Потепління, сучасні технології та трудова міграція змінюють традиційне село
Двічі на рік я опиняюся в ролі звичайного жителя черкаського села. У квітні два тижні обробляю і засаджую город. Із 33 соток присадибної ділянки третина — під хатою і садком, а решта — під городніми культурами. У серпні два тижні копаю картоплю та пораюся біля хати. Колись на збирання головного продукту села витрачав майже два тижні, а нині — один-два дні. І для того знайшлася низка причин.
На знімку: ось так копають картоплю на Черкащині.
По-перше, картоплі почали садити менше. Потепління внесло свої корективи в життя українського села, яке колись возило продавати бульбу до великих промислових центрів і отримувало добру копійку для ведення господарства.
Картоплярі виходили на жваву трасу і зупиняли великі фури. Домовлялися за ціну і кілька господарів у складчину везли картоплю на схід чи південь України. Це був особливий ритуал. Їхали на мішках у кузові, розмовляли годинами, співали пісень — романтика. Приїжджали на базар, розвантажували машину, розкладали мішки і чекали покупців. Розпродували за два-три дні. Ночували, обідали, вечеряли на мішках, розклавши сало, тушонку і самогон.
Нашому сусіду племінник, який жив в Одесі, допоміг розпродатися за кілька годин. Зателефонував друзям і запитав: «Хочете картоплю, вирощену на органіці, без жодної хімії?».
Сусід до обіду залишився без картоплі — всю розібрали. І образився на племінника, бо довелося одразу повертатися в село. А він завжди ходив по базару, спілкувався із селянами з інших областей. Розкладав привезений харч і пригощав нових знайомих. А родич весь кайф зіпсував.
Картоплю вже не возять за тридев’ять земель. Вирощують для себе і живності. Стало невигідно: великі транспортні затрати та ціна мізерна. У виграші той, хто в теплицях вирощує ранню картоплю. Але її не повезеш на схід. Розпродують у райцентрах.
По-друге, головний продукт села витісняють інші культури. Різке потепління за останні десятиліття до невпізнання змінило присадибні ділянки. Картоплю в рази менше вирощують. Тепер на Черкащині ростуть кавуни, дині, виноград, як у Херсонській чи Одеській областях. Стійка спека не сприяє традиційним врожаям.
Моя картопляна ділянка стала втричі менша. Натомість почав більше садити гарбузів і кавунів, розширив площу під сад і траву. Чому? Бо картоплі вже стільки не витрачаємо на харчування. Весною витягнув з погреба двадцять відер і не знаєш, куди подіти. Ходиш по сусідах і просиш: «Візьміть, не викидати ж на смітник».
Хто тримає порося чи корову — із задоволенням беруть, інші відмовляються. Живність тримають одиниці — лише для власних потреб. На базар рідко хто везе. Торговельні ряди заполонили невеликі фермерські господарства, які відгодовують свиней та корів за сучасними технологіями. В Умані вони відкрили магазини, де можна купити якісне м’ясо без хімії та ГМО.
По-третє, сучасне село змінює не тільки клімат, а й трудова міграція. Працювати щоденно на фермі за три-п’ять тисяч молодь вже не хоче. Стало модно їздити на сезонні заробітки до Польщі, де умови кращі й платять у три-п’ять разів більше. Сусід донедавна тримав корову, двох бичків, троє свиней. Після того, як з’їздив на сезон у Польщу, всю живність продав, а город засадив привезеною малиною. І на малині заробив більше, ніж на живності й картоплі.
Минулими роками у великих селах працювали заготівельні пункти. Нині біля сільського магазину стоїть лише автомобіль і молоде дівча приймає яблука... по 1,5 гривні за кілограм. За таку само ціну несли і вишні. Селяни здають за безцінь, аби не викидати.
На селі починається сезон копання картоплі. Хоч ділянку двічі пропололи — бур’яни аж по пояс, доведеться добре попотіти, щоб викосити.
Звичну лопату і коня в черкаському селі замінив мотоблок. Ми з кумом Миколою викопуємо 22 рядки за півдня. Куплена в Кам’янці копалка викладає бульбу як на замовлення. Жінки переберуть і розділять насіннєву, харчову й делікатесну. Делікатесна — це середніх розмірів, дуже смачна. Малу віддамо сусідам для свиней.
Зберемо врожай й візьмемося за підрахунки. Приїзд, від’їзд, затрати на боротьбу з жуками, на добрива — коров’ячий гній купляємо в сусідів. І що маємо в кінцевому підсумку? На город витратили вдвічі більше, ніж коштує на ринку врожай. Але це своє, вирощене своїми руками — таке задоволення за жодні гроші не купиш. Ми ще садитимемо картоплю. Небагато, так, для себе. А наші діти, швидше за все, підуть на базар — вони більш прагматичні й не хворіють на ностальгію за селом.
Богдан КУШНІР.
Фото автора.
