Того дня 2014-го Наталі зателефонували друзі: «Хутко збирайся — і на площу! — не стримували вони почуттів. — Прапор уже вивісили, зустрічатимемо українських військових». «Тато! — позвала вона батька і радісно повідомила: — Я біжу на площу наших зустрічати!» Така готовність доньки вийти у місто, попри велику небезпеку, Дмитра Андрійовича дещо налякала, він почав її умовляти не робити цього. Хоча... Десь там і з’явилася думка: якби не давили роки, певно, й сам би побіг.
Ветеран зрадів подарунку від «Голосу України», бо упродовж багатьох років був передплатником газети.
Таким він був у роки створення «Азоту» у Сєверодонецьку, який тоді мав назву Лисхімбуд.
Фото автора.
— На площі народу було небагато — осіб 60, — згадує Наталя. — Хтось заліз на пам’ятник Леніну, який на той час ще стояв у Сєверодонецьку, і накинув на плечі вождя український прапор. Один чоловік тримав дівчинку у віночку — таку україночку.
Під’їхали військові машини, вийшов тоді ще полковник Олександр Радієвський у касці, бронежилеті. Люди кричали «Дякуємо!», «Слава Україні!». Дівчинка піднесла квіти. Весь мітинг тривав хвилин 15. Хтось сигарети давав військовим, хтось гроші, шоколадку. Це так сєверодончани висловлювали свою радість та вдячність. А один чоловік став нав’язувати Радієвському величезний пакет з... цукерками. А він сказав, щоб віддали хлопцям. Ми його запитуємо: «Куди зараз підете? Залишайтеся в місті».
А Радієвський каже: «Зараз сюди зайдуть батальйони, а ми підемо далі — визволяти Лисичанськ». Там він і загинув. Прийшла я тоді додому, розповідаю батькові все у подробицях і бачу, як йому важко впоратися зі своїми емоціями. Радість на його обличчі робила його років на десять молодшим.
«Років на десять молодшим...» Ця фраза звучить досить оптимістично, бо у березні цього року сєверодончанину Дмитру Андрійовичу Алексеєнку виповнилося 100 років. За своє таке довге життя він пережив багато історичних моментів — Голодомор,
Велику Вітчизняну війну, створення у Сєверодонецьку хімічного виробничого гіганта «Азот», народження Незалежності України. Його доля виявилась надто щедрою на події, а на останньому відрізку життєвого шляху примусила пережити ще одну війну.
Для учасника ВВВ, який визволяв Варшаву, дійшов до Берліна і був свідком історичної зустрічі на Ельбі, війна, яку розпалила сусідня держава, нелогічна і ганебна. Дмитро Андрійович кожного дня слухає українське радіо, дивиться теленовини, очікуючи почути впевнені завіряння, що вже скоро Донбас буде вільним. Довгожитель розуміє, що часу в нього залишилось мало, тому хоче побачити той день, коли російський агресор назавжди залишить Луганщину. Його зір, на жаль, з кожним роком погіршується, але невеличкий український прапор на серванті він вирізняє завжди.
Коли прийшов час працювати за фахом, йому запропонували поїхати на Північ країни. Але одна добра людина порадила юнакові: залишайся в Україні, їдь в Лисхімбуд на Донбас.
І ось у 1947 році молодий інженер приїхав у нікому не відомий тоді Лисхімбуд. У молодого інженера, красеня і фронтовика, який на той час був ще й неодруженим, було закохано багато дівчат, але він віддав своє серце Олені, яка за комсомольською путівкою приїхала на будівництво заводу з Дніпропетровська. Було важко, але молодь була сповнена сил та ентузіазму.
Але більше запам’ятався час, коли з’явилася сім’я і дві доньки.
Коли прийшов час йти на пенсію, Дмитро Андрійович залишився на посту і продовжував працювати, доки не виповнився 71 рік.
— Коли розпався СРСР, для мене той час був незрозумілим, але загалом я був радий, що Україна здобула незалежність. Я люблю свою країну і завжди переживаю за неї. Довгі роки передплачував «Голос України» і тільки два роки тому перестав читати газету, тому що зір зовсім став поганим, — розповідає довгожитель.
А коли у 2014 році на Донбасі розпочалися відомі події, Дмитро Андрійович не залишив місто, не виїхав з країни. Чув, як розривалися міни, як бухкало поруч.
— Я все пам’ятаю до дрібниць, бо не спав ті ночі і дні. Думав, прислухався, чекав перемоги. Я і тепер хвилююся, коли згадую той час, — ділиться він почуттями. — Я 27 років прожив у незалежній країні і в цій країні, за словами Шевченка, «вільній, новій», хочу закінчити свій життєвий шлях.
Незважаючи на свої сто років, Дмитро Андрійович непогано себе почуває, і коли донька зайнята на дачі, може зварити собі щось поїсти, а то й випрати якусь річ. Він цікавиться політикою, на все має власну думку, а ще — хорошу пам’ять. Наприклад, коли мова зайшла про події чотирирічної давнини — визволення Сєверодонецька від проросійських бойовиків, він з точністю переказав розповідь Наталії про те, як зустрічали Радієвського з його підрозділом, і зізнається, що коли визволять Луганщину, підніме за це чарочку.
Луганська область.
