За всі століття своєї історії — вкраденої, переписаної, захованої — путінські роки Росії найбільш запарканно-дротяні. Для мене досі велика загадка, як в імперії зла виживають нормальні люди. В атмосфері брехні, ненависті, придуманого нелюдського «патріотизму». Один росіянин, який воював в АТО на боці України, якось зізнався: «Іноді як насниться, що я знову в Кургані, то в паніці прокидаюся. Згадаю і болото, і дошки через болото, і всі в чоботях, тому що не пройти, взимку — валянки. І якщо вже зовсім бути чесним, то не Бандера зробив з мене русофоба, не Ющенко з Порошенком, а саме місто Курган. І з такої «зони» цінностей хотілося вирватися швидше. З мотивацією — хочу жити».
Павло МУХІН (Санкт-Петербург, юрист):
— Невеличкий нарис «Братні народи: історія повторюється?».
Останнім часом з екранів телевізорів, від своїх однолітків, старших поколінь часто чую гасла такого штибу: «Україна, Росія — братні народи!», «Україна повинна бути з Росією!», «Європа — це крах економіки і країни!» тощо. Доволі знайомі слова, не чи правда?
Отож вирішив я покопатися в історії, почитати спеціалізовані видання, хоча б краєм думки зачерпнути істину. Адже недаремно кажуть, що «історія повторюється двічі: вперше у вигляді трагедії, вдруге — у вигляді фарсу», і «все нове — це добре забуте старе».
Мені було цікаво, звідки пішли ці гасла? Та й чому людям їх так наполегливо навіюють у підсвідомість? Звідки ця політика? Чому Україна й Росія не можуть існувати як дві незалежні держави?
І ось якої думки я дійшов (спираючись на історичні факти).
На початку XX століття, якщо бути точним, 1908 року, таємним розпорядженням уряду було заборонено вживати в назвах усі похідні слова від слова «український». У секретному документі від 4 лютого 1914 року прописувалася заборона слова «український» у підручниках, лекціях, газетах тощо. Усі повинні були пояснювати, що слово «Україна» означає «окраїна» Російської або Польської держави й зовсім не означає «край», «країна».
І НАЙГОЛОВНІШЕ!
Не можна було казати, що був український народ, який жив у своїй країні під назвою «Україна», а треба було всіх переконувати, що була і є «єдина російська народність», до якої входять малороси, білоруси й великороси, які мали одну мову — російську.
У МЕНЕ ОДНОГО ДЕЖАВЮ?
Ще пара цікавих фактів.
На початку XX століття міністр внутрішніх справ Росії П. Столипін писав, що «...історичним завданням російської державності є боротьба з рухом, який нині називається українським, що містить у собі ідею відродження старої України і ладу...».
Можна навести як приклад сподвижника Леніна — Лева Бронштейна-Троцького, який наказував більшовикам-агітаторам повернути Україну до Росії. «Без України немає Росії, — казав він. — Пам’ятайте, що так чи інакше нам необхідно повернути Україну Росії... Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може».
Багато років зусилля радянської епохи були спрямовані в це русло. Але от проблема: наприкінці XX століття Україна стає незалежною країною. Що робити? Вихід є — прив’язати країну до своїх потреб і проблем.
Усе дуже просто: сучасна Росія не хоче змиритися з фактом, що Україна — сильна, незалежна країна. Як і раніше, так і тепер це невигідно «імператорам», які поставили собі мету — відновити «імперію» і правити до кінця своїх днів.
От і посилюється цей процес із кожним роком — застосування енергетичних ресурсів, капіталу, тотальний контроль, інформаційна блокада, методи впливу, нав’язування.
Та й нинішні політики у своїх старих виступах досить часто розповідали про плани розподілу України.
Наприклад, В. Жириновський ще на початку 90 років заявив: «Нам потрібна Росія в кордонах початку століття або хоча б у кордонах 1977 року. І ми її отримаємо без жодного пострілу!». За його планом, потрібно позбавити всі країни Радянського Союзу енергоресурсів.
Або чого варті книжки О. Дугіна. Наприклад, «Основи геополітики Росії. Геополітичне майбутнє Росії» 1999 року. Автор пише, що «подальше існування унітарної України неприпустиме. Ця територія повинна бути поділена на кілька поясів». І пропонує, як саме знищити й розділити Україну.
А про заяви 2003 року пам’ятає хтось? Коли екс-міністр іноземних справ А. Козирев заявив, що «Росії потрібна не тільки Керченська протока, а й уся Україна».
Таких прикладів можна навести сотні.
P.S. Я нічого не маю проти населення Росії. Ми й справді братні народи, маємо багату спільну історію, родичів, знайомих, друзів.
Але ось у чому заковика...
