Ідея законодавчо встановити День Української державності — надзвичайно актуальна і заслуговує на підтримку Верховної Ради України. Вважаю, після загальнонаціонального обговорення, фахових дискусій ми приймемо відповідне обгрунтоване рішення. Український парламент був і залишається форпостом українства, тому всі ініціативи, спрямовані на відновлення нашої історичної пам’яті, утвердження української мови, розвиток української культури, зміцнення нашої незалежності і державності, будуть нами підтримані.

Голова Верховної Ради України Андрій ПАРУБІЙ.

Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА.

У Києві відбувся Національний форум «Українська державність: витоки, етапи становлення та розвитку». У програмі заходу — науково-практична конференція та круглий стіл, презентація фотолітопису і виставки, присвячені найяскравішим сторінкам нашої історії, показ документального фільму «Скарби української державності». Відкриваючи форум, Перший віце-прем’єр-міністр України, голова Всеукраїнської правозахисної організації «Меморіал» імені Василя Стуса, яка виступила ініціатором проведення конференції, Степан Кубів наголосив, що презентовані матеріали, документи й світлини — унікальні, вони засвідчують — Українській державності 1180 років, а перше писемне документальне свідчення про Київську державу, спадкоємицею якої є сучасна Україна, датується 18 травня 839 року. Цю дату зафіксували Бертинські хроніки, які зберегли свідчення про посольство русів до Візантійської імперії та Імперії франків. За словами сучасного британського історика Пітера Сойєра, «своєю детальністю і компетенцією ці чудові аннали перевершують усі інші тексти IX ст.» Нещодавно в Україну надійшли копії витягів із Бертинських хронік, які зберігаються в бібліотеці міста Сент-Омер, їх уже представлено в презентованому на конференції фотолітописі «Українська державність: витоки, етапи становлення та розвитку». Книга знайомить читача ще з однією важливою в нашій історії датою — 2 вересня 911 року було підписано міждержавний договір між Руссю та Візантією. Дані про цю подію внесено у 912 році до літопису, у якому зазначено, що «послав Олег мужів своїх налагодити мир і укласти договір між Греками і Руссю», та детально описано обставини підписання документа. Історія зберегла й інші свідчення про древній народ на берегах Дніпра та державні утворення на українських теренах — писемні пам’ятки засвідчують, що державотворчі традиції України сягають антських часів, або ж IV століття.

Перший віце-прем’єр-міністр України — міністр економічного розвитку і торгівлі України Степан Кубів (праворуч), ректор КНУ ім. Т. Шевченка Леонід Губерський.

Із доповіддю на конференції виступила дружина Левка Лук’яненка Надія Іванівна.

Директор Інституту держави і права імені В. Корецького НАН України, доктор юридичних наук, академік НАН України Юрій Шемшученко, заступник керівника апарату Верховної Ради України — керівник Головного юридичного управління Михайло Теплюк.

Академік НАН України Валерій Смолій, доктор юридичних наук Олександр Святоцький, учасник дисидентського руху Богдан Горинь.

Без ідентичності немає нації

— Національний форум «Українська державність: витоки, етапи становлення та розвитку» присвячено вивченню та розгляду надзвичайно важливих проблем українського державотворення, — каже ректор Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор філософських наук, академік НАНУ Леонід Губерський. — Не кожен народ і нація можуть похвалитися такою історією, як наша. Маємо рухатися вперед. Нам сьогодні потрібна єдність для того, щоб утвердити незалежність і захистити територіальну цілісність нашої держави. Усе, що представлено під час конференції, матиме не лише теоретичне значення, а й практичне.

Одне з ключових завдань конференції, що проходила на базі Київського національного університету імені Тараса Шевченка, — формування нової національної еліти задля розвитку і зміцнення Української державності та залучення до процесів державотворення більш широких кіл суспільства, яке поступово позбавляється імперської колоніальної залежності і повертає свою історію й ідентичність.

— Держава, яка має історію державності, ніколи не хитається. Нація, яка знає власну історію, буде сильною і непоборною, — зазначає Степан Кубів. — Того ж, хто не пам’ятає свого минулого, постійно розхитуватимуть вороги. Для народу без пам’яті інші складатимуть життєпис, переписуватимуть під когось, спотворюючи історичну правду. Українська держава укорінена в древніх часах. Маємо великі славні традиції і політично сформовану націю, яка обстоювала свою свободу під час Помаранчевого майдану і Революції Гідності, а тепер — на сході України. Там, на передовій, твориться сучасна історія. Через фотолітопис і виставку ми показуємо історичну тяглість, факти та правду про формування держави, державності, про постаті і національні перемоги.

