Вони самі визначили кордон своєї відповідальності
Серпень 2014-го, коли країна з вірою і надією, що після Майдану заживе вільно, відзначала 23-ю річницю незалежності України, до них, прикордонників відділу пропуску «Новоазовськ» Донецького прикордонного загону ДПСУ, прийшла війна. Звідки не чекали. Без попередження. До того місцеві (вперед, за Путіним, жінки та старі) блокували, вимагаючи йти геть та закликаючи Росію прийти. І вона відгукнулась: наприкінці літа рясним «Градом», вбиваючи без розбору...
Допомога від волонтерів. Серпень 2014. Стоїть четвертий ліворуч Ігор Яскін.
Фото надано автором.
Два майори державної прикордонної служби України Григорій Джала та Ігор Лизогуб через чотири роки згадують події того спекотного літа й, здається, самі не вірять, що це було з ними. Розповідають «по кадрах», а задіяних у тому жахливому реаліті називають просто — «ми» і «вони». А я слухаю їхню розповідь, згадую безапеляційні заяви загалу експертів, що «перші зрадили ті, хто на кордоні», і викреслюю з тих «усіх» прізвища, які чую.
Ігор: — Після випуску з Національної академії державної прикордонної служби України у 2008 році одразу за розподілом потрапив до Донецького прикордонного загону. Життя в Україні було настільки налагоджене — сім’я, дитина народилася в жовтні 2013-го, — що навіть не замислювався про якусь загрозу. І тут — події в Києві, Революція Гідності, російська агресія. Тоді навіть не уявляв, що доведеться йти з нашої території... Новоазовськ я залишав в останні дні серпня 2014 року. Починаючи з 23 кожного дня ми відходили на 50—100 метрів вглиб території України, до Маріуполя.
— А до тих подій, як ви спілкувалися з російським прикордонниками, з місцевими?
Григорій: — У пункті пропуску ми щоденно спілкувалися з російськими прикордонниками. Це робочі моменти. Як такої агресії з їхнього боку не було. Я родом з Тернопільської області. Після закінчення академії у 2008 році служив на східній ділянці кордону в Харківській області. А з вересня 2012-го був у відділі прикордонної служби «Новоазовськ». Вільно спілкуюся українською і російською. Жодного разу не чув у свій бік, що я бандерівець і тому подібне. Ходив в один і той само магазин, спілкувався з одними й тими самими людьми, розказував, як чудово у нас на Західній Україні, як гарно в Карпатах. Все було добре. І раптом я став для них ворогом. 16 березня відбулося перше блокування нашого підрозділу місцевими мешканцями...
Ігор: — Ми програли перший етап інформаційної війни. Коли в шоу російських телеканалів з нас робили негідників. Один із таких сюжетів на каналі НТВ був про те, що, мовляв, українські прикордонники захопили оператора російського телеканала і «хто знає, що з ним було б, якби не місцеві мешканці, які його врятували з лап української хунти». Усе було сплановано заздалегідь.
— Що відбувалося влітку 2014-го на кордоні з Росією?
Григорій: — Наш загін охороняв сухопутну ділянку до узбережжя Азовського моря, 66 кілометрів 100 метрів. На ній — міжнародний пункт пропуску «Новоазовськ», який тоді перетворився на таке ніби роздоріжжя, де переселенці, біженці вирішували, куди їм далі: або залишатися на території України, або вирушати до Росії. Ми коректно намагалися пояснювати їм, що не варто покидати свою країну, що можна тимчасово облаштуватися в Новоазовському районі. Люди були розгублені і намагалися втекти подалі від біди, шукаючи прихисток у рідні чи знайомих, здебільшого в РФ. Доводилося чути різні пояснення. Згадую жінку з двома маленькими дітьми. Прямувала до Росії. Згідно з діючим законодавством, ми не мали права її пропускати, бо вчасно не вклеєна друга фотографія в українській паспорт. Допомогли: домовлялися про швидке усунення проблеми, самі заплатили за цю послугу, привезли їй паспорт і запитуємо, де ж батько дітей? А вона, посміхаючись: а «батько воює проти вас»...
— З того боку вже із середині літа по вас стріляли ствольна артилерія, міномети... А одночасно з подіями в Іловайську запрацювали реактивні системи залпового вогню «Град». Що відчували? До того ви, напевно, бачили таке лише на військових навчаннях?
Григорій: — Насправді такого взагалі не бачили. Завдання прикордонника — боротися з нелегальною міграцією, з контрабандою, а воювати проти збройних сил агресора нас не вчили.
