Ніч відкритого неба

— Ось, помилуйся. Цілий ранок плаче, — вказує сусідка на онуку. — Як прийшла з колядування, то й квилить мевою.

— Ага, на тебе не дивилися, як на придурка, не казали тобі, що всі українці — нероби й прошаки! — зайшлася у риданнях Яринка.

Нарешті прояснилося. Дитина з подружками за порадою вчительки пішла у сусідній двір колядувати, а їх одні не пустили в дім, другі вилаяли.

— Яринко, а вчителька пояснила, хто до кого може ходити колядувати?

— Ні...

— А дарма. У давнину важливим було народитися, продовжити рід, догледіти родичів. Рід — був головним, Коляда — свято роду. Здавна степовики жили хуторами, зимівниками, де чужих практично не було. Із появою першої зірки небо відкривалося — духи пращурів сходили на землю, і збирався увесь рід (і мертві, і живі, і ненароджені). Поминальною кутею починали Ніч відкритого неба. От тоді всі рідні віншувалися, обдаровувалися, споживали святкові страви. Хазяїн частував худобу. Не забували про хрещених батьків і бабусю-пупорізку — до них у першу чергу діти бігли з колядками та вузликами смачного. А за це отримували подарунки та якусь копієчку. І ні до кого чужого колядувати не ходили навіть у селі.

— А чому ж тоді по ящику показують, як хлопці-дівчати з вертепом ходять-грають?

— Грали-співали щедрівки на Старий Новий рік. Це тепер у нас є радіо, телеящики й компи, а в давнину снігом усе замело — сиди на печі, дивись на каганець. А дітей у кожної родини було багатенько. Дівчат треба було вчити шити-прясти, вишивати, щоб заміж видавати, а парубки мали собі пару шукати. От і складалися хлопці, орендували якусь хатину й збиралися на вечорниці. Дівчата там шили-пряли, співали, а парубки приходили й починали репетицію щедрівок, адже кожному хазяїну, кожному члену родини складали свій текст. Були села, де розігрували вертепне дійство, були просто адресні щедрівки.

— А як щедрували, щоб гроші давали?

— А ніяк: українці — не прошаки. Це якась вражина вигадала: «Ковбаса не така, дайте, дядьку, п’ятака! А п’ятак неважний — дайте руб бумажний». У нас задовго до зими громада вирішувала, на яку потребу цього року збиратимуть кошти. Кожна вулиця великого села мала свої потреби: ремонт школи, дороги, чистка та утримання головного колодязя, цвинтаря, пасовища. От і домовлялися заздалегідь. Молодь ходила дворами, щедрувала, чесно усі ласощі у мішки складала. Їх носили міхоноші, поки не доходили до орендованої хатини. Там усе викладалося й за столами споживалося. А гроші за полазників отримував тичина, який звітував громаді, скільки зібрали. Тичина потім відповідав за фінансування громадських робіт.

— То, виходить, вчителька «підставила» наших дітей? — обурилася сусідка.

— Охолонь! Вчителька молоденька, їй сказали організувати колядування, а вона, може, й сама не знає всіх нюансів. Звичаї наші — давні — ще з тих часів, коли вірили у духів пращурів, а не в чужих богів. Церква використала народний звичай, тому майже всі колядки нині релігійні.

— Слухай, а в нас у класі був хлопець на прізвище Міхоноша. То це той, хто збирав нащедроване в мішок?

— Мабуть, так. А про тичину ти вже не питаєш?..

 

Запоріжжя.