Племена і народи, що населяли українські терени, заклали основи світової цивілізації. Людність на цих землях була вже на зорі кам’яного віку. На початку неоліту, в VI—V тисячоліттях до н. е., коли відбувся перехід від полювання і збиральництва до землеробства і скотарства, на хвилі аграрних трансформацій постала одна з найцікавіших і найяскравіших культур у світі — трипільська. «Трипільці репрезентували розвинену землеробську культуру мідно-кам’яного та початку бронзового віку (V—III тисячоліття до н. е.) з багатьма великими і добре розбудованими поселеннями, величезними на ті часи протомістами з кількома десятками тисяч мешканців, досконалими і вигадливими керамічними виробами, а також своєрідним культом родючості», — зазначають укладачі фотолітопису. Десятки світлин, на яких вироби з глини: різноманітний мальований посуд, керамічні моделі житла й храмів, жіночі статуетки, фігурки тварин, а ще мідні і кам’яні знаряддя праці, знайдені археологами в різних регіонах (трипільська культура представлена в 19 областях України і більш як у 2 100 поселеннях), розповідають про буття народу, який, за словами відомого археолога, відкривача Трипілля Вікентія Хвойки, «не що інше, як гілка арійського племені, котрій по праву належить ім’я протослов’ян і нащадки якої населяють і донині Південно-Західну Росію». Дослідник презентував віднайдену культуру в серпні 1899 року на Археологічному з’їзді в Києві. Науковий світ вразили скарби та винаходи трипільців, які, на думку археолога Михайла Відейка, відіграли важливу роль у формуванні генофонду пращурів українського народу — традиції місто- і домобудування, високі технології виготовлення та випалювання гончарних виробів, металообробки. Трипільці були хліборобами і вирощували пшеницю і ячмінь, просо, горох, віку, користувалися ралом, мотикою і серпом, сокирою, будували двоповерхові будинки з печами і вівтарями, святилища і величезні за площею храми. Вони вміли виготовляти вертикальні ткацькі верстати, пристрої для відтискання кремнієвих пластин, свердлильні верстати (по каменю), для випалювання посуду робили гончарні горна різної конструкції одно- та двоярусні. Судячи зі знайдених керамічних моделей, трипільці користувалися транспортними засобами на колесах та їздили на санях. Саме в часи існування трипільського світу було створено багато речей, які у вжитку сьогодні, — стіл, стілець, лава, посуд, іграшки, одяг і взуття, головні убори, різні інструменти, календар, лук, гачок тощо. Отже, спадщина трипільського світу, що охоплював обшири від Карпат до Дніпра, стала вагомою складовою загальноєвропейських здобутків доби зародження цивілізації.

У фотолітописі представлено матеріали, які розповідають про слов’янські державні утворення IV—IX ст. — антів, склавинів, венедів, полян, древлян, уличів, сіверян, тиверців та Київську державу IX—XIII ст. Зеніту могутності ця держава сягнула за доби Ярослава Мудрого, з ім’ям якого пов’язаний розквіт давньоруської культури та писемності, зокрема створення першого літописного зводу та зводу світських законів — «Руської правди». Князь Ярослав установив родинні зв’язки з королівськими династіями Європи — Швеції, Норвегії, Франції, Угорщини, Польщі. За його часів було збудовано та укріплено верхнє місто — «місто Ярослава», споруджено собор Святої Софії, Золоті ворота, які нагадували Константинопольську та Єрусалимську брами, монастирі святого Георгія та Ірини, багато інших споруд. При Софійському соборі було засновано школу, а також осередок з переписування та перекладу книг.

Київська держава була найбільшою середньовічною державою Європи, у її головному місті — Києві — мешкало 100 тисяч осіб, значно більше, ніж у той час у Парижі чи інших сучасних столицях.

По смерті Ярослава Мудрого Русь охопили запеклі міжусобні змагання за великокнязівський престол. Протягом другої половини XII — на початку XIII ст. Давньоруська держава розпалася на низку самостійних земель-князівств.

— Через розбрат дух могутньої держави почав занепадати, — наголошує Степан Кубів. — Тільки на короткий час сильну великокнязівську владу відновили онук Ярослава Мудрого Володимир Мономах і його син князь Мстислав, але запобігти розпаду Русі на окремі землі вони так і не змогли.

Тим часом зі сходу насувалася страшна загроза — монгольські полчища. Фатального 1223 року давньоруські дружини через відсутність єдності зазнали страшної поразки від монголів, а в 1237—1241 роках на землі Русі вдерлися війська хана Батия. Загарбники спустошували квітучі міста, вбивали й забирали в полон людей. Тим часом у причорноморських та приволзьких степах виникає нова держава — Золота Орда, до якої давньоруські землі потрапляють у васальну залежність.

