Найбільшою проблемою залишається житло
Чотири роки тому жителька міста Алчевська Луганської області Наталя Марійчук (на знімку) зібрала своїх і сестриних дітей та переїхала на проживання до Сколе на Львівщині. Її запросила товаришка з цього міста. Хоч у рідному Алчевську і не стріляли, але доносилися звуки снарядів із сусідніх міст і сіл.
Почали з чоловіком вибирати місце, де кинути якір. Трохи помандрували Західною Україною — були в Берегові, Мукачево та інших містах, але зупинилися у Львові. Вирішили, що саме тут буде дітям найкраще, більше можливостей для їхнього розвитку. А їх у сім’ї Марійчуків троє: старшому синові двадцять, середульшому — 15, а наймолодшій донечці — п’ять. Знайшли будиночок під Львовом, у селі Шоломинь. У цьому селі досі живуть, щоправда, будинки міняють.
За чотири роки сім’я змінила вісім адрес. Коли зняли перший будинок, то поміняли в ньому вікна, зробили ремонтні роботи. Зріс курс долара — власники підняли ціну. Довелося переїхати в інший будинок, який був у жахливому стані. Його теж «підрихтували»: зробили косметичний ремонт, каналізацію. Тривалий час прожили і знову власники кажуть: «Хочемо будинок продати, або платіть більше грошей». І так було з іншими помешканнями.
Тому нині найзаповітніша мрія — хоча б маленький власний будиночок на 50—60 квадратних метрів збудувати.
«Це проблема номер один, особливо сьогодні, коли і життя дорожчає, і вартість оренди житла постійно зростає. Хочеться мати свій власний, бодай маленький, куток», — розповідає пані Наталя.
Такою є мрія 90 відсотків переселенців (бо інші десять відсотків, хто мав можливість, уже придбали або збудували житло), які працюють від зарплати до зарплати, левова частка якої — майже 5—6 тисяч гривень — іде на оренду житла. Їжа теж дорога. Про одяг уже ніхто не каже, здебільшого користуються тим, що був у вжитку, купують у секонд-хендах або отримують з гуманітарної допомоги. Останньої тепер теж стало значно менше, ніж у перші два роки.
У 2015-му ті, хто переїхав, створили громадську організацію «Громадський рух переселенців з Донбасу», яка нині об’єднує 34 родини. Разом шукають земельні ділянки для того, щоб будуватися. Того ж року отримали 22 ділянки в селі Вороців Яворівського району, неподалік від Львова. Ці ділянки — в полі, де немає жодних комунікацій. Упродовж року ретельно працювали — відбувалися зустрічі з головою Львівської ОДА Олегом Синюткою, який посприяв у залученні до вирішення питання «Львівобленерго», «Львівгазу».
Зробили перший крок уперед: на початку цього року оголосили конкурс на виготовлення проектно-кошторисної документації (ПКД). Необхідні 100 тисяч гривень на її виготовлення виділять з обласного бюджету.
«Якщо матимемо ПКД, почнеться робота зі встановлення електричної підстанції та підведення електрики. Це буде поточного чи наступного року, але вже найближчим часом», — каже пані Наталя.
Але на цьому громада переселенців не зупиняється. Шукає донорів, які б допомогли звести житло, адже будівництво коштує дорого.
Отримавши земельні ділянки, переселенці стараються знайти спільну мову з місцевими жителями, інтегруються в громаду, проводять спільні заходи. Першим спільним проектом було будівництво семисот метрів дороги в селі. Потім узяли участь у конкурсі, який проводив департамент екології Львівської ОДА, і виграли грант на поліпшення екології в селі. Ці гроші пішли на виготовлення ПКД з очищення річки у Вороцеві.
Коли в селі відкривали Народний дім, то подарували їм спортивний велотренажер.
У Львові провели шаховий турнір. Знову-таки подавалися на грант і виграли 15 тисяч гривень завдяки Британській раді. Потім ще долучилися ІТ-компанія і низка громадських організацій, з якими постійно співпрацюють.
«Ми робимо такі точкові події і хочемо, щоб вони реально працювали і допомагали людям», — зазначають переселенці.
У 2014 році, коли почалися грантові проекти для переселенців, пані Наталя написала перший бізнес-план, який, оскільки проживає в селі, пов’язаний з аграрним бізнесом. Задумала створити міні-ферму з розведення перепілок.
На цей проект виділила кошти ГО «Жіночі перспективи». Тепер цей проект дещо зупинили у зв’язку з тим, що переїхали в новий будинок, де немає місця. Але, як наголошує пані Наталя, все одно будуть тим займатися, бо, як показали два роки роботи, не так щоб золото сипалося, але на потреби насущні вистачало і всі були при справі.
Згодом написала ще один бізнес-проект — із вирощування зелені на гідропоніці. Ним зацікавилися, і підприємці Львова виділили кошти. Тоді заснували ТзОВ «Зелений кошик» і почали вирощувати зелений салат на 500 кв. метрах. Там працювала пані Наталя разом із чоловіком, надавали консультаційні послуги. Незабаром створили сайт «Гідропоніка для всіх» і тепер пропонують свою технологію на ринок України. Упродовж року відпрацьовували власну технологію, вдосконалювали її за допомогою провідних технологів із Голландії. Запатентували. Нині запустили виробництво... А сім’я Марійчуків рухається далі. «Такі міні-ферми можна створювати в кожному місті. Це надзвичайно практично, вигідно і екологічно чисто, бо не використовують жодної хімії, пестицидів, лише мінеральні добрива і повністю очищену воду.
Сьогодні вся родина Марійчуків у Львові. Спочатку приїхала Наталя з дітьми. Потім сестра приєдналася. Лише батько чоловіка там, бо він уже в літах і не хоче залишати квартиру, каже: «Куди я поїду?».
Нещодавно до Львова приїжджали друзі з Алчевська і придивлялися, щоб теж переїхати сюди». Їм там дуже важко. У Станиці Луганській вистрілять, а в Алчевську все чути.
Надія ГЕРБОВКА.
Фото надано автором.
Львів.
