Нещодавно у маленькому містечку Світловодськ, що на Кіровоградщині, відкрилася приватна художня галерея «Наше місто». Це третій виставковий зал в області. Такі галереї уже приймають відвідувачів у Кропивницькому та Олександрії. Для Світловодська ця подія важлива не тільки тому, що цей край багатий на художні таланти, а ще й через те, що серед них є унікальні особистості.
Серед кількох десятків робіт особливу увагу привертає картина «Мати і син» художниці Надії Падурської (на знімку в центрі), яка нині мешкає у геріатричному відділенні Власівського інтернату для ветеранів війни та праці, неподалік Світловодська.
Для цієї маленької, тендітної жінки, яка пересувається на милицях, ця подія мала надзвичайне значення.
«Уперше в житті завітала на художню виставку. Майже сотня моїх робіт нині в експозиції Кіровоградського обласного художнього музею, але особисто ніколи на таких заходах не була, — хвилюючись, розповіла художниця. — Я взяла до рук пензля досить пізно, картини малюю років із десять, а мені вже 75. У хвилини відчаю прийшло розуміння: раз Бог дав мені життя, отже, я для чогось існую. Мабуть, Всевишній водить моєю рукою, бо ніколи не знаю наперед, що вийде».
На долю цієї самобутньої художниці випало чимало випробувань. У п’ятирічному віці вона отримала тяжку травму хребта і вже ніколи не змогла повернутися до повноцінного фізичного стану.
«Усе життя живу сама... Після травми мій хребет скривився в англійську літеру S. Якось лікар довго дивився на мене з подивом, а потім каже: «Я раніше ніколи такого не бачив. Дякуйте Богу, що з такими порушеннями можете хоч якось рухатися. Навчіться жити з цим діагнозом», — пригадує Надія Падурська і сама дивується, як дожила до такого поважного віку. — Доходило до суїциду. Ввечері думала — все, не хочу жити в таких муках. А вранці прокидалася і знову жила далі. А ще мріяла мати друга...» І Бог дав їй відчути радість материнства.
«Коли я завагітніла, мене направили на аборт, але мені про це нічого не сказали. У відділенні я випадково почула, що мені хочуть зробити, і втекла. Добралася в інститут патології вагітних у столиці. Дякувати Богу, там мене прийняли і запитали: «Ви хочете продовжити рід?» А я кажу: «А для чого ж я народилася? Щоб дати життя своїй дитині!»
Так народила сина. Семимісячного, малесенького, але такого бажаного. Нині він уже дорослий, має свою родину і семеро дітей. Я багата бабуся», — ділиться радістю художниця і додає: думала, що гіршого життя, ніж у неї, не буває. Але коли побачила інших людей — без рук, без ніг, — то зрозуміла, що їй не найгірше. Попри всі труднощі і випробування, незліченні операції і фізичний біль, Надія не втратила віру в людей і дякує їм за підтримку.
«Коли лежала в лікарнях, малювала різні бюлетені. А потім спробувала малювати портрети призовників, які там проходили медогляд. Вони лисі, вуха стирчать, одразу сміялися, що у мене вийдуть карикатури. А коли побачили портрети, здивувалися, кажуть: «Оце так!» — розповідає художниця. Жінка каже, що сюжети своїх картин ніколи не вигадує, бере пензель до рук і виводить лінії, мазки, а потім виходять образи коней, корів, людей, дітей...
Любов ПОПОВИЧ.
Фото Тетяни ЖИГУЛИ.
Кіровоградська область.