Віра, традиції, культура, символи

На початку цього року Українська церква отримала Томос, який порівнюють з другим Актом про незалежність держави. З історичних джерел відомо, що перше хрещення Київська Русь прийняла за князя Аскольда приблизно у 860 році.

18 жовтня 957-го княгиня Ольга в соборі Святої Софії в Константинополі прийняла хрещення від візантійського імператора Константина VII Багрянородного та патріарха. Її онук Володимир Великий, який здійснив адміністративну реформу, у результаті чого влада в основних центрах перейшла від племінних князів до намісників, що призначалися з числа нащадків київського князя та його довірених осіб (це забезпечило територіальну єдність держави), визначив цивілізаційний вектор розвитку держави, охрестивши у 988 році Русь. Тоді ж виникає і Київська митрополія, яка підпорядковувалася Вселенській патріархії. У 1686-му через підкупи, протистояння місцевого українського кліру, маніпуляції з обранням чергового митрополита Київська митрополія була анексована Московським патріархатом. І лише зараз, виборовши право мати єдину помісну церкву, український народ зміг позбутися духовних пут.

— Без віри не може бути перемоги, не може бути ідентичності, — наголошує Степан Кубів.

Ми ще не повністю усвідомили епохальність події — отримання автокефалії Української церкви і значення Томосу, який, за словами митрополита Димитрія (Рудюка), має зайняти почесне місце поруч з Універсалами УНР. Адже це такий самий символ боротьби українського народу за своє право жити вільно на власній землі.

Володимир Великий залишив нам у спадок ще один символ — великокнязівський герб тризуб, який він карбував на перших монетах Київської Русі. У презентованій книзі розміщено світлини із зображенням кістяного виробу із двозубцем і тризубцем, знаком Святослава Ігоревича, батька хрестителя Русі (X ст.), плінфи та плитки із княжим знаком, знайдені на території Десятинної церкви (кінець X — початок XI ст.), плінфи з тризубом Мстислава Ігоревича (Володимир-Волинський, XII ст.). Цей знак успадкували нащадки Володимира — князі Борис, Мстислав, Всеволод, Ярослав, Ізяслав, Вишеслав, Святополк та інші.

З небуття тризуб повертається в добу Української Народної Республіки — великокнязівський знак стає гербом відродженої держави, його зображено на Великій печатці УНР (1918 рік). 19 лютого 1992-го Верховна Рада України своєю постановою затвердила Державний Герб незалежної України. Ним став золотий тризуб на синьому щиті. Проект цього герба було розроблено групою українських геральдистів — Андрієм Гречилом, Олексієм Коханом та Іваном Турецьким.

У книзі представлена історія й інших державних символів — синьо-жовтого прапора та гімну. Слова, котрі сотні разів звучали на Майдані під час Революції Гідності і за які загинули кращі сини України, захищаючи територіальну цілісність і суверенітет нашої держави на Донбасі, написані етнографом та поетом Павлом Чубинським у 1862 році, музика — композитором та хоровим диригентом Михайлом Вербицьким. Твір «Ще не вмерла Україна» став державним гімном у часи Української революції 1917—1921 років в УНР та ЗУНР. У незалежній Україні офіційна музична редакція гімну була ухвалена Верховною Радою 15 січня 1992 року, а текст гімну затверджено Законом України «Про Державний Гімн України» 6 березня 2003-го.

— Імперська, як і радянська, влада завжди заперечувала Українську державність. Але будь-яка нація прагне мати власну державу, щоб зберегти себе, — зазначає доктор юридичних наук Олександр Святоцький. — Режим завжди нищив українську культуру та ідентичність, було русифіковано значну частину населення. Нас відрізали від розуміння державності. Якщо говорити образно, то стовбур і крона — це держава, а коріння — це державність. Рубаючи його, Росія привласнила собі українську церкву, наші землі, героїв, назву нашої древньої держави. Відомо, що до 1721 року було Московське князівство, яке Петро I назвав Росією.

— Унікальність презентованого проекту в тому, що мовою неспростовних фактів, документів ми доводимо — нам не 27 років, нам 1180! — продовжує Олександр Святоцький. — В інформаційний простір, у буття ми повертаємо своє — історію, символи, героїв, показуємо тяглість процесів державотворення на українських землях від антських часів і Володимира Великого. Показуємо, що державні символи і атрибути несуть величний непоборний дух. Одним із невід’ємних державних атрибутів є мова. Це найважливіший атрибут державності. Без мови неможливо себе ідентифікувати. Маємо розуміти, що нація має боротися за мову більше, ніж за територію.

