімейним гніздечком. Та не знайшла ні новобудови, ні чоловіка. Той із якоюсь кралею поїхав за кордон...

А одного разу в храмі розридалася 60-річна жінка. Виявилося: приїхала додому, де на зароблені нею кошти було придбано будинок, а її запитали, коли вона нарешті знову поїде в Італію... Не потрібна вона власним дітям, хочуть тільки її грошей.

Схаменіться і їдьте додому

Серед найбільш яскравих вражень Марії Рудак — поїздка в Рим і проповідь, яку перед українськими заробітчанками виголосив єпископ.

«Любі наші жінки, матері і сестри, — говорив він. — Ви приїхали сюди, щоб заробити грошей для добробуту родини. Багато хто з вас залишив на старих, немічних батьків своїх малих діточок. Спочатку ви дуже сумували за ними, а потім, з роками, змирилися. Ваші мами старіють і не можуть довго заміняти вашим дітям вас. Ви лишень відкуповуєтеся від них тим, що пересилаєте кошти. А дітям потрібна ваша ласка, увага, любов і порада. Усе це за гроші (навіть великі) не купити. Тому звертаюся до таких матерів, які вже два і більше років не провідували своїх дітей: щоб не жалкувати потім, схаменіться і їдьте додому! Зніміть непомірний тягар із плечей своїх матерів. Усіх грошей не заробиш, а любов і розуміння своїх дітей втратиш».

Житомир.

Мал. Миколи КАПУСТИ.