Ми вже повідомляли, що на засіданні Синоду Вселенського Патріархату 9—11 жовтня Українська Церква може отримати Томос про автокефалію.
Доказом одвічної самостійності Київської метрополії та незаконності, не канонічності її анексії Московським патріархатом є, зокрема, Перша Конституція України.
Нижче подаємо статтю доктора філологічних наук Мирослава Трофимука.

«До духовної і культурної незалежності

1710 року було затверджено першу Конституцію України. Вона в популярній літературі іменується по-різному: і «Бендерською конституцією», і «Конституцією Пилипа Орлика» і «Пактами і постановами».
Проте її правильна назва звучить так: «Постанови прав і вольностей держави Війська Запорозького...». Що ж було у тих постановах?
Документ складається із Преамбули і 16 пунктів. У Преамбулі викладено бачення козацькою старшиною перебігу історії України від найдавніших часів: «Отак і войовничий прадавній козацький народ, раніше званий хозарським, Господь спершу возвеличив лицарською вдачею, просторими володіннями і вікопомною славою. Той народ своїми завзятими походами морем і сухопуттю не лише довколишні племена, а й саму Східну імперію (Візантію) потрясав таким страхом, що той Візантійський імператор, прагнучи жити з ним у мирі, заручився тривким подружнім зв’язком з володарем того народу — нарік дочку кагана, тобто князя козаків нареченою своєму синові».
У цій фразі козацька старшина висловлює свою позицію причетності до православної віри. Відомо ж бо, що саме від Константинопольського Патріарха дістала Русь-Україна свого часу Благодать віри Христової і що Хрещення Руси-України відбулося саме у Києві. Тому й бачимо у Конституції 1710 року промовисту фразу: «Докладаючи всіх сил, нехай недремно піклується про те, щоб лише єдина православна віра східного обряду під послухом найсвятішого апостольського Константинопольського престолу навічно була утверджена і поширювалася для примноження Божої хвали розбудовою церков і вдосконаленням синів руських у вільних мистецтвах і щоб воно буяло і квітло, мов троянда поміж терням, між чужинецькими релігіями сусідніх держав».
Здавалося б, навіщо наголошувати усім відому тезу? Читаймо далі: «Однак по кончині блаженної пам’яті гетьмана Богдана Хмельницького ота Московська імперія всіма можливими способами і засобами намагалася обмежити права і вольності Війська Запорозького, нею ж підтверджені, і скасувати їх до решти, а на вільний козацький народ, якого не здолала завоювати збройно, віроломно накинути невольничу кормигу. Отож, скільки б разів Військо Запорозьке не зазнавало отакої наруги, воно було змушене власною кров’ю, з відчайдушною мужністю захищати недоторканість своїх прав і вольностей. У тій боротьбі його милостиво підтримував сам Бог, месник за кривди».
І далі: «І врешті, вже цілком недавно, за проводу ясновельможного гетьмана блаженної пам’яті небіжчика Івана Мазепи, Московська імперія замірилась-таки доконати своїх злочинних намірів і, відплачуючи нам злом за добро, — замість почуття вдячності за роки неоціненної вірної служби, замість того, щоб прихильно подбати про військову скарбницю, вичерпану до останку воєнними діями, — забажала у відплату за безліч лицарських подвигів і битв, у яких козаки не щадили своєї крові, перетворити їх у своє регулярне військо, [українські] міста приневолити у своє підданство, права і вольності скасувати, а Військо Запорозьке, що перебуває у низових околицях Дніпра, до решти викорінити і саме ім’я його навіки стерти з пам’яті, Усе те було очевидним, і нині ще існують тому свідоцтва, свідчення і починання».
А в пункті IV Конституції читаємо: «Військо Запорозьке Низове заслужило собі невмирущу славу не-
зліченними лицарськими подвигами на морі і на суходолі, за що було нагороджене багатими даровизнами для спільного вжитку і користі. Проте Московська імперія з метою пригноблення і грабунку Війська Запорозького воздвигла, орудуючи в найрізноманітніший спосіб, на його ґрунтах і угіддях самарські городи, розмістила по Дніпру фортеці, щоб таким чином заподіяти Війську Запорозькому незаконних перешкод у риболовних і ловецьких промислах, принизити і завдати несправедливих втрат. А наостанок підступно спустошила і військове гніздо запорожців — Січ-заступницю».