Серед важливих атрибутів — національні пісні, одяг, кухня.

Від 4 жовтня 2018 року в нас з’явився новий державний атрибут — гасло УПА «Слава Україні!» затверджено Верховною Радою як офіційне вітання в Збройних Силах та Національній поліції. За відповідне рішення проголосував 271 депутат.

Вислів «Слава України» вживається щонайменше від часів Тараса Шевченка, який у своєму вірші «До Основ’яненка» писав:

«Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине…

От де, люде, наша слава,

Слава України!»

Як привітання ці слова використовувалися в часи УНР. Командир 1-го кінного полку чорних запорожців, який існував у 1918—1920-х роках, Петро Дяченко пригадував, що в підрозділі на клич «Слава Україні!» відповідали «Козакам слава!»

— Був час, коли ці слова, окроплені кров’ю, боялися вимовити, —каже Олександр Святоцький. — Ми повинні пам’ятати про це. І зрозуміти, чому українці втратили свою державність у 20-х роках минулого століття.

Фотолітопис правди та перемоги

Наступний етап Української державності, представлений у книзі, — Галицько-Волинська держава, піднесення якої збіглося з часами розпаду Русі, та Королівство Русь у XII — першій половині XIV ст. Однією із славних сторінок тієї доби стала спроба князя Данила створити в 1240-х рр. антимонгольський союз європейських держав під егідою католицької церкви. В 1253 році Данило прийняв від Папи Римського Інокентія IV корону, коронувався у Дорогочині на Підляшші й відтоді йменувався королем Русі. Втім, ідея спільного походу проти монголів так і не отримала підтримки ані з боку Папи Римського, ані європейських монархів, яких не приваблювала перспектива випробувати на собі силу монгольського війська.

Таким же славним сином українського народу, як король Данило, постає і Василь-Костянтин Острозький, найбільш відомий представник роду просвітителів і меценатів, володимирський староста і маршалок Волинської землі (з 1550 р.), київський воєвода (з 1559 р.), який фактично був «некоронованим королем Русі-України». В 1576 р. в Острозі князь заснував першу в Україні слов’яно-греко-латинську школу (Острозька академія) та в 1578-му — друкарню, куди запросив Івана Федорова, перетворивши свою резиденцію на справжній науково-культурний осередок.

Спадкоємицею демократичних і культурних традицій, виплеканих за часів Київської Русі і Галицько-Волинського князівства, стає Українська держава середини XVII ст. «Військо Запорозьке». У другій половині XVI ст. процес покозачення селян і міщан досягає нечуваних масштабів. За гетьманування Петра Конашевича-Сагайдачного козацтво стає впливовою соціально-політичною та військовою силою. Під його керівництвом козаки здійснюють низку успішних походів на Очаків і Перекоп (1607 р.), Сіноп і Кафу (1616 р.). У 1618 році, допомагаючи польському королевичу Владиславу, котрого московити оточили під Вязьмою, козаки захопили Єлець, Серпухов, Калугу і штурмували Москву.

Антимосковський курс обрав і гетьман Іван Мазепа, який усі роки свого правління виступав покровителем культури, мистецтва, освіти й науки. За його сприяння Києво-Могилянський колегіум перетворено на академію, засновано Чернігівський колегіум. Захищаючи Гетьманщину від повного поневолення Московщиною, гетьман у 1708 році в ході московсько-шведської Північної війни перейшов з невеликим військом на бік шведського короля Карла XII. У червні 1709 року союзники програли битву під Полтавою, невдовзі Мазепа помер в еміграції. Його соратники Андрій Войнаровський, Григорій Герцик, Іван Ломиковський, Іван і Федір Мировичі, Пилип та Григорій Орлики та інші започаткували першу політичну еміграцію з України й на теренах Польщі, Франції, Швеції, Туреччини проводили активну антимосковську політику і виношували державницькі плани. Написана в еміграції Пилипом Орликом Конституція Війська Запорозького стала першою європейською Конституцією в сучасному розумінні слова.

Державниками залишалися і наступники Мазепи — Іван Скоропадський, Павло Полуботок, Данило Апостол, Кирило Розумовський, діяльність яких стала потужним чинником у формуванні національно-державницької свідомості наступних поколінь українців. Фотолітопис знайомить читача з біографіями козацьких очільників, розповідає про їхній внесок у розвиток краю.

