У НВК для нечуючих дітей у Вінниці навчають спілкуватися жестами, словом і письмово.

У Вінниці глухих дітей адаптують до життя, починаючи з трирічного віку. Як і де це відбувається? Що обов’язково треба знати дорослим, які мають таких дітей?

— Втрата часу для дітей, які не чують, — найгірше, що може бути, — неодноразово повторювала під час нашого спілкування директор Вінницького навчально-виховного комплексу Тетяна Фоміна. — Що раніше батьки віддадуть їх у спеціалізований дитсадок чи школу, то швидше вони навчаться адаптуватися до життя. Жести, голос і письмо — це ті чинники, завдяки яким діти змалку навчаються спілкуватися з іншими людьми. У шість років наші вихованці вже вміють читати, писати, додають і віднімають цифри, знають мову жестів… Дома їх такого не навчать. Не втрачайте часу, батьки!

Не засне, поки не поцілує донечку

Навчально-виховний комплекс (НВК) для нечуючих дітей — єдиний у Вінниці. Заклад об’єднує в собі школу і дитячий садок, в який приймають дітей з трьох років. Він інтернатного типу. Тут цілодобово перебувають діти з районів області. Ті, хто проживає у Вінниці, приходять на заняття, як до звичайної школи. Після уроків залишаються на групу продовженого дня. О 17-й повертаються додому самі чи в супроводі батьків. Так само і в дитсадку. Є денне перебування або цілодобове.

Якось під час розмови з директором закладу одна з мам розповіла, що віддала б своє малятко в їхній дитсадок, але, зізналася, «не засне, поки не поцілує донечку».

— Йшлося про дівчинку, якій ще не виповнилося й трьох років, — каже Тетяна Фоміна. — Проживає сім’я у селі. Ми розуміємо батьків. Це не просто залишити дитину у Вінниці, а самим повернутися додому.

Матері дівчинки показали дитсадок, школу, і вона поїхала. Згодом повернулася.

— Вирішили, що донечка ходитиме у ваш дитсадок, — сказала жінка. —— Будемо винаймати у Вінниці квартиру, шукати роботу, в селі все одно ніде працювати…

Пані Тетяна стверджує, що такі випадки непоодинокі. Заради дітей так само зробили деякі інші батьки.

— Після дитячого садка — школа, — розповідає пані Тетяна. — Її випускники, незважаючи на свою глухоту, можуть порозумітися не тільки з такими, як самі, а й з будь-якою людиною. Цього їх навчають педагоги. Дехто з наших колишніх учнів уже привів своїх дітей.

Розмовляють усі!

— У нас діти почуваються у своєму середовищі, — каже Тетяна Фоміна (на знімку). — Хибна думка, що в нас нібито діти можуть відставати в розвитку, бо… не розмовляють. Дивно чути. Однак дехто саме так стверджує. Маєте можливість особисто переконатися: розмовляють усі! Ніхто не мовчить. Навчаються спілкуватися з усіма людьми, а не тільки з тими, хто не має слуху.

Не можна сказати, що важливіше — жестова мова, усне чи письмове слово. Жестова мова допомагає краще зрозуміти, про що йдеться. Усна має бути обов’язковою, бо треба підтримувати залишки слуху, в кого вони є. Після школи їх мають розуміти інші — якщо не словом, то жестом чи письмом.

Разом із директором Тетяною Фоміною і її заступницею Наталією Ставнічук йдемо коридором. Назустріч дівчинка. Пригорнулася по черзі до директора, потім до завуча. Йдемо далі — знову те само. Дивно. В жодній школі не бачив такого.

— Наші учні потребують особливого вияву любові, доброти, людяності, — каже пані Тетяна. — Намагаємося дати все це, щоб не втратили віру в людей, які хочуть їм допомогти. Вони такі, як усі, тільки не чують. Хочуть у житті чогось добитися, хочуть учитися, працювати, створити сім’ю, мати дітей.

Вони дуже добрі. Хлопчик із дитсадка почав збирати кошти. Коли його запитали: для чого, відповів, що хоче купити слуховий апарат. Для кого? «Щоб наша корівка теж чула, — пояснив малий виховательці. — Мені ж купили, а в неї — нема». До речі, учні інтернатної форми навчання кожен вихідний можуть їхати додому до батьків.

Мовчки руками не махаємо

Четверо старшокласників, дівчина і троє хлопців, спілкувалися у коридорі жестами. Всі вони вміють розмовляти, але вдосконалюють жести. На запитання: «Чи складно навчитися?» Тетяна Фоміна відповідає: «А іноземну складно вивчити? Це ще одна іноземна. Тільки кожен жест на уроці підкріплюємо словом».

Як це відбувається, побачив, коли вчителька Катерина Бондар аналізувала з учнями повість Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я». Портрети героїв описували словами і жестами. Працював увесь клас. Двоє учнів біля дошки грали героїв твору. Стільки цікавості було в очах у всіх!

— Кожен жест проговорюємо, мовчки руками не махаємо, — каже вчителька.

Торік на всеукраїнському конкурсі «Ерудит» серед нечуючих дітей учні вінницької школи здобули два перші, два другі та одне третє місце. З десяти минулорічних випускників четверо складали ЗНО. Всі четверо стали студентами вишів. Ще стільки ж вступили до коледжів, а двоє — до училищ. У школі — програма загальноосвітньої школи. Крім атестатів, отримують свідоцтва про набуту професію. Один день на тиждень учні навчаються і практикуються у закладах профтехосвіти, з якими уклав договори НВК.

Кошти дають, а скористатися ними не можна

Навчально-виробничий комплекс для нечуючих створено у Вінниці в 1997 році як комунальний заклад міськради. З часом у ньому стало більше дітей з районів області. Після того закладу надали статус обласного комунального. Приміщення і земля залишилися власністю міськради, а статус — обласної ради. Використати кошти на ремонт немає можливості. Закон не дозволяє витрачати гроші обласного бюджету на ремонт приміщення міськради.

Віктор СКРИПНИК.

Фото автора.

Вінницька область.

ДОВІДКОВО

Три школи на Вінниччині приймають на навчання дітей з порушенням слуху — у Вінниці, Піщанці та Гайсинському районі. Загалом у них навчається понад 250 дітей. На жаль, їх-ня кількість не зменшується: у нечуючих батьків зазвичай народжуються діти з такою ж вадою.

КОМЕНТАР

Галина ДЯЧЕНКО, голова обласного товариства глухих:

— Загалом в області нараховується 2,5 тисячі нечуючих. Завдання нашої організації — надання соціально-побутового обслуговування такій категорії людей. Найчастіше вони потребують допомоги сурдоперекладача. Це потрібно під час спілкування в державних установах, поліклініках, навіть з сусідами. А їх, ліцензованих фахівців, у нас небагато. Це чи не найбільша наша проблема.