«Військове гніздо запорожців» недарма назване у тексті «Січ-заступниця» (Sicz antemurale); у староукраїнському тексті цієї прикладки немає. З одного боку, ця функція і покликання прирівнює запорожців і козаків до народу-шляхти, до рицарських орденів Європи, з іншого, — стає достатньою мотивацією для розірвання угоди з Московською владою, адже та всіляко утискувала Військо Запорозьке у його споконвічних правах і вольностях, «а наостанок підступно спустошила і військове гніздо запорожців — Січ-заступницю» (аd extremum sedem militarem Siecz antemurale Zaporoviensium fugibundo Marte in ruinam redigerat), причому виконала це fugibundo Marte — облудно (дослівно: полохливим Марсом); ця репліка теж наявна лише в латинському тексті.
Твердження Конституції 1710 року кореняться у підставових рисах світогляду нації, відображають особливості тогочасного світо-
сприйняття. Як пише Олександра Трофимук, «Пилип Орлик використав у Конституції дві основні міфологеми «козацької нації»: релігійну мотивацію чину «antemurale» і секулярне прагнення до незалежності. У синтезованому вигляді вони приймають форму хозарської етногенеалогічної легенди, за котрою козаки були споконвік незалежним станом, який добровільно служив володарям на основі угод.
Отож — з одного боку маємо тут християнську концепцію «antemurale» — захист власних прав і свобод, у тому числі й релігійних, культурно-національних, з іншого ж — поєднання ідеї національного подвигу у християнському розумінні, як власне захисту своїх ідеалів. Загалом ці дві категорії дають підставу до політичних контактів із володарями «милістю Божою» — до політичних контактів з однодумцями.
Тому й бачимо у тексті Конституції це наголошення на розриві з Московською імперією, яка зрадила і очікування і плани українського православного народу. Тих людей, які чесно і справедливо, праведно виконували свої обов’язки. «Не жаліючи власної крові»...
В окремих пунктах Конституції 1710 року окреслено проблеми організації різних аспектів державного устрою Гетьманщини: визначено кордони держави (пункт II), панівну ідеологію та організацію шкільництва (I), запровадження парламенту — Генеральної ради як законодавчого та дорадчого органу при гетьманові (VI). У різних пунктах наголошено на важливості впорядкування фінансів, судівництва (причому йдеться про розподіл законодавчої, виконавчої та судової гілок влади), визначено порядок налагодження міжнародних стосунків, організації системи поширення інформації та системи пересування, впорядкування торгівлі, усталення прав міського населення і, зокрема, закону про столицю України — місто Київ, підтверджено права різних соціальних груп населення, зокрема «роксоланських посполитих» та козацьких вдів.
Усі ці елементи Конституції 1710 року об’єктивно свідчать про те, що цей документ описує систему новопосталої держави, держави української нації, яка постає тут новотвором на політичній карті Європи. Проте ішлося про ідентичність, яка мала універсальний вимір. І таким виміром постає національна Церква.
Процитую ще раз: «Докладаючи всіх сил, нехай недремно піклується про те, щоб лише єдина право-славна віра східного обряду під послухом найсвятішого апостольського Константинопольського престолу навічно була утверджена і поширювалася для примноження Божої хвали розбудовою церков і вдосконаленням синів руських у вільних мистецтвах і щоб воно буяло і квітло, мов троянда поміж терням, між чужинецькими релігіями сусідніх держав.
А для більшого впливу чільного у Малій Русі Київського митрополичого престолу і задля зручнішого управління духовними справами нехай найясніший гетьман доб’ється по звільненню нашої Вітчизни з-під московського ярма для краю, що йому наділений, наданий і довірений від апостольського Константинопольського престолу первісної екзаршої влади.
Таким чином відновляться колишні стосунки і синівський послух нашої Вітчизни отому апостольському Константинопольському престолові, що його євангельською проповіддю наша Вітчизна удостоїлася просвітитися і утвердитися у святій Вселенській вірі».
Так три сотні років тому (дослівно — 308!) наша політична еліта висловила своє прагнення до культурної і духовної незалежності. До власної само-
стійності».