Мораль і етика в науці та освіті - це питання...

Варто наголосити, що тема, яка дискутується, є більш глибокою, ніж питання «конфронтація соціогуманітарних і природничих наук». Проблема полягає в забезпеченні якісного кадрового потенціалу української науки. А по суті — наукового потенціалу держави, який забезпечує її інноваційний розвиток і загалом національну безпеку. Відкладати запровадження рішучих заходів для припинення деградації сфери освіти і науки, підвищення рівня підготовки якісних наукових кадрів, їх збереження в Україні в подальшому вже не припустимо, бо межа неповернення до стандартів минулого, які були одними з найвищих у світі, вже поруч.

Незадовільний стан і небезпечне падіння в останні десятиліття моралі і етики в певних прошарках наукового середовища розуміє Науковий комітет (далі НК), який був змушений втрутитись у діяльність МОН і розробити проект змін до порядку опублікування результатів дисертаційних робіт. Саме проект наказу «Про затвердження змін до наказу Міністерства освіти і науки України від 17 квітня 2012 року № 1112 «Про опублікування результатів дисертацій на здобуття наукових ступенів доктора та кандидата наук» (далі — Проект) став поштовхом для його громадського обговорення. Суспільство вкрай чутливо ставиться до теми освіти і науки. Ця тема турбує кожну українську сім’ю. Саме тому дискусія вийшла далеко за рамки обговорення Проекту і набула необхідної глибини.

Автори статей, опублікованих в газеті «Голос України», прямо чи опосередковано засвідчили той факт, що в МОН відсутнє стратегічне бачення розвитку української науки, підвищення якості наукових кадрів через посилення вимог до дисертацій, припинення епідемії плагіату і розповсюдження псевдовчених в науковому середовищі. Аналіз наведеної інформації, різних бачень, критичних зауважень призводить до однозначного висновку: немає ніякого принципового «розколу» в українській освіті і науці між фахівцями з технічних дисциплін і гуманітаріями, між «фізиками» і «ліриками». Всі автори стоять на позиціях, що українська наука була, є і має бути єдиною за своєю сутністю. Водночас погляди представників різних наук у деяких питаннях відрізняються принципово. При цьому в окремих статтях простежується прихована спроба знизити напругу обговорення кричущих проблем шляхом тонкого пересмикування фактів, відволікання уваги читача на другорядні питання, відхід від конкретики, що, безумовно, шкодить дискусії, її висновкам, результатам і пропозиціям. Тому спробуємо ще раз поставити крапки над «і».

Дуже яскравою є назва статті ректора НПУ імені М. П. Драгоманова Віктора Андрущенка «Академічна недоброчесність як виклик інтелектуальній спроможності нації» («Голос України», № 132 (6887) за 20 липня 2018 року). Але назва статті фактично суперечить її змісту. Від початку статті автор, говорячи про достовірність дослідницьких практик, про плагіат і недоброчесність, акцентує увагу на тому, що звинувачення можуть бути «фейковими». Що «активісти — борці з плагіатом почуваються «знавцями», хоча до філософії та педагогіки вони мають дотичне відношення». Для підсилення цього аргументу автор посилається навіть на Гегеля. Формується враження, що ці жахливі громадські активісти, «виявляючи справжній (!) плагіат, порушують cт. 47 Закону України «Про освіту»(!?). Вони «порушують принципи відкритості та прозорості, об’єктивності, надійності, відповідальності».

Вищенаведені й подібні тези, що різні автори оприлюднили на сторінках газети, змушують читачів замислитися над питанням адекватності позиції завданню покінчити з плагіатом в українській науці, посилити боротьбу з недоброчесністю. А не навпаки.

На мою думку, громадські активісти, які виявляють крадіїв інтелектуальної власності, оприлюднюють у ЗМІ інформацію про випадки плагіату, спонукають МОН вжити дієві, адекватні скоєному заходи реагування до плагіаторів і до тих, хто створює умови для процвітання плагіаторства. Не варто ставити під сумнів морально-етичні й професійні якості громадських активістів.

На моє переконання, активісти в основному є високоосвіченими фахівцями у відповідних сферах науки, докторами і кандидатами наук, професорами, доцентами, чесними, принциповими науковцями. Так, професор Т. Пархоменко, яка викрила та оприлюднила у ЗМІ безпрецедентний плагіат у докторській дисертації К. К., є доктором філософських наук. Професор В. Ніколаєв із Запоріжжя, який розвінчав серійного плагіатора Б. С., є доктором технічних наук, одним із корифеїв в сфері металургії, обробки металів тиском. При чому факт плагіаторства був засвідчений рішенням суду!

