Цього року вперше у військовому параді до Дня Незалежності України візьмуть участь жінки-військовослужбовці.

У кожної жінки своя історія того, чому взяла в руки зброю та пішла захищати цілісність нашої держави. Як співає молода талановита українська співачка Христина Панасюк, творчість і волонтерська діяльність якої заслуговують на окрему публікацію, «ти підбори змінила на берці, ніжну сукню — на камуфляж, ти послухала своє серце і обрала холодний бліндаж...» Ці слова можна адресувати кожній жінці-військовослужбовцю, але є серед них та, кому ці слова присвячені безпосередньо.

У 2014 році дівчину на ім’я Катя Матюха (на знімках) — за волонтерську діяльність Катя нагороджена орденом княгині Ольги — в Запоріжжі знав кожен, хто хоч трохи цікавився подіями, що розгортались за 200 км від міста — на сході України. Невеличка, струнка, з малими дітьми на руках, але її очі палали вогнем чи то страху, чи то шаленого небажання сидіти, склавши руки.

Допомагати армії почала ще навесні 2014-го. Якось разом із батьком поїхали провідати хлопців на блокпості, які тоді активно будувались, зокрема на донецькому напрямку.

— Йшов дощ, хлопці на блокпості були спокійні та навіть жартували, а мене просто трусило від страху так, як ніколи в житті до та після цього, — розповідає Катерина Матюха. — Коли запитувала у хлопців про потреби, вони ніяковіли та заспокоювали, переступаючи з ноги на ногу. Саме це їх і видало, бо кросівки були наскільки мокрими, що гучно чвакотіли. Тоді я зрозуміла: потрібно щось робити, бо якщо армію хоча б теоретично може забезпечити держава, то самооборону — навряд.

Звернулася на запорізькому майдані до кількох активістів із проханням озвучити у мікрофон потребу в берцях для самооборони на блокпостах, у відповідь почула, що ніхто не хоче мати справу з грошима, тоді, на тремтячих ногах, пішла до мікрофону сама. Голос підводив, теж тремтів, але люди одразу почали підходити і вкладати в долоні гроші, я намагалася нотувати ім’я та суму, але після п’ятої людини вже не змогла, бо імен не казали, а коли літня людина с ціпком почала до мене підійматися сходами, то я вже навіть «дякую» не могла вимовити, наскільки могла, нахилила вниз голову, адже очі наповнилися сльозами, а приховати їх не виходило, вони капали на мої руки і ті гривні, що люди простягали для захисників. Того разу вдалось назбирати на 20 пар берців для хлопців із самооборони. Потім були бронежилети, казани, рації, і закрутилося — акції зі збирання продуктів у магазинах, пости з проханням про допомогу в соціальних мережах, знайомства з іншими запорізькими й не тільки волонтерами, форма, прилади нічного бачення... Іноді час ішов на години, допомога була потрібна у всіх підрозділах, бо, як уже нині жартують хлопці, котрі пройшли пекло 2014 року, «стояли голі, босі і в вінках».

Сподівалася: якщо якомога швидше допоможемо й закриємо потреби, хлопці швиденько переможуть, і мій син спокійно піде до першого класу... без війни... Та не так сталось, як гадалось, і вже скоро стало зрозуміло, що війна надовго і допомогу треба якось систематизувати. Вирішила: допомагатиму конкретному підрозділу ЗСУ — 55-й окремій артилерійський бригаді, яка дислокується в Запоріжжі.

...Зеленопілля, Старобешеве, Дебальцеве... — бойові хрещення нашої 55-ки, нові дні народження і дні непоправних бойових втрат.

Хлопці казали: «Ніяких цигарок! Рації, зв’язок — очі та вуха артилерії. Матюха, працюй над підвищенням боєготовності, не ведись на смаколики, витрачай зібрані кошти з розумом». Були каремати, лопати, пилки, рації, дощовики, берці і навіть... екскаватор! Бо хлопці вже фізично не могли рити свої окопи, казали, що від кулі чи снаряда хтозна чи загинуть, а від постійного копання — однозначно.

