(Відзначаючи 27-му річницю…)
Зрідка мені вдається потрапити на телеекран — запрошують канали, зорієнтовані на критику влади, отже, на хвилю, що відображає настрої більшості населення. Готуючись до ефіру, уважніше знайомлюся з новинами, шукаючи в них підтвердження своїх висновків, воно — підтвердження — є в різних повідомленнях, що, на перший погляд, інформують про успіхи державного будівництва, підсилюють крилату фразу президента «Ми перемагаємо». Перемоги, щоправда, утаємничені, люди їх не бачать, не відчувають, тому не відносять до себе і займенник «ми». «Ми» — не вони, не співгромадяни, видно, що й перемоги (якщо вони є) не їхні. Якщо так розуміти різні гасла і вислови з провладних ЗМІ чи навіть з вуличної реклами, то очевидною стає протилежність між офіційною пропагандою і станом суспільного життя. Це не дивує, подібне було і в інші часи, але ж не до такої міри, тим паче, нині, в країні, що прагне бути, за Конституцією, «демократичною, правовою і соціальною», а, значить, справедливою, з правдивою владою.
«Україні потрібен мир» — істину гласять бігборди. Фраза без підпису. Здогадуюсь, що придумали таку рекламу довколавладні спеціалісти, а оскільки влада не демонструє прагнення до миру, підпису не поставили — був би занадто явним дисонанс. Та й де ще можна знайти таке, щоб під час війни в державі її високі посадовці та політики грілися в теплих тихоокеанських водах, взагалі спішили у відпустки? Щоб київське (і не лише) Подніпров’я гриміло ресторанами у вихідні та будні? Проте поряд зі згаданими стоять інші щити, де стурбована «дама з косою» (не плутати з фігурою, в якої коса клепана, хоч змістом і на-слідками обидві композиції подібні) заявляє про «нову стратегію миру», як і «нову народну Конституцію», «новий курс України». Нічого «нового» там не передбачається, як і новизни авторства, це лише свідчення фактичного початку наступної політичної кампанії. Зацікавлені особи використовують давні, не ними започатковані (тим більше, свого часу ними блоковані) ідеї і гасла, незважаючи на те, що текст якраз народної Конституції опублікований п’ять років тому, що за збереження, наприклад, української землі доводилось боротися більше 20 років саме з нинішніми її «захисниками», що зростання тарифів та цін стимулювалося авторами нинішньої «новизни». Десять років тому один такий щит коштував 1 тис. $ на місяць. Скільки тепер, не цікавився. Але ж їх — на кожному перехресті, по всій Україні. Реклама від дами, що не має ніякого бізнесу та наймає у тітки куток для проживання. Чудеса, та й тільки!
Про консолідацію і причини її відсутності
Для подолання катастрофічного стану країни як важливий фактор потрібна консолідація суспільства. Ініціаторами консолідації має бути влада, її представники. На-
справді ж її зусилля спрямовані в протилежному напрямку, в усіх сферах суспільного життя спостерігаються підсилювані владою розколи: на мовній, етнічній, культурній, історичній, релігійній… основі. Складається переконання, що це не помилки влади, а слухняне виконання нею чужої волі. Скажімо, хіба була потреба робити два хресні ходи з нагоди вікопомного дійства, організованого князем Володимиром? Якщо не вистачило мудрості (уміння, бажання) посприяти спільному відзначенню початку в нас християнства, утвердження православної віри — єдиної для всіх нас події, то, принаймні, не слід було її політизувати, зобов’язуючи місцеві адміністрації направляти людей до Києва на «повторний» хід, «освячувати» його присутністю вищих посадовців, вкладаючи в їхні вуста підтримку одних як «істинних» на противагу іншим, цинічно фальсифікуючи інформацію про кількість учасників ходу. Не варто наводити коментарі тих, кого обурювала брехня з телеекрана. Проте варто нагадати, що за Конституцією держава відділена від церкви і втручатися в її справи посадовцям не дозволено, незважаючи на їхній статус. Зокрема, не ходити поперед ієрархів офіційним особам, незважаючи, з влади вони чи з опозиції, оцерковлені чи ні.