Ще за місяць до серпневих подій, в ніч на 26 липня 2014 року десь о 01. 15 розпочався потужний ракетно-артилерійський обстріл пункту пропуску «Ново-
азовськ», опорного пункту прикордонників «Холодне/Обрив» та позицій 9 БТрО. Вони обстрілювали пункт пропуску, який в ті дні працював на повну — люди втікали від війни... Все зупинилося в один момент. Уже було не до прикордонного контролю.
Головне — врятувати життя цивільних, життя наших працівників, життя добровольців, які прийшли нам на допомогу. Врятувати рідну нашу землю, яку віддавати ми не мали права.
...Усе закінчилось так само раптово, як і почалося, — близько 02.25.
Лише 1 година 10 хвилин... А промайнуло все життя... пронеслося перед очима за мить. А потім лежу на землі, дивлюся в небо і помічаю, «як яскраво світять зорі!!!»... Так, це перша думка після того, як розсіявся дим, перше, що зафіксував, як припинились вибухи. А далі ціла купа думок: підрахунок, скільки разів я встиг помолитися, скільки разів розривалися міни, де хто перебуває, кого де я бачив востаннє і чи всіх ще побачу... І, блін, чого дзвенить так в голові??? І вмить наступна: дзвенить в голові — значить, вона в мене є! А потім... спалах свідомої радості: всіх вивели, всіх захистили, не віддали ми проклятому свинцю жодної душі... ніхто не загинув... усі з нами, всі цивільні в безпеці, і ніхто не зробив ні кроку назад... А сам? Підлатаюся і все буде пучком.
— Вас тоді поранило?
Григорій: — Так. Саме в ту ніч. Поранений був весь правий бік — множинні осколкові від мінометної міни... Першу операцію зробили в центральній районній лікарні Новоазовська, а згодом санавіацією відправили до Києва...
— Тож ще у липні 2014-го на вашій ділянці кордону стояла спека?
Ігор: — У середині літа «брати» пристрілювалися. Активність почалася саме наприкінці серпня — напередодні Дня Незалежності і вже напередодні вторгнення. Вони готували плацдарм — відтісняли в такий спосіб, щоб максимально безпечно для себе зайти на нашу територію. Це сталося 25 серпня. А в Новоазовську росіяни з’явилися 27. Отже, до того часу ми свою ділянку кордону формально контролювали, але вже, скажімо, не в складі підрозділу, який може чинити якійсь військовий спротив.
Перший і останній, хто до нас прийшов, — це 9-й батальйон територіальної оборони — вінницькі добровольці під керівництвом полковника Куценка. І теж без важкого озброєння.
— Які накази віддавали тоді командири?
Ігор: — Їм було теж важко, ніхто не очікував того, що сталося... Так, ми діяли трохи хаотично. Завдання були неспецифічні. І вже самі почали робити те, що ми можемо. Дізнаватися про рух ворожих сил, їх підрозділів, вогневі засоби, щоб їх уражати. Але самі, переміщуючись, намагалися створити для ворога уяву присутності наших військових підрозділів у районі. Ми відтягували час до їхнього входження в Новоазовськ, і доходження їх до Широкіного. І врешті-решт це дало змогу їм не одразу взяти Маріуполь. Бо вони також діяли дуже обережно.
— «Ихтамнеты» теж були розгублені?
Ігор: — Не те, щоб розгублені, вони просто не хотіли зазнавати втрат. А снарядів не жаліли. Там були і строковики російські. Звичайно, де зустрічали найменший опір, вони одразу зупинялися. Й одразу вступала в хід їхня артилерія і робила все, щоб український солдат пішов. Вони діяли так поступово, крок за кроком.
Це була чітко спланована операція. Вони зайшли на територію Новоазовського району, поблизу Ковського, там, де була гідротехнічна споруда. Вся ділянка в нас була оброблена протитранспортним ровом, то туди не сунули. Перейшли і поступово стали займати плацдарм і розгортатися. Почали окопуватися, як належить за військовою справою. Бронежилети одразу поскидали, але в їх бік з нашого, не втрималися, вистрілили. То вони не очікували — одразу повдягали броники і каски, постибали в бліндажі. А потім уже підключилася їх артилерія і почала нас утюжити.
— А як відходили від Новоазовська?
Ігор: — Швидко. У ніч з 26 на 27 серпня, коли надійшла інформація, що заходять в Новоазовськ російські війська. Із речей у мене була одна тільки наволочка, куди поклав усе, що встиг.
