Гонората жила на глухому гірському хуторі на околиці невеликого міста. Довкола її похиленої батьківської оселі зеленів шумливий ліс. Надранок яскраво синіли гори, здіймалися густі вершкові тумани, сріблились роси, але сумна і заклопотана жінка не бачила тієї краси. Поруч із будинком протікала велика ріка. Міст іще минулого року змила вода. Добиратися до міста в господарських потребах стало важко. Але щотижня з бесагами була змушена долати п’ять кілометрів гірського битого гостинцю, аби запастися продуктами чи сплатити комунальні. Також майже ніколи не пропускала недільної служби в старенькій церкві, до якої ходила ще змалечку з батьком і ненькою, згодом зі своїм чоловіком та донькою Юстиною.
Її Степана уже давно нема серед живих. Тяжка робота та каліцтво в лісі вкоротили йому віку. А дитина? Здобувши вищу освіту, не змогла працевлаштуватися. У пошуках заробітків і кращої долі виїхала за кордон, щиро вірячи, що, ставши на ноги, таки повернеться до рідного дому, до матері.
Роки спливали. Юстина за кордоном знайшла свою долю, вийшла заміж, народила сина. Прага стала для неї рідною. Робота перспективна. Приїзд дочки відклався на десятиліття. Вже й онук виріс, став студентом престижного європейського вишу.
Спочатку допомагала коштами, зрідка листувалася з матір’ю, потім зрідка телефонувала. Матуся все розуміла і не набридала. Жила в своєму світі, у любому краї, хоч як це важко. Серце було спокійне за рідну дитину, але самотність дошкуляла. Аби забути про біль, завела нехитре господарство з курми та кізонькою, обробляла окраєць городу, влітку косила траву. Втомлювалася іноді настільки, що падала з ніг. Так і жила.
Однієї грозової ночі до оселі Гонорати прибилося мале, худе й кошлате цуценя. Не знала, звідки принесло заморену тваринку: чи з лісу, чи з міста? Спочатку хотіла прогнати, але рудий клубочок тремтів і скиглив під нещадним дощем. Жінка впустила собача на веранду, постелила під лаву шерстяну плахту, але мале все плакало. Тоді здогадалася: воно голодне. Накришила в мисочку м’якого білого окрайця, залила козячим молоком, піднесла приблуді. Той жадібно хлебтав, аж захлинався, поки не вилизав мисочку до блиску.
Прокинулася жінка на світанку. Пішла до стайні годувати й доїти козу. Щойно відерце наповнилося, на порозі з’явився вчорашній зайда. Ще несміливо, але уже немов повноправний господар обійстя, голосно гавкнув на Козульку, аж та мекнула з несподіванки. Була здивована цим «нахабством» і господиня. Але, заглянувши у довірливі благальні оченята рудого, змилостивилася і дозволила випити молока.
Відтоді Найда став справжнім сторожем сільської садиби. Він скрізь супроводжував Гонорату: в лісі нашорошував вушка на будь-який звук, у місті тулився до ніг, лякаючись людської суєти. Не прив’язувала собаку, бо він зривав пута, і не було на те ради. Скоро його вже знало чи не всеньке місто. Чужих відчував іздалека. Лише листоноша спокійно могла зайти на подвір’я, бо добре знала собаку, адже пестила його ще цуценям.
Найда йшов із господинею навіть до церкви. Гонората входила до храму на молитву, а пес чемно чекав її перед воротами. Ніколи не зчиняв галасу і не дозволяв перетнути дозволену межу. Так його навчила мудра жінка. Після служби Гонората любила затримуватися в храмі. Сестриця церкви Настасія терпляче очікувала на завершення молитви останньої парафіянки, яку поважала й любила за щирість і людяність. Неодноразово була свідком того, як Гонората давала велику офіру на церкву без запису свого імені, подавала сотні гривень за здоров’я чотирьох рідних душ, приносила гроші до місцевого сиротинця. Ніколи не розповідала про свій жаль, труднощі чи болі.
А собака все чекав, терпляче, спокійно, з розумінням. Виходила Гонората з церкви разом із Настею, і ще добрий відтинок міського шляху долали вже втрьох. Настя розповідала супутниці про свою родину, хворого чоловіка. Гонората зі свого досвіду ділилася секретами застосування природних ліків, адже добре розумілася на травах, не раз лікувалася сама та рятувала інших. Тож і Настиному чоловікові поради йшли на користь.
Поволі пришкандибавши до домівки, сідала на ослоні та балакала з Найдою, як зі справжнім співрозмовником. А той махав пишним хвостом, облизував зморшкуваті руки, підстрибував з радості. Це неабияк гріло серце самотньої жінки.
Одного зимового вечора Найда несподівано стривожився. Спочатку нервово бігав від лави до дверей, а відтак зайшовся голосним гавкотом. Гонората виглянула у вікно, але не помітила нікого. Та пес продовжував нервувати. Врешті старенька підвелася та відчинила двері. Собака вибіг на вулицю, але, пробігши кілька метрів, повернувся до господині, мов закликаючи її йти за ним. Накинула кожуха та пішла. Найда привів стареньку до стайні. Яким же було здивування жінки, коли побачила, що її Козулька щойно привела на світ двох козенят. Тварина не могла самотужки позбутися від плаценти і тяжко мекала у пошуку рятунку. Гонората швидко взялася допомагати своїй годувальниці. Вже за кілька хвилин упоралася з проблемою. Небезпека була позаду. Напоївши породіллю трав’яним пійлом та густо настеливши на долівку сухого сіна біля кіз, врешті полишила їх спочивати. Дякувала подумки Найді, адже могла статися біда. Гладила пса і дивувалася, як той відчув лихе.
Остання зима була тривалою і холодною та добряче підкосила здоров’я бабусі. Недільного ранку містяни повагом сходилися на службу Божу. Настя продавала свічки, коли до неї долинув безперервний собачий лемент. Хтось сказав, що треба прогнати собаку, який просто нахабно хоче ввірватися до храму. Настя запідозрила щось недобре. Відчинила двері: на самісінькому порозі сидів Найда. Щось сталося з Гоноратою — блискавично спало на думку. Попросивши когось замінити її, жінка вибігла з церкви, зателефонувала у лікарню і викликала «швидку», згодом підсіла до медиків та показала дорогу до горянки. За каретою «швидкої» щодуху мчав пес. Медики над’їхали вчасно, запобігши серйозному серцевому нападу в бабусі.
Настя подзвонила Юстині. За кілька днів донька із сином і зятем таки приїхали, вперше за десятки років. Найда, хоч як дивно, зустрів їх стримано, погавкав скоріше для годиться. Обнімалися довго. Без слів усе розуміли. Бабця нарешті познайомилася з онуком. Красивий, розумний юнак тулився до неї і радів, що у нього є така добра і мужня бабуся.
Одужала досить швидко. І життя завирувало, наповнилося новими барвами. Зятеві дуже сподобалося в гірському селі, захопила дика природа: тут вабили зір гори і лоскотало ніздрі чисте карпатське повітря. Ернестові ж, окрім природи, припав до душі Найда. Вони швидко здружилися. Часто парубок бігав із ним до лісу, не боячись заблудитися, бо довіряв собаці, який добре знав тутешні стежки.
Невдовзі біля старої хати постала ошатна дача. Відтоді біля Гонорати почергово з’являлися бажані гості. Самотність назавжди залишила цей куточок. А Найда став найщасливішим і найулюбленішим собакою на всьому світі. Щоправда, заслужено.
Тетяна ЗІНКЕВИЧ.
Мал. Миколи КАПУСТИ.
