Тут на тротуари виходять лісові стежки, а вулиць практично дві — Танкістів і Артилеристів. Тут частіше зустрінеш людину в камуфляжі, ніж у цивільному. Колись тут були лишень хутори навколо озера, що зветься Гончарів Круг. Люди жили вільнолюбні, не знали колгоспів аж до 50-х років минулого століття. Селище Гончарівське, утворене після Другої світової війни для потреб Київського військового округу, задумувалося як радянське військове містечко, і тому навіть при в’їзді до нього вас зустрічає довга бетонна стіна, за якою відставники набудували хлівів. Щоправда, КПП пофарбоване в правильні кольори і радянської символіки нема ніде, крім хіба оголошення про купівлю колекціонером радянських орденів та медалей.

 

Директор Гончарівської гімназії Ніна Рудник:
«Не кожному педагогові дарують учні ось такі вишивки!»

 

За партою для першачка навіть власкору «Голосу України» було зручно.

 

Гончарівське стало центром об’єднаної територіальної громади одним із перших, і не від доброго життя: армію всі попередні керівники держави так доскорочували, що селище стало потиху вимирати. Перша не витримала удар бібліотека, меншала школа... А тепер це одна з успішних громад області.
Звісно, «допомогла» війна — розширення гарнізону, зростання виплат військовим позитивно вплинули і на бюджет громади. Плюс додалися субвенції, які громада, як одна з перших, отримує вже кілька років. Та ще й доплюсувалися, хоч і скромні, бюджети Смолинської та Жеведської сільських рад. А тепер, поміркувавши і втративши дорогоцінний час, приєдналася Слабинська сільська рада, подумує Максимівська із сусіднього, Козелецького, району. Щоправда, остання, маючи мільйон у бюджеті, не дуже поспішає.
Власне, ця громада може стати територіально однією з найбільших, і не тільки в області. Хоча за кількістю населення — не густо. Проте саме Гончарівське — молоде, адже армія в нас також молода.
Будують три гуртожитки для військових, бо нині мусять винаймати квартири у селах за 10 кілометрів. Ще один старий гуртожиток доводять до ладу. У селищі практично не видно старих людей — натомість багато малечі. Скажу лишень, що гімназія не може прийняти їх усіх, і першачки займаються в житловому будинку, кілька квартир з якого переобладнано під школу.
Селищний голова Віталій Рудник здобутки громади оцінює скромно: «Скажу так: гірше не стало». Але в тому і вся справа: якби не децентралізація — точно б гірше стало. Щоправда, і сьогодні голова нарікає, що мусять кожні десять днів віддавати в державну скарбницю значну суму грошей зі свого рахунку, загалом за рік набігає майже 10 мільйонів. Тобто скаржиться вже не на бідність, а на те, як шкода з грошима розлучатися. Ну це типова українська натура...
Сміюся: «Так ви ж спочатку скажіть, скільки залишається?» А вся справа в тому, що завдяки високим виплатам військовим бюджет громади наповнюється непропорційно, і держава регулює цю диспропорцію, перерозподіляючи кошти. Адже інші громади не винні, що в них немає військової частини. А сама Гончарівська громада заробляє гроші завдяки підприємцям, яких тут понад півсотні, зокрема проектант Сергій Солошенко перераховує майже 150 тисяч. Чоловік займається проектами по всій області, але підприємство зареєстрував саме в Гончарівському — ностальгія, бо колись його батько був тут командиром полку. А ще наповнюють бюджет взуттєва фабрика, торфобрикетний завод, єдиний податок, так звані пенькові — це податок за використання лісу, що його платять військовий лісгосп та «Чернігіврайагроліс». Звісно, і земельний податок. Дають доходи і два агропідприємства, що засаджують тутешні біднуваті землі соняшником та зерновими.
Що зроблено? У Смолині капітально ремонтується Будинок культури —за радянських часів його було зведено із плоским дахом і відповідно за морозів, без опалення, вся система луснула. Тепер же його перекрили шатровим дахом, замінили вікна, двері, робиться ремонт усередині. Це буде центральний заклад культури громади, адже в самому Гончарівському немає цивільного Будинку культури, є лише Будинок офіцерів.
У тому-таки Смолині зроблено ремонт у школі, замінено вікна, запрацював територіальний центр соціального захисту. Ямковий ремонт здійснено в усіх селах, налагоджується освітлення вулиць, запроваджується роздільний збір сміття. Вирішується доля так званого Будинку ветерана, що дивиться пустками вікон із радянських часів. Підбираються і до питання землі — як тієї, що безгоспна і не обробляється, так і до лісових земель, на які держава нині встановлює новий податок.
Наче і не надто особливі зміни, але для людей, що тут живуть, вони дуже відчутні. А ще б коли оновити дорогу до Чернігова, адже вона є стратегічною для армії, а вибоїни, хоч і залатані ямковим ремонтом, проте шкодять руху. Як і зарості акації на узбіччях, що вилізають уже на трасу на ганьбу дорожникам.
Гордість Гончарівського — гімназія. Біля неї завершується будівництво сучасного футбольного поля зі штучним покриттям. А в самому двоповерховому приміщенні завершується ремонт. Ще з весни замінено всі двері в класах — новенькі, солідні, як в офісах. Директор Ніна Рудник (мати селищного голови, до речі) з гордістю хвалилася обновками і учнями. Так і є ж чим! Недарма саме тут перед початком нового навчального року відбулась нарада педагогів об’єднаних територіальних громад Чернігівського району — їх уже сім із тими, що чекають призначення виборів.
Сама Ніна Іванівна показала і незвичні для школи-гімназії вишивки на стінах. Виявляється, вона їх збирає по селах — пригадую, один із таких сюжетів і моя мати в селі вишивала... Сільські наївні вишивки якось так зразу олюднюють простір. Мені ж директорка гімназії порадила посидіти за новенькою партою для першачка. Незважаючи на мій зріст і статуру, спробував — справді, дуже зручно. А селищний голова Віталій Рудник каже: «Не знаю, чи вони такі хороші, але ми брали найдорожчі! Адже для дітей!»

Василь ЧЕПУРНИЙ.
Фото автора.

Чернігівська область.