Біля будинку Бакланових у цей день зібралося чи не все село Караван-Солодкий. Жінки плакали, діти були спантеличені і дещо налякані — ховали Олесю, цю чудову дівчину, яку любило все село. Ховали солдата 92-ї бригади, в якого поцілив ворог і лишив життя…
На знімку: солдат Бакланова, або просто Мала.
Фото надано автором.
Олесі було лише вісімнадцять років, коли вона прийшла до Марківського районного військкомату і сказала, що хоче служити в армії. До того ж у бойовій частині. Олеся була ровесницею дочки військового комісара Юрія Шемякіна. Він дивився на неї і уявив, як ця дівчинка, по суті ще дитина, сидить в окопах під обстрілами противника у важкому бронежилеті, як здригається від кожного пострілу… Батьківські почуття взяли гору над службовими, і комісар став відмовляти дівчину від такого вчинку. Але вона була непохитною: хочу на фронт і бути снайпером! Лесина мама, що стояла поруч, важко зітхала і розводила руками: нічого не можемо вдіяти, як не вмовляли... Одна надія, що у військкоматі її відрадять, а може й забракують. Пропозицію спочатку вступити до військового училища, а вже потім служити, Олеся відкинула одразу. Воювати і тільки стрільцем!
Хто знав дівчину з дитинства, той не дивувався її вибору. Олеся Бакланова завжди відрізнялася від інших дітей села своїм характером і поведінкою. Вона добре грала на гітарі, вправно їздила на мотоциклі, бо любила швидкість і ризик, могла нарівні з дорослими носити вантаж. Там, де була Леся, — одразу збиралася компанія, було весело і цікаво. Вона вміла запалити інших своєю ініціативою, співом під гітару, могла спровокувати своїх ровесників на якийсь вчинок. Хороший вчинок. Наприклад, сплести маскувальну сітку для військових. Особливо дівчину любили діти.
Сьогодні мимоволі приходиш до думки, що Олеся поспішала жити. Першокласницею стала, коли їй не було й шести років, у 92-гу бригаду прийшла у вісімнадцять після бойової підготовки в навчальному центрі. Село Караван-Солодкий — невеликий населений пункт, і тиру тут зроду не було, тож стріляти дівчина зовсім не вміла і навчилася цього лише в центрі підготовки. Вона була хорошою ученицею, отже, стрілецьку зброю освоїла швидко і добре. Рвалася на фронт, бо вважала своїм обов’язком гнати російського агресора зі своєї землі і не думала про те, що її життя при цьому може обірватися.
— Вона завжди була патріоткою, — розповідає директор Караван-Солодкої ЗОШ і класний керівник Олесі Віта Василенко. — Завжди носила одяг з українською символікою — прапором, гербом, тризубом або просто з написом «Україна». Саме Олеся ініціювала в селі виробництво маскувальної сітки для армії, зібравши школярів. Вона була доброю, світлою дитиною, до котрої тягнулися інші. Хотіла працювати на транспорті, добре керувати машиною, тому після школи у 2015 році вступила до технікуму сільського господарства на технологічний факультет.
Та навчання перервала, пішла воювати… Землю частини території її рідної Луганщини топтали російські найманці, від російських снарядів гинуло мирне населення. Спокійно дивитися на це Олеся не могла, і зупинити її було неможливо. Врешті, батьки змирилися з рішенням доньки, розуміючи, що вона сама обирає собі долю. А доля розпорядилася так, що Олеся не дожила до свого двадцятиріччя. Куля наздогнала дівчину біля Авдіївки.
— Олеся Бакланова була першою дівчиною серед десятків чоловіків нашої сільради, які за ці роки війни пішли служити в армію, — розповів голова Сичанської сільради Віктор Криуленко. — Всі наші чоловіки живі, всі повернулися додому, а Олесі вже немає...
Загалом у Марківському районі за роки російської агресії в боях за рідну землю полягли сім жителів, причому всі вони загинули в 2014-му і в наступні чотири роки таких поганих звісток сім’ї марківчан не отримували. Олесина доля склалася так, що через чотири роки вона продовжила список жертв нав’язаної нам війни. За розповідями побратимів, вони дивувалися сміливості цієї малої і як могли оберігали її від шаленої кулі. Але не вберегли…
Олесю ховали у білій труні, що привезли побратими, щоб всі побачили, яку чисту, незайману душу забрала війна.
Луганська область.
