У раю заявили про свій вступ до НАТО. Цей жарт став популярним після того, як у Кремлі стало модним говорити про ядерну війну, й після неадекватного виступу президента Росії на валдайському форумі. «Агресор повинен знати, що відплата неминуча, що він буде знищений. Ми, як мученики, потрапимо в рай. А вони (тобто весь світ. — Ред.) — просто здохнуть», — сказала жертва своєї ж агресії з маренням величі ВВПутін. Та хоч би як президент Росії закликав до самопожертви й приваблював спеціальним раєм, є росіяни, які вкладають у слово «патріотизм» людські цінності — слова любові та взаємоповаги.

Наталя РАДЬКО (Москва, публіцист, літературний псевдонім Євгенія Михайлова):

— УКРАЇНСЬКА ПІСНЯ

Я часто згадую українські пісні. Навіть не слухаю, а піднімаю з глибин пам’яті. Звідти, з дитинства, з перших і головних відкриттів про суть любові, ласки й доброти. Про найдорогоцінніші почуття, які і є багатство.
«Ти не лякайся, що ніженьки босиї змочиш в холодну росу. Я ж тебе, рідная, аж до хатиноньки сам на руках однесу. Ти не лякайся, що змерзнеш лебідонько: Тепло — ні вiтру, нi хмар. Я пригорну тебе до свого серденька, А воно палке, мов жар»
Українська мова створена для висловлення любові. Вона тішить слух, проникає в душу, унеможливлює фальш. Ці слова лягають на жагучі, яскраві, сумні й томливі мелодії. Їх я теж не можу ні з чим порівняти. Глибокі, м’які й звучні голоси. А все разом — дім дитинства, запах яблук, яких я більше ніколи не зустріла, прозора зелена вода біля гарячих каменів, голос мами, вчительки російської літератури, яка наспівувала найчастіше саме ці пісні.
Чотири роки тому все це вибухнуло й було залите кров’ю. Я не політик, не просвітитель. Не хочу й не можу писати про причини й наслідки. Про те, що відомо, у принципі, всім, хто здатний побачити очевидне. Про те, що рано чи пізно дійде до найбільш недопитливих і залежних мізків. Це завжди відбувається, коли висновок пролунає у вердиктах судів і в заголовках газет.
Я — мирний егоїст і споглядач. Якоюсь мірою цинік. Звикла читати кримінальну хроніку, спілкуватися із криміналістами, бачити смерті й писати про це в детективних романах.
І я скажу, що зі мною сталося, коли з російської зброї почали стріляти в людей в Україні. Вони розстріляли моє серце. Я не могла повірити. Я не могла заснути: боялася пропустити повідомлення, що все це було страшним непорозумінням. Що все закінчилося. Що там знову вишні, пісні, пляж на Дніпрі. Я не могла писати й читати. Чого варті паперові прикрості й пристрасті на тлі реального, відчутного горя, витканого зі злочинних і в остаточному підсумку таких жалюгідних задумів.
Цілі чотири роки. Потрясіння давно витиснуто ненавистю до замовників і виконавців убивств миру й добра, презирством до кожного слова брехні. Мені соромно тільки перед пам’яттю батьків, які були так упевнені в тому, що ми ніколи не пізнаємо війн. І — будьте прокляті палії — я тішуся, що вони цього кошмару не побачили. Що не побачили цієї кривавої підлості.
Ніхто з нас не вийде з цих років колишнім. Злочини не закінчуються самі собою, не забуваються, вони завжди йдуть до свого підсумку — до вироку історії й закону. Що буде з нашими душами, чи оживуть в них ніжність і довірливість, як пелюстки квітів після пожежі, — не знаю. Сподіваюся. Це станеться, якщо нам усім разом вистачить мужності й сил. Найласкавіші пісні любові народжуються із сили й відваги. Так я думаю.
Роман МІНАЄВ (із Новосибірська, живе в Румунії, трейдер):
https://www.facebook.com/minaev.roman 
— Будучи опозиційно налаштованим, я не відчуваю пекучої ненависті до росіян з категорії «ватники». Швидше, розуміння й до деякої міри жалість. Адже їхня обмеженість — це не наслідок особистого вибору, а результат впливу середовища й пропаганди. Як приклад ми можемо розглянути дві дуже відмінні одна від одної нації, які колись були одним цілим, — це північні й південні корейці. В одній країні панує інформаційний достаток, високий рівень життя, демократія і свобода слова. А в інший — тоталітарний режим, пропаганда, інформаційний вакуум, дефіцит базових продуктів. І, як результат, південний кореєць — це освічений представник виду Homo sapiens, а північний за рівнем свого розвитку застряг десь на задвірках XV століття.
Те саме стосується України й Росії. Хоч Україна й перебуває на окраїнах цивілізаційної колиски світу, багато її жителів змогли побувати в європейських країнах — хоча б у тих-таки Польщі та Угорщині. І тим самим наситилися волелюбним менталітетом. Не просто побачили іншу країну на екрані, а особисто відчули тепло милих і усміхнених облич. Довідалися, що місто може бути не тільки общинним інструментом існування, а й витвором мистецтва, гуляючи яким, можна насолоджуватися прекрасними міськими пейзажами день у день. А росіяни, крім баланди, нічого не їли, крім як на підстилці із сіна, ні на чому не спали. А коли людині немає з чим порівнювати, вона буде задовольнятися тим, що в неї є.
