У видавництві «Український письменник» вийшов новий роман відомого прозаїка Василя Іванини «Брати». В центрі оповіді — доля двох наших сучасників, рідних братів. Як і автор, обидва вони родом з Чернігівщини, але один, Андрій, — офіцер російської армії, другий, Назар, — доброволець армії української, а зустрічаються вони на війні, на Донбасі, при тім один потрапляє в полон до другого.
Наше мистецтво здавна любить такі «фамільні» сюжети — від старовинної «Думи про братів Азовських» до «Подвійного кола» Юрія Яновського чи фільму Юрія Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою». Є в романі Василя Іванини й явна гоголівська алюзія — молодшого брата-відступника звуть Андрієм, як і в Гоголя, та й прізвище у них обох надто промовисте — Бульбенки.
Далі все трохи не так, як у Гоголя: не молодший Андрій потрапляє в полон до старшого брата, а навпаки, Назар після контузії опиняється в полоні у окупанта Андрія. При тім показово, що молодший вважає себе старшим — адже «по службі» належить нібито до «великого старшобратнього народу та його доблесної армії». Зустріч братів цілком характерна для людей, народжених у країні, яка ще недавно була колоніальною. Ось їхній діалог:
— Как ти здєсь оказался?
— Я на своїй землі. А ти чого тут?!
Трагічний парадокс історії в тім, що вони обидва фактично — на своїй землі, тільки по-різному її розуміють. «Кров рідна, а вдача різна», як казала колись їхня мати. І тут уже не уникнути цілком очікуваного діалогу на тему «ну що, допомогли тобі твої ляхи (кацапи, американці, турки — потрібне підкреслити)? Подальші ідеологічні дискусії обох братів до оскоми в щелепах нагадують таку собі політінформацію на брудершафт, де всі аргументи дискутантів — однаково спрощені, чорно-білі, аж до банальності знайомі, бо переказані з телевізора й цитовані з газет. При тім, що брати Бульбенки нібито ж дивилися різні телевізори й училися в надто різних вузах: офіцер Андрій — у російському Рязанському військовому училищі, а художник Назар — чи не в Інституті культури Поплавського. Можливо, цей надмір публіцистики в художній прозі — від того, що Василь Іванина немало років свого життя віддав журналістській роботі. Але є в цій публіцистичній надмірності й ще один несподіваний ефект. Читаєш ці суперечки двох братів і раптом усвідомлюєш: такий рівень суперечок властивий не лише героям роману Василя Іванини, а й мільйонам цілком реальних людей. І від усвідомлення цього факту хочеться вовком вити, бо доки на такому рівні ми говоритимемо одне з одним, ця війна не закінчиться. Бо вона, власне, й виникла з отаких спрощених клішованих наших уявлень про батьківщину, про справедливість, про «наше й не-наше» та інші важливі речі.
Утім, допускаючи спрощення в діалогах, Василь Іванина, варто віддати йому належне, нічого не спрощує в самому сюжеті. Здається, міг би закінчити роман хепі-ендом. І такий вихід був би зовсім не фальшивим після того, як брати нарешті припиняють читати одне одному лекції й обнімаються, й їхні сльози змішуються, зливаються воєдино. Одначе автор не піддається на зайвий сантимент і залишає фінал відкритим: ми так і не знаємо, чи брати повернуться з полону — кожен зі свого. І це — цілком достойний, по-чоловічому чесний фінал роману.
