Такого розмаїття пасовищ, як у селі Одаїв Тлумацького району, що на Івано-Франківщині, важко знайти. Заповідна природа Дністровського каньйону тут сприятлива. Буяє різнотрав’я. Всі умови для ведення тваринництва. І справді, на 250 мешканців цього села є 45 корів. Багато, як на нинішні часи.

Мешканки села Ганна Соловій і Стефанія Жарська.

Коровам тут добре.

Клопоту небагато — зігнати корови за село. Не треба й пастуха: далі худоба сама йде на пасовисько. Десь зо три кілометри із горба крутою дорогою, зате вигін унизу простягається на кілька кілометрів уздовж Дністра. Берег тут пологий. Водопій поруч, та й від спеки корови рятуються, заходячи у воду.
Напасшись так досхочу, худоба ввечері, ніби за годинником, повертається назад. Господарі чекають своїх годувальниць нагорі, розводять дворами. На толоці, серед високої трави, стирчать стовпи. Невдовзі почнуться сінокоси.
Колись тут заготовляли молоко для Тлумацького переробного заводу. Він уже давно закритий. Заготівельники з найближчого Городенківського сирзаводу сюди не заїжджають: недостатньо сировини. Тож лишки молокопродукції селяни реалізують на ринку за 20 км від Одаїва, в Тлумачі. Курсує автобус. Буває, що наймають транспорт на кілька господинь, везуть продавати все вирощене. Здавалось би, вигідна справа. Однак корів щороку меншає. Тримають худобу здебільшого молоді господарі. Мешканки села Ганна Соловій і Стефанія Жарська із сумом кажуть, що не мають сили ходити біля худоби, запасати на зиму корми, возити продукцію на продаж. Мешкають самі. Діти в Івано-Франківську.
Обидві жінки працювали доярками. Разом із сусіднім Будзином село входило до потужного колгоспу, що спеціалізувався на тваринництві. Доїли спочатку вручну, норма — 25 корів, 500 л за день. Пані Стефанія показує руки — великі, жилаві, як чоловічі, — від важкої роботи. Колись, як приходили на обід із ферми, поспішали ще й до своїх корівок на долини — здоїти, принести звідти молоко.
«Приїхала до дітей, стою в черзі перед касою супермаркету в Івано-Франківську, біля каси ховаю руки — соромлюся, що такі страшні, — каже ніяково жінка. — Якийсь молодий чоловік зауважив те, мовив, що такі руки цілувати треба.
Дитинство Стефанії Жарської було важке. Батько загинув за місяць до закінчення війни. Маму, як отримала похоронку, розбив інсульт. Так і залишилася напівпаралізованою. Троє дітей важко виживали: пасли худобу й «паслися самі», пригадує жінка. Їли лободу, коржики з кропиви, збирали равликів.
«Тепер, як дивлюся на гарно вбраних дітей, радію, — підсумовує жінка. — В нас такого не було. — Як кажуть: не було зранку, не буде й до останку. Пенсію на фермі заробила аж півтори тисячі гривень. Город, кури тримаю, діти допомагають — якось перебиваюся».
Одаїв входить до Олешівської територіальної об’єднаної громади. Її голова Богдан Двояк розповідає, що ферми в селі добре збережені, бо їх викупив місцевий підприємець. Так само є в доброму стані м’ясота молокопереробний цехи. Якраз вирішується питання створення кооперативу, щоб селяни могли без клопотів реалізувати молоко. Є підтримка держави, дотації на молодняк ВРХ, то й корів побільшає.

Людмила СТРАЖНИК.
Фото автора.

Івано-Франківська область.