Санкт-Петербург — культурна столиця Росії, тому що переважна кількість петербуржців бували в Європі. Адже, щоб до неї дістатися, досить купити квиток на автобус, а не як, на-приклад, новосибірцю — на літак, у 20 разів дорожче! «Російська людина може подивитися на свою батьківщину, тільки вирвавшись з її обіймів». І досить висока усвідомленість українця на тлі типового російського «ватника» — це лише результат сприятливих умов, в яких він був народжений. А не наслідок якіснішої генетики й іманентно переважаючого розуму.
Не варто недооцінювати силу пропаганди. Адже найбільш високорозвинена й демократична країна цього світу не так давно спалювала євреїв заживо! «Дайте мені засоби масової інформації, і я з будь-якого народу зроблю стадо свиней» (Йозеф Геббельс). Не кацап убиває ваших чоловіків і дітей, а Путін, Кисельов, Соловйов та інші, геть зовсім позбавлені совісті й честі представники російської «еліти». Сепаратист спускає курок, але якщо дивитися в корінь проблеми, то в голові в терориста, встромивши в мозок пазуристі лабети, рачки стоїть Кисельов, на якому, розмахуючи серпом і молотом, сидить плішивий цар. Безглуздо вбивати російських сепарів, тому що на кожного вбитого російська пропаганда штампує трьох нових. Необхідно відрубати голову драконові — і, коли Путіна не стане, зміниться інформаційне тло, підвищиться рівень життя, з’явиться свобода слова. Відсоток «ватної» зарази почне поступово знижуватися.
Інформаційна війна має набагато більшу ефективність. У жодному разі не хочу принизити значимість українських героїв на Донбасі. Я лише кажу про те, що сили українського опору — це лише стримуючий чинник, але причиною остаточної перемоги стане лікування «ватних» умів. Такі канали, як OmTV, SotnikTV, Вольнов Talks і багато інших, займаються лікуванням російських «умишек».
Я бажаю кожному українцеві й російській інтелігенції навчитися впливати на погляди інших людей, глибоко вивчити психологію й методи маніпуляції. Адже якщо кожен українець вилікує від червоної зарази хоча б одного «ватника», ймовірність українського, грузинського або вірменського сценарію в Росії стає не такою вже й бляклою. І нині знищення теперішнього режиму в Росії — це проблема не тільки самих росіян, а й усього світу. Адже кощава долоня Путіна простягається не тільки до України й Грузії, він убиває людей у Сирії й навіть у Великій Британії, втручається у вибори США, здійснює хакерські атаки на міністерства інформаційної безпеки Нідерландів і Швейцарії.
Петро АЛЬОШИН (Москва, юрист):
— Найперша асоціація з Україною — це художні твори Миколи Васильовича Гоголя — неперевершені «Вечори на хуторі біля Диканьки», «Тарас Бульба». А вже перший, радянський фільм жахів, що вийшов за повістю М.В. Гоголя «Вій», заснований на українській легенді, був хітом номер один у радянському кінопрокаті, і в нашім клубі «Красный Балтиец» неможливо було знайти вільних місць, ми стояли в проходах.
Художній образ України в моїй свідомості був уже готовий. Нині для мене слово Україна не є назвою місцевості й починається зі спогаду про відвідування моїми батьками в 1980 році столиці, тоді ще Української РСР, міста Києва. Триденна екскурсійна поїздка справила на моїх батьків незабутні враження, які були пронизані щиросердною теплотою до українців. Момент відвідування Києво-Печерської лаври — одного з перших за часом заснування монастирів Київської Русі — моєю мамою зафіксований на фото моїм батьком. Другий спогад про відвідування України пов’язаний із Кримом, куди я прилетів у липні 1996 року авіакомпанією «Міжнародні авіалінії України». Історія — особиста, пов’язана з любовною інтригою. Український екіпаж повітряного судна допоміг мені дістатися до Сімферополя. Мене взяли на борт, запропонувавши службове місце. За час польоту в мене склалося враження, що перебуваю зі знайомими, хоча бачив усіх уперше. У такий само спосіб я летів назад до Москви. Український екіпаж допоміг мені, і хочу особливо підкреслити, що ніхто не взяв із мене ніяких грошей, тобто була надана справжня братня допомога. На мій превеликий жаль, ні до, ні після я нічого схожого не зустрічав, особливо це стосується моїх дорогих росіян. Третій спогад пов’язаний із прильотом у складі екіпажу Аерофлоту, що виконував рейс Москва—Київ і назад, до міжнародного аеропорту Бориспіль. Екіпаж розміщали в готелі міжнародного аеропорту Бориспіль. Затишні, світлі номери, чудове обслуговування, європейський рівень облаштування готельного номера викликали в мене великий подив: я ж, надивившись і наслухавшись репортажів російських засобів масової інформації про те, як усе погано в Україні, очікував побачити третьорозрядний заклад. На жаль, моя поїздка мала службовий характер, і я не подивився прекрасний Київ. Думка про те, щоб відвідати столицю України, не залишає мене досі, але поки що це неможливо. Через анексію Криму й війну на Донбасі.
Гадаю, народна дипломатія повинна допомогти мирному врегулюванню, і божевільна братовбивча війна повинна бути припинена. А цілісність України має бути відновлена.

Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.