Так само слід пам’ятати, що будь-яке «вивищення» одних над іншими посилює напругу поміж ними або створює таку напругу, навіть якщо її і не було чи вона була притамована практикою людського співжиття. Ще гірше, коли таке «вивищення» роблять представники влади, особливо коли вони, за різними означеннями, не вправі говорити про віру, честь, патріотизм та інші (часто чужі їм) категорії моралі.
Люди — не однорідна маса, що слухняно піддається впливу якогось зверхника. В кожному з нас живе давнє і недавнє минуле, з його традиціями, правилами, звичками, легендами, героями та ворогами — з усім, що визначає нашу ментальність, з характерними ознаками для різних територій, етнічних груп, досвіду, виробничого чи побутового спілкування. Консолідація суспільства можлива лише при врахуванні різноманітних відмінностей, при повазі до них. Це — предмет турботи для влади, політичних та громадських організацій, відбираючи з усієї маси факторів те, що спільне для всіх: захист території країни, зайнятість працездатних, соціальні гарантії та гарантії прав, ушанування достойних, популяризація досягнень і зразків культури, спорту, історичної правди…
Ясно, що цим повинна жити влада, її представники, не вибираючи з розмаїття факторів щось кон’юнктурне в політичному чи будь-якому іншому сенсі. В тому ще одне підтвердження потреби зміни системи влади, щоб на всі обставини суспільного життя не впливало суб’єктивне від влади. Коли вона авторитарна, то індивідуальні особливості управління підсилюються її важелями, можливостями карати і милувати, сприяти зростанню і гнітити, поглиблюючи розрив між народом і владою. Негативний вплив індивідуального знижується самоврядністю, коли не призначений хтось впливає на життя людини, а вона сама чи нею обрана особа займається її облаштуванням у нинішньому непростому світі.
Нам потрібне самоврядування
Ми не маємо досвіду самоврядності, його треба набувати, вчитися, починаючи з ОСББ, вуличних комітетів, сільських рад тощо, створюючи попередньо умови (юридичні, фінансові, економічні, організаційні, кадрові…), змінюючи попередньо податкову й бюджетну системи, використовуючи європейський досвід. Змінюючи державу, суспільне життя, змінюючи людину, що напевно є завданням найважливішим, найпотрібнішим і найскладнішим для України.
При діаметрально протилежній зміні суспільного ладу, його регресивній суті (ніхто ж не заперечить, що не може вважатися прогресом повернення до зародкового капіталізму, коли десяток сімей володіють усім національним багатством при злидарюванні решти народу) втратилася найважливіша, колективістська, складова попереднього ладу — причетність кожного до суспільних справ, до того стану, коли значущі події в житті країни (та й колективу) вважалися подіями особистого життя. Для прикладу, люди старшого віку нехай згадають реакцію на Перемогу, на політ Ю. Гагаріна… навіть на участь свого колективу в святковій демонстрації.
Значення колективістського відчуття розуміють у розвинених країнах, що вже пройшли багато стадій ринкових взаємин. Не випадково ж японці так дорожать маркою фірми (колективу, асоціації, спортивної федерації тощо), формуючи «сімейне», родинне ставлення до спільних справ. Нам до такого стану треба тягнутися, зберігши (відновивши) те, що було, не сподіватись, що, зайнявши місце в хвості цивілізації, досягнемо того, що світ без іронії сприйме наше «Слава Україні!». Один із важливих інструментів для того — самоврядність.
За нинішньої практики сказане здається утопією, тим більше, що реальність протилежна: влада — умова та інструмент наживи, корупція — спосіб управління, брехня — аргумент пропаганди. Одначе ми мусимо пройти шлях змін, інакше втратимо країну, наслідки чого важко уявити, але, без сумніву, вони можуть бути трагічними для всіх. І що характерно, необхідність змін — не чиясь видумка, вони випливають зі змісту Конституції, спаплюженої зусиллями олігархічної, чужої народу влади.