Григорій: — Я й наволочки не взяв, бо був поранений. Тож нічого не забрав з того місця служби.
— Ігоре, скільки вас, прикордонників, останніми залишали Новоазовськ?
Ігор: — У відділі пропуску «Новоазовськ» було 164 прикордонники. Але до кінця серпня частину людей передислокували в Маріуполь, а хто розбігся (здебільшого місцеві)... Виходило нас четверо.
— Четверо?! Вам пояснювали, що ви маєте робити?
Ігор: — Взагалі складно було щось пояснити. Усі розуміли, що маємо розвідувати. Якщо буде якась спроба раптового нападу на Маріуполь, то ми повинні не те щоб попередити, а завдати хоча б якоїсь втрати ворогу та відійти.
— Ви у формі українських прикордонників з автоматом в тилу ворога?
Ігор: — Так. Діяли від Новоазовська до Маріуполя. У нас ще була «газель» білого кольору з цивільними номерами й «уазик». Щодо форми, то просто не було в нас цивільних речей. Проте мали багато набоїв до автоматів, кулемет і протитанкову «муху», навіть тепловізор — ось це встигли забрати із собою, коли виходили...
— Назвіть поіменно вашу четвірку.
Ігор: — Ігор Віталійович Яскін, майор, заступник з логістики. Відповідав за все забезпечення, але як справжній тиловик заплакав, коли не було навіть банки тушонки, щоб по’їсти. Тож змушений був іти у звичайний сільмаг в Широкиному і купляти палку ковбаси, булку хліба. Ще майор Вінезов Андрій Миколайович і старший лейтенант Луньов Максим. Зі мною нас четверо виходило. І всі залишилися в Донецькому прикордонному загоні.
— Після того, як ви залишили Новоазовськ, де перебували?
Ігор: — Просто неба. У межах автодороги Марі-
уполь—Новоазовськ. Ліворуч-праворуч. От цей напрямок ми, скажімо так, умовно контролювали щодо переміщення ворога і мали перешкоджати йому та за нагоди знешкоджувати. Тільки-но відпрацьовували, то дуже швидко міняли свою дислокацію.
— І в тих умовах вдалося виконати ці завдання?
Ігор: — В амбіційні плани входило знищити БТР, навіть був «підписаний» на це гранатомет, але, на жаль, не судилося тоді. Тільки вдалося біля пункту пропуска «Новоазовськ» 23 серпня дістати того негідника-корегувальника в посадці...
— Корегувальником хтось із місцевих був?
Ігор: — Не знаю. Але одягнений в таку стареньку радянську форму, біла пов’язка на руці, чорний розвантажувальний жилет і георгіївська стрічка. Я бачив його 23 там, біля пункту пропуску.
— А як дісталися до своїх?
Ігор: — Поступово. Десь перед ворогом, десь трохи за ним. На Маріуполь ішло дві дороги: через Безімене, Широкине і Новоазовськ, інша через Комінтернове — це так званий старий шлях. От вони десь тільки заходили на старий шлях, то нам були у фланзі, ми трішки одразу відходили.
— Скільки тривала ваша «спецоперація»?
Ігор: — Може, до 30—31 серпня, а може, був уже вересень, точно не скажу. Тоді вони формували вже кільце блокади Маріуполя, і нам надійшла інформація, щоб не бути відрізаними від своїх, треба прибути до Маріуполя. На цьому наша «спецоперація» завершилась.
— Приблизно десь тиждень ви працювали в такому режимі. Тобто у вас була така прикордонно-розвідувальна група?
Ігор: — Розвідувально-пошукова, я б сказав. Потім інші долучалися до цих заходів...
— Чи можна так стверджувати, що в той тиждень ви перекваліфікувалися з прикордонників, які виконували цілком мирні завдання, на розвідників?
Ігор: — Перекваліфікуватися довелося одразу, як почалися події. З літа 2014 року тільки в такий спосіб ми діяли. Пункт пропуску — це відправна точка, яка повинна була працювати задля безпеки людей, і навколо неї ми з підрозділами 9-го територіального створили певну смугу безпеки. Але на початку липня вже почалися болісні удари: з 1 на 2 з території РФ до нас вперше прилетіло, а 5 липня з моря висадилася диверсійно-розвідувальна група й обстріляла пост технічного спостереження. Після цього ми вже не чекали, коли ворог нас дістане. Звичайно, ми не могли там зупинити танкову колону одним своїм досить суворим поглядом... Але на своєму місці робили те, що здавалося на той час важливим для захисту України.
