У ці дні хочеться згадати про цвіт української еліти. Про тих, хто гордо ніс український прапор після національної революції 1917-го у далекі 20-ті та знайшов свій спочинок у далеких від рідної України Соловецьких та тисячах інших комуністичних таборів смерті.
За період «великого терору» на території окупованої Москвою УРСР, за оцінками істориків, було засуджено 198 тисяч 918 осіб, з яких майже дві третини — до розстрілу. Решту було відправлено до в`язниць і таборів. Масові репресивні операції у 1937—1938 рр., за задумом Й. Сталіна, мали завершити двадцятилітню боротьбу з «соціально ворожими елементами», упокорити населення шляхом масового терору, утвердити авторитарний стиль керівництва та здійснити «кадрову революцію».
До російської агресії — гібридної війни проти України, яка триває з весни 2014-го року і понині, українська делегація в рамках Соловецької прощі разом із делегаціями з інших країн брала участь у щорічних серпневих заходах з ушанування пам’яті замордованих політв’язнів в урочищі Сандармох. Вони розпочалися з 1997 року, коли в Карелії поблизу Медвеж’єгорська завдяки невтомним дослідженням подвижника пошукової справи Юрія Дмітрієва (нещодавно репресованого ФСБ) було знайдено приховувані НКВС-МДБ-КДБ місця масових страт та поховань: «обычные места расстрелов!».
Уранці лісовою дорогою до урочища майоріли українські стяги нашої делегації, яка вже традиційно брала участь у церемонії з ушанування пам’яті жертв політичних репресій біля пам’ятника «Люди, не убивайте друг друга». Після меморіальних виступів члени нашої делегації йшли під українськими державними прапорами з печальною піснею «Журавлі» до встановленого пам’ятного козацького хреста «Убієнним синам України», де в розстрільних ямах покоїться цвіт української інтелігенції та в’язні
Соловецьких таборів, запалювали поминальні свічки, покладали квіти й вінки, відспівували безневинно убієнних жертв сталінського терору. Цей пам’ятний знак — триметровий козацький хрест із сірого граніту (авторства художника Миколи Малишка — цьогорічного лауреата Шевченківської премії, та скульптора Назара Білика) — безумовно є символом ушанування пам’яті всіх невинних жертв сталінських репресій у сотнях таборів комуністичного
ГУЛАГУ.
Страшні галявини смерті урочища Сандармох... Серед 1111 розстріляних лише з 27 жовтня по 4 листопада «на честь 20-лєтия Октябрьской революции»(!!!) — 170 українців... Тут кати НКВС розстрілювали по 200—300 осіб на день!
На цьому трагічному місці була безжально розстріляна українська еліта — державні діячі, урядовці УНР. Згадаймо хоча б тих же драматургів, поетів, письменників, науковців: Миколу Куліша з Лесем Курбасом, Миколу Зерова з Валер’яном Підмогильним, академіків Степана Рудницького з Матвієм Яворським, професорів Володимира Чеховського з Сергієм Грушевським, міністра освіти УНР Антона Крушельницького з синами...
Після меморіальних заходів у Сандармосі та відвідування місця ще одного злочину комуністичного режиму — Біломорканалу, при будівництві якого поклали своє життя ще понад 100 тисяч репресованих, українська делегація вирушала Білим морем далі на Північ — до трагічного Соловецького архіпелагу, де брала участь у днях пам’яті на Соловецьких островах.
Традиційно учасники прощі всі були в національному одязі, везли з собою українські символи — соняшник, калину, короваї, рушники, державні прапори України, в довгій дорозі співали Національний гімн, народні пісні, що стали символами українства...
Делегація з України, до якої завжди приєднувалися члени товариства «Калина» з Петрозаводська, розгортала синьо-жовті прапори і колоною, під журливий спів бандури, рушала дорогою понад стінами Соловецького монастиря до Соловецької Алеї пам’яті — місця розстрілу політв’язнів та табірного кладовища, де біля великого Соловецького каменя з написом «Соловецким узникам» відбувався жалобний мітинг учасників усіх національних делегацій...
До встановленого учасниками Соловецької прощі у 2012 році пам’ятного знаку з надписом «Вічна пам’ять співвітчизникам жертвам репресій тоталітарного режиму. Україна 2012 р.» члени української делегації покладали вінки та квіти, а на великому хресті пов’язували вишитий український рушник, клали біля підніжжя українську хлібину, запалювали свічки, вшановували пам’ять невинних жертв сталінських репресій панахидою, а потім усі разом, під акомпанемент бандуриста Віталія Мороза, виконували пісню «Чуєш, брате мій...», яку соловецькі в’язні співали, коли ховали на чужині своїх побратимів...
Соловецька печаль України... Це наш вічний біль і незагоєна рана. Страхітлива ціна за нашу нині відновлену Незалежність!
Політв’язень совєтських таборів Василь Овсієнко — очільник багатьох перших Соловецьких прощ, наголошує: «Пам’ятаймо: Сандармох стався тому, що неукраїнський за складом і духом уряд Радянської України у 20—30-х роках здав Україну Росії!»
На спомин про багатомільйонні жертви наших співвітчизників у Московській імперії зла ніколи більше не втрачаймо Прапор нашої Державності та Незалежності!
Георгій ЛУК’ЯНЧУК,
голова Міжнародного громадського об’єднання «Соловецьке братство».
P. S. 23 серпня в усій Європі вшановують пам’ять жертв тоталітарних режимів: нацистського в Німеччині й комуністичного в СРСР...