Дотримуватися Конституції та історичної правди
Нинішні заяви владців і тих, хто влади прагне, щодо нового Основного Закону викликані не турботою про конституційний правопорядок. Це імітація турботи. Конституцію треба не ганити, а дотримуватися її, внісши уточнення, викликані практикою її застосування. Всі уточнення, між іншим, стосуються головної потреби — самоврядності, без згадок про НАТО та інші фантазії, котрі не є предметом Основного Закону, а стають ще одним подразником для сусіда, гризня і криваві сутички з яким входять в плани заокеанського гравця — наставника нашої влади. (Плани, треба сказати, також хибні, вони можуть обернутися і для автора — Світового уряду — величезною фінансово-економічною катастрофою. Так само, як і для сусіда. Як і для нас. Це висновок поза темою викладеного вище. Потрібен глибокий аналіз проблем безпеки і співробітництва у світі у вигляді підготовки і проведення наради на зразок «Гельсінкі», заходу, початку якого вдалося добитися навесні 1998 року. Згода на це одержана під час моїх зустрічей з усіма головами парламентів і більшістю президентів європейських держав, що було оформлено офіційним рішенням керівництва ПАРЄ. Ініціатором заходу була Україна, маючи на те підстави як країна, що першою відмовилась від ядерної зброї. Нарада була заблокована «геніальним» Кучмою разом зі своїми найближчими радниками, котрі ще за його монаршого урядування як «щирі патріоти»: Лобов, Табачник, Бакай… та й він сам, значить, за його згоди гніздилися далеко поза межами України. Світ таких прикладів не знає.)
Мине час, і науковці підберуть дефініцію для дій влади, які вона застосовує для розділяння суспільства. Справа ж однак не в назвах, а в наслідках дій. Ось під виглядом слідування прогресу закрите аналогове телебачення, цифрове тим часом перебирається до рук влади безпосередньо чи на певних угодах з власниками. Розпочинається масоване перелицювання історії. В ній було всяке, але ж, для прикладу, не можна подвиг і жертви мільйонів, покладені в здобуток Великої Перемоги, і свідчення чого є в кожній родині, підмінювати зовсім несумірним, часто сумнівним щодо мети —саме Перемоги, внеском тих, хто виходив зі схронів, та ще й через багато років після 1945-го! Абсурд, безглуздя, однак, така установка відповідним чином зорієнтованої влади.
Щоправда, лизоблюдів вистачає і без настанов влади. Сумніваюсь, щоб у високих кабінетах хтось уважно читав видання Спілки письменників, «Просвіти» та ін. Загальний лейтмотив публікацій там — як важко доводилося авторам в «совковий» період, які страждання та приниження пережили вони, борючись за… За нинішню «гідність» не згадують, соромно все ж. Минулим же пишатися ніби можна. Он волинські хлопці з УПА криївки робили такі, що коней водили попід землею на 180 м (метро робили, популярно пояснюючи), і ті криївки КГБ копіювало та надсилало комуністам В’єтнаму для боротьби з американцями (Хо Ші Мін та його повстанці ще раніше воювали з французькими колонізаторами і про непотрібний їм досвід волинських хлопців знати не могли). Не можу так гарно фантазувати, тому процитую: «Вояки УПА здатні були викривати московських агентів на нюх — вони тхнули онучами і ваксою, натомість боєць УПА злегка пашів одеколончиком» (не німецьким, бува?). Автор добалакався до того, що й царів Романових скинули волинські хлопці, і «кривавого» Жукова ледь не поставили на коліна, воюючи аж до 1956 року (див. «Українська літературна газета», №10, 18 травня 2018 року). Як можна таку дурню друкувати в газеті, яку, сподіваюсь, читають небайдужі до літератури, інтелігенти в тому числі?
