З народною артисткою Світланою Мирводою і бардом Миколою Більшевичем ми познайомилися на міжнародному фестивалі «Берегиня» на Волині. Їм аплодували стоячи і родичі загиблих героїв УПА, і матері хлопців, які нині боронять нашу незалежність на сході України, а пісні підспівували навіть французи із Тулузи...
Світлана і Микола познайомилися на одному із волонтерських концертів, після чого почалися спільні виступи у зоні АТО. «Спочатку це були щомісячні поїздки з харчами, одягом, спецзамовленнями... Добрі люди допомагали паливом і провізією. Ми — піснями. Доводилося виступати навіть на «нулях». Але жодна поїздка не відбулася б без хоч і не артистичних, але надійних водія Едуарда Сколінчука і старшини нашого підрозділу Сергія Козулі та усіх добрих людей, які жертвували на паливо, харчі і просто надавали фінансову допомогу», — розповів Микола, який співає понад сто своїх пісень.
Бандура Мирводи і гітара Більшевича лунали між розривами снарядів і в українських хатах Луганщини зі старовинними скринями і фотографіями українського етносу, з яких війна вигнала їхніх мешканців. «Це було щось неймовірне. Бо 99% ніколи не чули бандури. А тут звук 62 струн, неочікувано для всіх прекрасні українські тексти романсів — і все це під оксамитовий голос Світлани. Дякуючи нашому командиру волонтерського підрозділу «Вбережу» Ігорю Верчуку, мали досить багато концертів на сході України».
Побратими Світлани і Миколи — це всі, з ким звела війна і пройдена не одна тисяча кілометрів, які не люблять бідкатися і нарікати на долю, спростовують всі стереотипи про три братні народи і продовжують власним прикладом писати справедливу історію вільних українців. Серед них — колеги-артисти Василь Марчук, Степан Петрусь, Василь Була, поет Серго Сокольник, Олег Білик, народна артистка України Леся Горова, гітарист Сергій Шматок, співачка Влада Чайка, рок-гурт «Фата Моргана», Зоя Макарчук, Віктор Бутко, Анатолій Зощук, Юрій Савчук, Богдан Фалюш, Олександр Коляда, Василь Андрусик, Анатолій Кошелюк, волонтери, бійці ЗСУ... І це уже родина!
Уперше на схід Світлана Мирвода поїхала в грудні 2014-го, на свято Миколая. «Тоді запам’ятався концерт у Дебальцевому, на вулиці, в ангарі біля танків. Командири просили співати тільки веселе... Через кілька тижнів те місце ворожа артилерія зрівняла із землею... Їхати на схід дуже хотіла і... дуже боялась. Подумки попрощалась з рідними. А приїхавши туди, побачила наших захисників — і як рукою зняло. Зараз не так боюсь, тільки трошки...» — зізнається пані Світлана і поправляє свою зелену сорочку, стилізовану під військовий одяг. І зі щемом розповідає, що останніми роками репертуар збагатився піснями про війну, які пишуть друзі-автори. А ще — стрілецькими і повстанськими піснями. Бо це, зізнається, внутрішня потреба... Улюблені пісні є в кожному жанрі — кілька романсів, «Пісня водія АТО», кілька веселіших, щоб можна було порухатись по сцені. Бо, крім музики, ще обожнює танцювати! А коли співає «Мій син», то запрошує молодого бійця на танець і бере з нього обіцянку повернутися додому. Колись так і познайомилася з Михайликом зі світлими очима зі Львова, а потім зателефонувала його мамі, щоб передати вітання. Жінка була зворушена.
Якось ще в Новогродівці після виступу бійці ДУК «Правий сектор» винесли їй... понівечену бандуру, яку знайшли в Пісках серед руїн Будинку культури. Хлопці не могли пройти повз і підібрали. Вона були з тріщинами, вирваними струнами, у попелі... «Як же спрацьовує наш український ген! Здавалося б — просто музичний інструмент, — зворушено розповідає сама народна артистка. — Розстріляну бандуру я передала в Музей війни при Київському будинку офіцерів. Тепер це експонат незнищенності української душі».
Бійці кажуть, що після концертів і промов Світлани Мирводи і Миколи Більшевича завжди з’являлася перемога. Перемога в душах тих, хто забув, що під ногами в нього українська земля, по якій ходили його пращури-українці, і так само щиро співали українською, і щиро говорили, і щиро бажали добра та достатку своєму ближньому... «Бо незалежність — це не тільки добробут, а традиції роду: звичаї, обряди, пісні. У нашого волонтера родина з 65 осіб. У них навіть літня кухня на всіх побудована, щоб у вишиванках за одним столом заспівати татову улюблену пісню. Співають зі сльозами радості на очах... Хіба не варто це захищати?» — вдивляється в очі Микола і на прощання читає рядки свого вірша:
...Спитавсь Дніпро в Чернечої Гори
До поки українці будуть спати.
До поки, до якої ще пори
Ця Україна буде ще страждати?
Дубами зашуміла враз Гора:
— Це вам кати кайдани дали зняти,
А Він сказав: — тоді прийде пора,
Коли ви зможете кайдани ті порвати...
Наталія ГРИГОРОВИЧ.
Фото Георгія ЛУК’ЯНЧУКА.