Перелік таких фактів можна продовжити. Всі вони були опубліковані у ЗМІ. Десятки звернень, заяв активістів щодо позбавлення названих та ряду інших плагіаторів ступеня доктора наук і звання професора були надіслані до МОН. Але поважне Міністерство освіти і науки ігнорує заяви активістів, незважаючи на неспростовні докази плагіаторства. У результаті названі та інші їм подібні особи залишаються докторами наук, професорами, отримують від держави надбавку до заробітної плати за науковий ступінь і продовжують «навчати і виховувати» студентів.

Підкреслю, що жоден з виявлених громадськими активістами плагіаторів навіть не спробував спростувати виявлений в дисертації плагіат, не звертався з відповідним позовом до суду. Зрозуміло чому. Тоді виникає просте запитання: чи припустимо, щоб особа, в дисертації якої виявлена неміряна кількість помилок і маса запозичень (плагіату), залишалася доктором педагогічних (?!) наук і очолювала у поважному Київському університеті кафедру філософії. На мою думку, однозначно ні, бо це ганьба для системи освіти і науки в Україні. Позиція в цьому питанні, яку займають керівники МОН України, дещо дивна.

До речі, керівники міністерств Німеччини, Австрії, президент Угорщини пішли у відставку внаслідок виявленого в їхніх дисертаціях плагіату. 17 липня 2018 року міністр праці Чехії Петр Крчел і міністр юстиції Татьяна Махол оголосили про свою відставку у зв’язку з виявленим журналістами плагіатом у їхніх дипломних роботах. Про це повідомило Dnes.cz.

Одна з причин, яка ставить під сумнів виявлення плагіату, є використання комп’ютерних технологій?! У результаті цього дослідник потрапляє у пастку: використовує чужі наукові твори, посилаючись на них як на власні. Такий висновок — це намагання зомбувати суспільство в напрямку виправдання крадіїв. Дотримуючись цієї логіки, кишеньковий злодій також випадково плутає чужу кишеню зі своєю. Насправді ж плагіатор викрадає чужу інтелектуальну власність свідомо, приховуючи сліди крадіжки.

Деякі адвокати крадіїв чужої інтелектуальної власності вдаються до хитрощів. Вони спочатку підкреслюють, що плагіат — це однозначно зло, яке треба викорінювати із української науки. Але далі починають філософствувати і робити вигляд, що не розуміють, чим відрізняється плагіат від таких феноменів, як компіляція, запозичення, збіг і т. п. Нібито немає тлумачення цих понять в енциклопедії, Вікіпедії, словниках Даля, Ожегова та інших. Згідно з енциклопедичними словниками плагіат (від лат. plagio — викрадаю) — це зумисне привласнення повністю або частково авторства на чужі наукові роботи. Викрадення (плагіат) — синонім слова крадіжка. Плагіат треба тлумачити ще й як мародерство у науці. Тому нікому, навіть зацікавленим особам, не личить намагатися представляти плагіат дуже делікатно -як легкий проступок, якусь безвинну забудькуватість, проводити паралель з випадковими збігами текстів.

Для тих, хто не користується словниками, процитую тлумачення поняття «плагіат», наведене в статті доктора філософських наук Т. Пархоменко «Плагиатор — коррупциогенный фактор и устойчивый тип», надрукованої в щотижневику «2000»  №№ 29—30 (780) 15—23 липня 2016 року. Плагіат — це не локальна проблема вузького академічного кола. Він стосується не тільки тих, хто вкрав і в кого вкрали інтелектуальну власність. Плагіатор — це усталений тип українського наукового середовища, людина з чітко визначеними соціально-значимими негативними інтелектуальними та морально-етичними характеристиками. Насамперед для плагіатора характерна обмеженість інтелекту, що не дає можливості самому реалізувати наукову діяльність з отримання нових знань. Плагіат — це корупція. Це насправді довгий ланцюг порушень законів і підзаконних актів України, які здійснюються відповідно уповноваженими чиновниками і без яких плагіат був би неможливий.

Ще один аспект проблеми. Практика також свідчить, що вчені, яких обікрали плагіатори, в більшості принизливо терплять і замовчують такі факти. Виникає запитання: чому постраждалі так поводяться? Відповідь полягає в тому, що вони побоюються репресій з боку керівництва вишів, де працюють. Бо є випадки звільнення тих, хто з цього приводу «виносить сміття із хати». А люди нині змушені триматися за роботу. Бувають і курйозні випадки, коли плагіатор поцупив текст у попереднього плагіатора, котрий раніше викрав цей текст у автора. Попередник, зрозуміло, не поспішає оприлюднювати цю інформацію. Сміх і гріх.

Реальне життя свідчить про те, що деякі професорсько-викладацькі колективи, спеціалізовані вчені ради, експертні комісії, особливо з соціогуманітарних наук, поблажливо ставляться до плагіату і плагіаторів. Такі ж претензії можуть бути висунуті до певних рецензентів і рішень кафедр, вишів загалом. Спеціалізовані ради під будь-яким приводом намагаються уникати процедури позбавлення плагіаторів наукових ступенів. Причина полягає в небажанні спеціалізованих рад визнавати свої помилки і недоробки, побоюючись, що це позначиться на їхніх рейтингах. А головне — керівники і члени вчених спецрад, що пропустили плагіат, після його виявлення не хочуть визнавати свої прорахунки, бруднитися в плагіаторському багні, до створення якого мають прямий стосунок.