Про оцінки прикладів із життя
Роз’єднання людей — зусилля владців у цьому напрямку супроводжуються патріотичною риторикою. Аякже, влада — це і є держава, мало не дослівно звучить таке з вуст достойників з посадами і челяді, що забезпечує пропагандистську місію. Іноді це набирає анекдотичних ознак і вважалося б таким, якби не прикрість від того, що комічно виглядають саме влада та її обслуга. Недавній приклад — фантастичне досягнення Олександра Усика викликає криві коментарі тих, хто має посаду, але й близько не уявляє, яких зусиль (послідовності, волі, самообмежень і праці) потребує найвищий спортивний успіх. «Ще, — приблизно так рече посадовець, — один такий поєдинок у Москві, і люди забудуть, що йде війна, і хто агресор». Ні! Це влада забула, п’ятий рік вправляючись у словоблудстві, тоді як тисячі молодих людей розсталися з життям, а нашим же (!) співгромадянам, особливо із зони розмежування, влаштовані нескінчені тортури. Ці люди про війну не забули, їхня ціна патріотизму жертовна, конкретна, справжня. Не вигуки «Слава Україні!» корисні загальній меті, а реальні здобутки до тієї, ще прийдешньої, слави потрібні від кожного з нас, на будь-якому поприщі. З такої, вважаю, позиції треба оцінювати досягнення О. Усика, а не ліпити йому ярлик боягуза (так висловлювалась через телеекран (!) одна з виду симпатична, та, схоже, не зовсім адекватна жінка), бо він, бачте, не крикнув на ринзі «Слава Україні!». Не крикнув, очевидно маючи тверезий розум. Не можна без кінця всує вигукувати славослів’я на адресу країни, з якої уже втекла половина населення. І винні в тому не втікачі, а влада в першу чергу, якій пора би зрозуміти, що успішне збагачення окремих (владців, зокрема) не є підставою гордості для всіх. А маючи, собі на глум, міністерство пропаганди, стежити хоча б за якістю і змістом реклами, бо вона впливає на людське світосприйняття, часто дратуючи загал своєю примітивністю. Той, хто певний час був відсутнім в Україні, з телереклами зрозуміє, що в нас тепер найбільша проблема — діарея, а з вуличних бігбордів — користування контрацептивами, аби все було «як по нотах». Видно є проблема збуту певних виробів і препаратів (а плата за них включає і рекламні витрати), бо ті, кому вироби не зайві, переважно проживають уже за кордоном, а тим, що залишилися, діарея мало загрожує — вони харчуються з великими обмеженнями.
Кампанія розпочалася
Країна поступово входить в новий політичний цикл. Він не буде простим: примара газової «удавки» (+70%); невідворотна девальвація гривні; зростання цін і тарифів, від яких безнадійно відставатимуть турботи влади про зарплати і пенсії; ніякої перспективи щодо припинення війни… Ці та інші проблеми визначатимуть напругу виборчих кампаній. Вона виражатиметься гризнею між суб’єктами виборів, але байдужістю до цієї гризні виборців. Вони не вірять нікому, особливо тим, хто владою є і досягнутою «гідністю» від Майдану прикривається, як соняшничинням на городньому нужнику. Не ображайтесь, любителі повторень: «революція гідності». Про гідність поцікавтесь у студентів з Майдану, котрі тепер усі майже за кордоном. А революція…
Сутність дійства визначається його наслідками. Якщо нічого не змінилося, принаймні в кращий бік, то дійство — не революція. Воно має іншу назву. Люди не вірять і в наступні вибори, бо бачать підготовку до шулерства. Технологія брехні і фальсифікацій перевірена і взята на озброєння: відсутній реєстр виборців, старий (антиконституційний) закон, мертві душі та емігранти з голосами «за», «общаки», як і при Януковичі — з «амбарною книгою», договорняки щодо складу комісій і т. п. Це вибори без вибору, імітація демократії, розростання очевидного злочинства, за яке ніхто ні разу не карався. (Можливість непроведення виборів оминаю — сьогоднішня влада здатна на все.)
Як ніколи, у нас багато претендентів на президентську папаху. Це ще одне свідчення того, що приваблює вона не можливістю турбуватися про людей та державу, а іншими мотивами. Всіх претендентів люди вже бачили та знають «по ділах їх». Об’єктивно — ніхто з них шансів не має, включно з «газовою принцесою» та всіма, хто присягнув далекому чи близькому сусіду. Всі рейтингові проценти в сукупності означають волю, можливо, третини виборців, тих, що збираються таки голосувати. А ще строкатість списку кандидатів передбачає їхнє групування не за принципами «лівий — правий», адже всі — «ліві». На словах. Групування пройде за схемою «просхідні — прозахідні» і ті, що «за тих, котрії не проти» (Л. Костенко). Таке групування і блокування зумовлює вплив столиць на Сході і Заході, причому ефективність впливу залежатиме від того, хто, де і скільки ховає грошей. Цей фактор очевидно найбільш важливий. Розуміють це і збайдужілі до кампанії люди. І це не просто байдужість чи зневіра. Це ще одне підтвердження потреби відмовитися від інституту президента (принаймні з присвоєними ним повноваженнями), від системи її родоначальника Л. Кучми, наслідком якої і стали небувала у світі корупція, кумівство, хуторянство і непрофесіоналізм, розкрадання національних багатств, знищення економіки, втрата територій, загроза втрати державності… Вдумаймось лише, нам німці порахували: на митниці розкрадається за рік більше 4 млрд євро, тим можна було б перекрити дефіцит бюджету чи
Пенсійного фонду. А в нас так само «працюють» фіскальна служба, поліція і СБУ, дозвільні та реєстраційні служби, розпорядники газової та енергетичної систем, власне, всі «призначенці». Над ними пантрують (щоб не втратити своє) прокуратура та суди, шукають собі застосування новостворені (та ялові*) антикорупційні органи. А влада все добивається нових траншів від МВФ…
Про це лихо, продираючись крізь рекламу та інформацію щодо жертв на дорогах та війні, обережненько згадують ЗМІ, натомість розгортають дискусії про мову, церкву, історію, про тяжкі наслідки радянщини. Люди добрі! Та в нас уже 27 років суверенності, є надбані тепер, очевидні наслідки. І не «совки» їх причина, бо й ви — ті самі «совки», що, присвоївши все краще від попередників, продовжуєте шельмувати те, що для людей може слугувати прикладом для порівняння з дійсністю. Проти того прикладу нічого поставити. Король голий, ось у чому біда!
