Працьовитість та кмітливість людей не дають занепасти глибинці
Якщо пошукати відомості про село Адамівка із Віньковецького району на Хмельниччині, то в усіх джерелах можна прочитати, що це давній осередок гончарства. На початку минулого століття тут налічувалося майже три з половиною сотні гончарських родин. Чи не в кожному дворі був круг, горн для випалювання виробів і просто гори горщиків, макітр, глечиків, тарілочок... У базарні дні все це виставлялось на продаж, і адамівський посуд роз’їжджався далеко за межі району. Слава гончарного краю залишилась досі, але... ось уже пару десятків літ в селі немає гончарів.
Хоча майже століття тому гончарам вдалось навіть об’єднатись у свій цех, проте для більшості глина була лише додатковим заробітком. Днями адамівчани трудились на полях і порались із худобою, а вечорами, а то й ночами брались за гончарство. І це була робота не легша, ніж на бурякових ланах. Бо добре напрацюватись доводилося ще задовго до того, як сісти за гончарний круг.
Тепер уже ніхто не згадає, коли і з кого розпочався цей сільський бізнес. Але люди впевнені: причина всьому — специфічна глина, яку і досі можна накопати на околицях. Та це тільки на перший погляд такий приємний і податливий матеріал в руках майстра. Насправді, хто вручну у відрах та мішках, хто на возі перетаскав тонни цього скарбу, зовсім іншої думки. Доставили додому, а там — то дрібнити, то мочити, то місити...
Надія Матущак (на знімку)
— одна з тих, хто до останнього не полишав гончарного круга. Тепер у свої вісімдесят чотири роки, коли згадує про життя, то все більше про роботу. Добре натрудилась у колгоспі. А паралельно весь час займалась і гончарством. Далеко не всі могли зрівнятись із нею по кількості та й якості виробів. Макітри, глечики, горщики і навіть комини — за свій вік, напевно, не сотні, а тисячі їх наробила. Та хто тоді рахував? Просто все йшло одне за одним, крутилось, як гончарний круг: заготовляла глей, обробляла його, збивала, стругала, ліпила, обпалювала, а треба — то й розписувала. І все це голими руками та ще й босоніж. Ох, і наробилася ж.
А коли перерва, то бігом на базар у сусідній Зіньків, а то й далі до Великого Жванчика. Товар коштував недорого. Тож залишається тільки здогадуватися, скільки його треба було продати, щоб заробити якусь копійчину.
Усе це добре знало покоління Надії Іванівни. А потім молодші почали забувати про гончарство. Горни ще й досі залишились у багатьох дворах, але вогонь в них уже десятиліттями ніхто не запалював.
Були моменти, коли здавалося, що все в Адамівці валиться і відходить у минуле. Не стало колгоспу, люди втратили роботу, занепав гончарний цех... Молодь роз’їхалась, ось уже більше двадцяти років, як закрили тамтешню восьмирічку. Словом, перспективи у села були доволі сумнівні. Але попри все це село знову і знову вибиралось із скрути, напружувало всі сили, виживало, як могло.
Поступово з’явились свої фермери, підприємці. А сільський люд перепрофілювався з гончарного бізнесу на «продуктовий». Тепер у хатах вогонь запалюється в інших печах. Адже слава сусіднього Зінькова, в якому свого часу з’явилась добре відома не тільки в області, а й далеко за її межами зіньківська ковбаса, не давала спокою підприємливим селянам зі всієї округи. Для ковбаси придумали і свій рецепт, і цілу технологію приготування. Тепер «зіньківську» печуть не тільки в багатьох хатах Адамівки, а й в ковбасних цехах.
А народна кмітливість та винахідливість не стоять на місці. Де ковбаса — там має бути і хліб. Замішені на дріжджах, спечені на черені великі хлібини домашнього тепер стали і адамівською візитівкою.
За кільцем ковбаси і хлібиною багато хто спеціально приїздить саме сюди. Як «сувеніри» їх везуть не лише по всій Україні, а й далеко за кордон. Смак і запах просто зачаровує багатьох гурманів. І мало хто знає, скільки праці вкладено в них.
На купленому м’ясі та борошні багато не напечеш. Тому для домашніх «ковбасень» сировину вирощують у своїх же хлівах. А борошно для пекарів — з місцевих ланів. Словом, все повторюється на вічному крузі життя: спочатку попрацюй в полі, вирости та збери урожай, вигодуй худобу, а вже потім берись за свій бізнес. Не треба макітри — взялись за ковбаси. Наситяться ними — зметикують щось інше. Така вже доля у сільського трударя — мусить сам все придумати, а потім ще й зробити.
Наразі важко сказати, хто завтра розпалюватиме адамівські печі. Нині в селі не набереться й десятка малюків, що ходять у тамтешній дитсадок. Але село не опустило руки. Латають, як можуть, дороги, освітлюють вулиці, щось ремонтують, щось підфарбовують. Хто знає, які ще ідеї народяться у адамівчан.
Хмельницька область.
Фото автора.