Діти кинуті на бабусю, мою маму, яка була вже після хіміотерапій через онкологію, 59-річний батько серйозно зібрався добровольцем йти, я заборонила, змогла переконати, що тут, допомагаючи мені з малими і мамою, він більш потрібен і користі більше, ніж з автоматом в руках в окопі. Забезпечення підрозділів 55-ки, які виходять у війну, сон по 4 години на добу, дзвінки у будь-який час, допомога, погрози... Але вже не страшно так сильно, як тоді на блокпості, спасибі захисникам і мирному завдяки їм Запоріжжю.

Добрий знайомий Павло Марценюк, який надавав інформацію про те, що потрібно з допомоги, пішов служити до 55-ки, ще й з прапором «Воля України або смерть». Командир батареї — зовсім молодий хлопчик, старший офіцер батареї — кілька тижнів як із військового училища. Особовий склад — взагалі люди не воєнні і дуже різні за віком, освітою та фахом. На запитання, а хто тепер моя «жертва», до кого, коли що, в 55-ці можна звернутися, Павло ткнув пальцем в якогось чоловіка у військовій формі і сказав: «Он бачиш? Нормальний мужик, із ним можна мати справу, звуть Олександр Сергійович». Познайомились, обмінялися телефонами. А що «нормальний мужик» — начальник штабу бригади, я дізналася не одразу, а що, я ті зірки-погони розуміла?

Звичайно, ні.

На моє істеричне «чому, чому ви не сказали, що у вас є така потреба, чому телефон над вогнищем грієте для прийняття цілі?» спокійне, трохи здивоване офіцерське «бо на холоді акумулятор швидко розряджався, в тепло треба... а що, а нас не вчили просити, нас вчили іншого, тому ми і з палкою і без пішли б, а просити нас не вчили». 21—23 роки, і ці діти з отих усіх і добровольців, і різних мобілізованих, змогли зліпити справжній бойовий підрозділ.

Окрема тема — організація зустрічей військовослужбовців, які повертались у Запоріжжя на ротацію. Годинами люди чекали на морозі своїх героїв, приносили квіти, тортики, синьо-жовті стяги, а хлопці, брудні та змучені, йшли під вишитим рушником, як благословенням.

У 2014-му Катерина навіть уявити не могла, що здатна піти до армії, а восени 2015 року така думка промайнула. З весни 2016-го Катерина Матюха є старшим солдатом 55-ї окремої артилерійської бригади. І про свій вибір не шкодує.

— Буває різне: серджусь, щось не встигаю, ображаюсь, але служба мені однозначно подобається. Може, тому, що мені щастить по життю на друзів, учителів, начальників, співробітників, а нині — командирів і напарницю, то щастя, коли працюєш у тандемі. Проте дехто із військових чоловіків вважає, що дівчині в армії не місце. Одне з двох: чи я з цим не погоджуюся, чи я — не дівчина, але, на мою думку, я — на своєму місці, — вважає Катерина.

Відповідаючи на запитання про те, чи потрібні ще зараз волонтери, Катя Матюха сказала:

— Є два боки медалі. Одні кажуть, що волонтери не потрібні, бо військовослужбовці самі повинні смикати служби тилу, щоб ті працювали швидше й ефективніше. І вони працюють! Приїхали ж урешті-решт до нас нові КрАЗи, хоча і трохи пізніше, ніж в одному київському кабінеті мені обіцяв військовий при погонах. А з другого боку, є такі потреби, які Міністерство оборони закрити не може, наприклад, ремонт волонтерських автомобілів чи безпілотників. Думаю, над цим уже працюють, снаряди ж і «Богдану» почали виготовляти, хоча я про таке й не мріяла і радію страшенно. А буває, що закрити потребу треба тут і зараз, бо від цього залежить боєготовність. І, найголовніше, думаю, у справжнього військового волонтера має бути кредо, як у лікаря — НЕ НАШКОДЬ.

Підготувала Ольга КОШКАЛДА.
Фото з архіву Катерини Матюхи.