Хто одержить підтримку виборців?
Переконаний, тепер, навчені гірким досвідом, люди підтримали б того кандидата, який зобов’язався б «закрити» президентство як невдалий експеримент, накладений на ментальність бездержавного народу, звичного до послуху… Чи ледачого думати?
Напевне багатьом не сподобається докір. Але ж народ перетворюється на… рабів. Балакаючих іноді, здатних до проплачених розборок, але рабів у своїй сутності. І не тому, що їх змусив хтось до такого стану, а тому, що вони дозволяють садити собі на шию рабовласників, шукаючи одразу винних, аби не знайти серед винних… себе. Рабство — не стільки соціальна, як індивідуальна категорія, воно в голові людини так само, як і засвоєне «моя хата скраю».
Знаю, що з моїми міркуваннями багато хто не буде згодним. Звик до того, бо за всі роки незалежності добивався іншої системи влади, європейської по суті моделі управління, сильного самоврядування. Звертався не раз до виборців за підтримкою.
Мабуть, не був переконливим, чи не враховував маневри опонентів, можливості влади, вплив наклепів. Знаю також, що суспільна оцінка діяльності людини, як правило, не збігається з її сутністю. Власний приклад лише підтверджує таку закономірність, котру відзначав у псалмах ще цар Давид, звертаючись до Господа з наріканнями на своїх ближніх, яким він, умовно, забезпечив «кар’єрне зростання», але які стали його ворогами. Це не аномалія в суспільних стосунках, а швидше згадана закономірність.
Однак, незважаючи на цю та інші обставини, дійсність вимагає зробити зміну системи влади, власне, перезавантажити державу, аби не втратити її.
І парламентські вибори теж
Одним із кроків до такого перезавантаження будуть наступні парламентські вибори. Фігуранти їх сьогодні фактично вже відомі. Довіри до них також немає. Втома людей від обридлого фарисейства вимагає принаймні нових облич. Розуміючи причини такого попиту, на засіданнях активу нашої партії погоджено принцип: підбирати в список переважно молодих, професійно підготованих патріотів, які хочуть жити в Україні незалежній, позаблоковій (як передбачено в Декларації — основі Конституції), сильній, з реанімованою (але сучасною) економікою, з власною землею, зі справжнім само-
врядуванням і з його допомогою винищеною корупцією, з розвинутою соціальною сферою, без дурощів в медицині та освіті. (Про медицину, її так зване керівництво не говорить тепер тільки ледачий. Про освіту — часу (чи досвіду) не вистачає. Але достатньо лише однієї новації — не вчити таблицю множення: малюки можуть вільно користуватися комп’ютерами. Але не знати таблиці множення при цьому — ознака деградації. Так приблизно висловлювався всесвітньо відомий філософ О. Зінов’єв.
Так думають батьки, що хочуть добра дітям.)
Таких людей для всіх ланок влади і управління ми підібрали. Прийде час, обнародуємо їхні прізвища. Сподіваємось на підтримку народу, єдність якого розхитує тепер влада. Привнесені нею ідеологічні симпатії кандидатів для нас вторинні. Найперше — зберегти і зміцнити країну, Батьківщину для всього багатонаціонального Народу.
* Стосовно тварин — нездатні народжувати.