Мої сусіди по під’їзду — теж мої друзі. Ми знайомі протягом багатьох років... З моменту зведення будинку. Я готовий їм допомогти в будь-яку хвилину, зроблю все, що в моїх силах. І це нормально. Так повинно бути — люди повинні одне одному допомагати. Але якщо завтра мій сусід прийде до мене в гості з речами і скаже, що одна з моїх кімнат — його. Скаже, мовляв, «мій батько колись брав участь у зведенні будинку і я хочу жити в тебе»... Чи не занадто?
Межа між дружбою-егоїзмом і нахабністю не така й велика. Не варто її переступати.
Мир Вам і Вашому дому.
СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!
Ірина СКАЧКОВА (Єкатеринбург, учитель фізики та астрономії, заступник голови Свердловського регіонального відділення партії «Яблуко»):
— Коли з тугою дивишся на російську громадськість, яка навіть за власний «кишеньковий» інтерес не здатна об’єднатися й довгочасно і послідовно боротися за свої права, згадуєш події чотирирічної давнини.
Так, згадуєш той самий Майдан у Києві, який подарував невимовно сильні емоції: як позитивні, так і негативні. Звичайно, нині кажуть багато чого: що Майдан був даремно, що корупція сьогодні в Україні ще більша, ніж була до відомих подій. З Росії важко судити про те, так це чи не так. Вважаю, головного українці тоді домоглися. Головне — це курс на об’єднання з Європою. Решта — тимчасові й специфічні труднощі, які, сподіваюся, поступово будуть поборені.
Але справа навіть не тільки в Європі. Я пам’ятаю ті дні Майдану, коли багато хто в Росії, припавши до екранів комп’ютерів або смартфонів, у реальному часі стежив за подіями. Тоді ми були душею з тими, хто повстав проти сваволі влади, з тими, хто за народ, з тими, хто бажав своєму народу кращого. Але той момент був критичний. За великим рахунком, боротьба характерів: хто кого. Народ переміг, хоча Януковичу допомагала вся міць пропаганди й військової сили з боку Росії.
Чого нас навчив тоді Майдан? Майдан навчив перемоги. Він показав, що народ може перемогти.
Пам’ятаю гостре почуття сорому за наше телебачення та іншу пресу, які відверто брехали й були не раз викриті в брехні, власне, вони й не дуже намагалися прикрити брехню. Сорому за наш уряд, який, не зумівши, на противагу Європі, запропонувати українцям переваги співробітництва з Ро-
сією, перейшов до прямого насильства, відтиснувши Крим і почавши інтервенцію в східних областях. А головне, сором був за росіян, які, під спів брехливої, агресивної пропаганди оголили своє нутро, аж ніяк не дружелюбне й не мирне.
Але також я пам’ятаю п’янку радість перемоги, радість за наших братів, які змогли вирватися із залізних лабетів російського авторитаризму й піти тим шляхом, який обрали самі. Дякую, Україно, за уроки свободи!
За однією з гіпотез колись давно Венера й Меркурій були в єдиній подвійній системі, але внаслідок приливних сил від Сонця Меркурій «відірвався» і став обертатися по власній орбіті, а Венера внаслідок катаклізму отримала обертання в протилежний бік.
Так і Україна «відірвалася» від Росії, переставши бути її політичним «супутником», але при цьому в Росії все закрутилося у зворотний бік: репресії, заборони, вихваляння будь-якої дурної ініціативи, аби тільки проти «америкосів», пропаганда і т. ін...
Та хоч би як було у нас, ми безкінечно горді й раді за Українців: вільні люди зробили вільний вибір!
Слава Україні!
Олександр ЗАБАРА (Москва, президент Благодійного фонду допомоги постраждалим від нацизму й фашизму «Разом проти фашизму» імені Ханса Вальца):
— Дорогі друзі! Я дуже переживаю за Україну, вона дуже мені дорога, адже це земля моїх предків. Один із моїх предків був у Запорозькому війську в XVII столітті, про що є запис у реєстрі. Величезна кількість моєї рідні й нині живе в Харківській області. Тому все, що відбувається з Україною, це мої і радість, і біль.
Хотів би побажати всім українцям мудрості, не вдаватися до крайнощів, тому що часто саме прості рішення потім виявляються неповноцінними й боляче б’ють по їхніх прихильниках. У своїй роботі я допомагаю колишнім в’язням нацистських концтаборів і я знаю, що вони, і в Росії, і в Україні, отримують мізерні компенсації, недостатні для реальної компенсації їхнього загубленого дитинства. Але ж за їхнє звільнення проливали свою кров солдати всіх країн антигітлерівської коаліції. Реальний позитивний приклад допомоги й підтримки колишніх в’язнів — це ставлення до них в Ізраїлі. Узагалі, приклад Ізраїлю — це приклад у бага-тьох питаннях для багатьох країн і, зокрема, для України. Незважаючи на вороже оточення, Ізраїль став економічно успішною й культурно розвинутою країною. Є на кого рівнятися. Тому бажаю Україні стати процвітаючою, як Ізраїль, і не забувати про колишніх в’язнів концтаборів, їм дуже потрібна підтримка в цей нелегкий час.
Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.
