Наш «Ярко» — очі і вуха підрозділу, говорять бійці-піхотинці про свого побратима — 22-річного уродженця Івано-Франківщини старшого солдата Віталія Яремка.
Старший оператор систем відеоспостереження пильно стежить за підступами до бойових позицій української піхоти на Донеччині.
— Не повірите, на «гражданці» я міг за кілька секунд «спорудити» вам бомбезний «Мохіто» чи «Піна коладу», або ж «Криваву Мері», — розповідає посміхаючись хлопець. — Так, я працював барменом. Потім «срочка». А додому вирішив поки що не вертатися. Уклав контракт і продовжив службу в тій самій механізованій бригаді. Працюю так само за стійкою, щоправда на ній вже монітори апаратури спостереження. Треба бути пильним, бо ціна питання не невдоволений клієнт, а прогавлена бойова активність ворога. Утім, хлопці з мене взяли чесне-благородне слово, що після нашої перемоги я згадаю навички цивільної професії і ми обов’язково піднімемо келихи із чимось вишуканим за український прапор над Донбасом!
***
У планах старшого солдата Олександра Іванова
— дослужитися як мінімум до капітана. Щоб досягнути поставленої мети, 21-річний маріуполець півтора року тому прийшов до війська простим солдатом.
— За спеціальністю я економіст, — говорить хлопець. — Багато різного чув про армію. Але звик завжди перевіряти факти. Краще в усьому розібратися самотужки. Тож пішов у військкомат, уклав контракт. Пройшов підготовку в «Десні» та отримав розподіл у окрему механізовану бригаду. Військо — потужний і великий організм, і для того, щоб він функціонував без збоїв, армії завжди потрібні навчені офіцери та сержанти. Наступного року я планую подавати документи до вступу в Національну академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові. Планую навчатися на офіцера з морально-психологічного забезпечення. Ну а поки до вступної кампанії ще далеко, буду тут на передовій поруч із побратимами!
***
— То й що, що батьки досі не схвалюють моє бажання служити у війську! Це мій вибір, моя відповідальність! І, зрештою, це моя країна! — з юнацьким запалом пояснює 21-річний краматорчанин солдат Володислав Музика
своє прагнення перебувати на передовій операції Об’єднаних сил.
У війську хлопець із Донеччини вже півтора року. І увесь цей час перебуває в бойових порядках окремої механізованої бригади, яка захищає підступи до Авдіївки. Зі слів командирів — боєць вправний. Під час підготовки в навчальному підрозділі опанував фах стрільця-зенітника. Та й піхотну тактику засвоїв.
— До війська я працював на НКМЗ токарем, — розповідає він. — Мені подобається моя спеціальність. І колектив у цеху був хороший. Я обов’язково знову повернуся до свого станка. Просто зараз не настав ще той час!
***
Відслужити 25 років у органах внутрішніх справ. І не на кабінетних посадах, а в карному розшуку та патрульно-постовій службі. Піти на пенсію незадовго до російської агресії у званні майора міліції. І 2014-го, одягнувши погони сержанта-піхотинця, повернутись до строю.
Саме така біографія 48-річного командира взводу однієї з мехбригад ЗС України сержанта Ігоря Кедрова.
— Строкову військову службу я проходив у піхоті ще за радянських часів, — говорить чоловік. — Коли розпочалася війна, я пішов на фронт з третьою хвилею мобілізації. Згодом уклав контракт. Адже вважаю, що мої армійські навички зараз потрібніші, аніж поліцейські. Саме армії під силу визволити нашу землю від окупантів. Не пустити їх далі, у мій рідний Харків. Старшому з моїх трьох синів цього року виповнюється 18. І він також піде служити Україні, як і решта моїх хлопців. Це моя принципова позиція як батька. Не можна бути громадянином країни, не захищаючи і не розвиваючи її!
***
Гранатометнику однієї з механізованих бригад ЗС України, що обороняє підступи до Авдіївки, солдату Вадиму Антошку 52 роки.
Чоловік родом із Харкова, і майже все життя пропрацював на Державному підприємстві «Завод «Електроважмаш». На власні очі у 2014 році бачив спробу сепаратистів захопити Харків.
— Дякувати Богу, біганина з ХНР не тривала довго, — каже чоловік. — Незважаючи на те, що в місті було чимало прихильників ідей «русского мира», харків’яни тоді мобілізувалися і так «вломили» цим покидькам, що ідея псевдореспубліки на теренах області луснула, як мильна бульбашка.
— Я їм ніколи не пробачу цієї біганини по моєму рідному місту із прапорами якоїсь там ХНР, — розповідає солдат.
На передовій харків’янин із 2014 року. Спочатку як мобілізований. Потім, 2017-го, уклав контракт на проходження військової служби. Він стверджує, що його досвід і знання зараз потрібніші на фронті, аніж на заводі.
— Та й двоє синів у мене. Одному 18, а меншому — 11 років. Не хотілося б, щоб вони бачили все жахіття, що приносить із собою «русский мир», — наголошує солдат.
***
Окремій механізованій бригаді, де проходить службу солдат Софія Нешева,
насправді дуже пощастило. Адже дівчина-військовослужбовець — буквально скарбничка цивільних і військових талантів: співає, малює, проникливо читає вірші, смачно куховарить, уміє працювати з документами і... добре стріляє та б’ється! Навіть найзатятіші піхотинці кажуть про неї: «Толкова дівчина, спину прикриє!»
— Сама я родом з міста Покровськ Донецької області, — каже 21-річна Софія. — Уперше прийшла до місцевого військкомату, коли мені виповнилось 19 років. Але... воєнком «завернув», сказав, що на контракт дівчині без середньої спеціальної освіти — зась. Довелося швиденько вивчитися на кухаря-кондитера. І знову йти штурмом на воєнкома. Цього разу він здався, і я поїхала в навчальний центр «Десна». Скажу чесно — мені дуже подобалось! І коли інструктори нас, дівчат, намагалися жаліти — я дико протестувала. Ворог не пожаліє!
Після «учебки» Софія отримала розподіл у одну з механізованих бригад ЗС України і зараз зі своїм батальйоном обороняє підступи до Мар’їнки.
— Деякий час я була на бойових позиціях, адже я за штатом старший стрілець. Разом з усіма несла бойові чергування, чистила зброю, — говорить Софія. — А потім, за наказом командира, мене відправили в штаб батальйону. Мовляв, ти добре пораєшся з документацією. Ну й поки троє дітей не матимеш — на бойових позиціях тобі нічого робити! Я розумію, що командир жаліє мене і хоче, як краще. Але я воювати хочу! Визволяти рідну Донеччину! Я ж для того і до війська прийшла! Я ж спеціально з дитинства готувалася: бігала, стріляла. На полювання вперше у 5 років ходила і здобула свій перший трофей.
У дівчини-військовослужбовця є мрія — продовжити військову кар’єру як офіцер. Зараз вона обмірковує, в який військовий ВНЗ подаватиме документи до вступу. Поки що вагається між двома: Національною академією сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові і Військовою академією ЗС України у місті Одеса.