Важливо підкреслити, що кількість дисертацій з плагіатом, захищених у підпорядкованих МОН університетах, незрівнянно більше, ніж захищених в установах НАН України.

Вихід із ситуації, що склалася в українському науковому просторі відносно академічної недоброчесності, деякі автори публікацій в «Голосі України» бачать у розширенні науково-громадської дискусії. Прийнято. Але думка, що українські вчені й громадськість мусять толерантно(?) оприлюднити власні «претензії», зовсім не зрозуміла. У громадськості й українських вчених немає жодних претензій один до одного. Претензії у громадськості є до «наперсточників» від науки, до плагіаторів, до МОН України. І перемовини між принциповими вченими і крадіями їхніх творів, як це дехто рекомендує, ні до чого не приведуть. Це спроба заговорити проблему. Це те саме, як чекати домовленості між вівцями і вовками. Інші пропозиції (запропоновані кроки), на жаль, являють собою міркування загального плану, без будь-якої конкретики.

Виникає запитання: а що треба робити?

Усе викладене свідчить про потребу на законодавчому рівні впроваджувати в систему атестації та переатестації наукових кадрів жорсткі заходи реагування на плагіат. По-перше, кожен плагіатор повинен знати про невідворотність відповідальності за свої дії. По-друге, реакція влади і суспільства на виявлений плагіат має бути такою жорсткою, щоб нікому не кортіло займатися цим ганебним ремеслом. У нормативно-правових актах України слід затвердити, що стосовно виявленого плагіату не повинно бути строку давності, як це відбувається у Європі. Бо що довше плагіатор приховував факт викрадення чужих наукових результатів і, отримавши за допомогою плагіату наукові ступені й вчені звання, користувався плодами цього діяння, то більший моральний і матеріальний збиток він завдав суспільству, державі. До законодавства України необхідно невідкладно внести норми, згідно з якими встановлення факту плагіату в дисертації або публікаціях, покладених в основу дисертації, зобов’язує МОН України негайно ухвалювати рішення про позбавлення фігуранта всіх наукових ступенів і вчених звань. Необхідно якнайшвидше повернути державі втрачений контроль за системою атестації наукових кадрів. Чиновники МОН з обов’язку служби повинні виконувати навіть брудну роботу зі скасування помилково присуджених наукових ступенів і вчених звань.

Чинні нині санкції, що застосовуються до спеціалізованих рад і опонентів, які позитивно оцінили не відповідні вимогам дисертації, слід посилити до закриття таких рад. Дефіциту у спеціалізованих радах в Україні немає, мабуть, з жодної спеціальності. Було б що захищати. До законодавчих актів потрібно внести норми, що забороняють виявленим плагіаторам і їхнім посібникам працювати на викладацьких і керівних, тим паче ректорських, посадах у вишах. Заборонити плагіаторам керувати аспірантами й докторантами. Для реалізації цього положення потрібні зміни в Кодексі законів про працю. Отже, МОН має подати відповідні пропозиції до Верховної Ради або Кабінету Міністрів. Наївно сподіватися, що особа, викрита в плагіаті, напише заяву на звільнення з посади за власним бажанням. Звільняти їх доведеться примусово. Етичних і моральних якостей у таких персонажів немає. Будь-яка честь відсутня. Втім, як і у звичайних злодіїв.

У більшості випадків плагіат вчиняють для отримання наукових ступенів і вчених звань не тільки для престижу та іміджу, а й із суто меркантильних інтересів. Науковий працівник або викладач зі ступенем у багатьох установах отримує надбавку до зарплати за ступінь і звання. У вишах надбавка становить від 15 до 33 відсотків. Потрібно передбачити в законодавстві норми, які зобов’язували б плагіатора повернути державі всі незаконно отримані виплати.

У Кримінальному кодексі (ККУ) передбачено кримінальну відповідальність за крадіжку. Але плагіат, як показано вище, це, по суті, та сама крадіжка, тільки названа делікатно. То слід доповнити ККУ статтею, що передбачає кримінальну відповідальність за плагіат як за будь-яку іншу крадіжку. Така норма є в деяких європейських країнах. В Україні відповідальність за викрадення інтелектуальної власності передбачено в Цивільному кодексі. Тут додатково треба визначити і відповідальність за плагіат, оскільки наукові праці є інтелектуальною власністю конкретних осіб. Музика, пісні — це інтелектуальна власність, а наукові монографії чомусь такою не вважаються. Настав час законодавцям доповнити зазначені кодекси статтями, що передбачатимуть жорстку й конкретну відповідальність за плагіат.