У книзі подана ціла галерея портретів видатних діячів XIX — початку XX ст., коли українські землі перебували в складі Російської та Австро-Угорської імперій. Серед них поет Василь Капніст, автор знаменитої «Оди на рабство», меценат Дмитро Трощинський, родич Миколи Гоголя, Олександр та Ілля Безбородьки, фундатори Ніжинського ліцею, Василь Каразін, засновник Харківського університету, письменник та ректор Харківського університету Петро Гулак-Артемовський, перший ректор університету св. Володимира у Києві Михайло Максимович. В цьому ряду — письменники, громадські діячі, меценати Яків Головацький, Маркіян Шашкевич, Тарас Шевченко, Микола Костомаров, Михайло Драгоманов, Микола Гоголь, Григорій Галаган. А також один із ідеологів українського націоналізму Микола Міхновський, голова Української парламентської групи в Першій державній думі Російської імперії Ілля Шраг (1906) та інші.

Наступний розділ фотолітопису присвячений 100-річчю УНР та боротьбі українців за власну державу. На світлинах — демонстрація під гаслом «Долой самодержавие» у Києві, маніфестація на Хрещатику в перші дні лютневої революції, мітинги українських громад у Харкові й Севастополі, зібрання українських солдатів Петроградського гарнізону на честь Української Центральної Ради. У виданні представлені документи тієї доби, видатні діячі УНР, історичні довідки.

Окремі розділи присвячені ЗУНР та Карпатській Україні, темі відновлення держави 30 червня 1941 року. Саме цього дня Українські національні збори, всупереч німецьким планам, проголосили у Львові Акт відновлення Української держави та створення коаліційного уряду — Українського державного управління на чолі з Ярославом Стецьком. Упродовж літа на місцях було створено українські місцеві адміністрації, почалося формування народної міліції та збройних сил. У відповідь гестапо заарештувало автора Акта 30 червня 1941 р. Степана Бандеру, Ярослава Стецька та інших українських діячів. У вересні їх ув’язнили у таборах Заксенхаузен та Аушвіц. На боротьбу з окупантами піднімається УПА — влітку на Поліссі під керівництвом Тараса Бульби-Боровця формується загін повстанської армії «Поліська Січ».

За сучасними підрахунками, загони УПА, яка діяла на території 150 квадратних кілометрів із населенням 15 мільйонів, нараховували майже 100 тисяч бійців. Підпілля ОУН поширювало свою діяльність на всю Україну, зокрема, на Донбас і Крим. 500 тисяч українців зазнали репресій через підтримку визвольного руху.

Останній відомий бій УПА з оперативною групою УКДБ відбувся 12 квітня 1960 року біля хутора Лози на Тернопільщині.

У розділі «Сучасна держава» представлено матеріали, які розповідають про проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р., діяльність президентів України, Верховної Ради та інших інститутів публічної влади.

Історія незламності українського духу знайшла відображення у розділі «Видатні постаті української державності». Серед постатей, які стали символами України, — великоруські князі, гетьмани, філософи, поети, діячі УНР і національно-визвольного руху, дисиденти, Герої Небесної Сотні.

Книга в книзі — розділ «Сто перемог України», в якому показано шлях нашої держави від заснування Києва, міжнародного визнання Української державності в 839 р., виникнення Давньоруської держави, ретроспективно названої Київська Русь, легендарних походів київських князів на Константинополь, Волзьку Булгарію і розгрому каганату до виникнення козацької держави, найвидатніших перемог Богдана Хмельницького над поляками та наших днів.

«Ми показали — наша сила в єдності, наше завдання — зберегти Українську державність»

Фотолітопис, де на більш як 600 сторінках зібрані світлини, що відображають усі етапи Української державності, створено за участі Всеукраїнської правозахисної організації «Меморіал» імені Василя Стуса, яка відзначає 30-річчя від дня свого заснування (автори ідеї і керівники проекту — Степан Кубів та Олександр Святоцький).

Майже п’ять років над виданням працювало понад 4 700 науковців з науково-дослідних інститутів, університетів, НАНУ. Багато документів, що ввійшли до книги, отримано з Австралії, Канади, США та європейських країн, збережені представниками діаспори від знищення в радянський час. До роботи над фотолітописом долучилися й «голосоукраїнці» — головний редактор «Голосу України» Анатолій Горлов (член редакційної ради), Світлана Чорна та Юрій Перебаєв (укладачі), фотокореспонденти Олександр Клименко, Сергій Ковальчук, Андрій Нестеренко та Валентина Восколович (редагування і коректура).

— Увічнюючи на папері видатні сторінки нашого минулого, ми продовжуємо державницьку справу, розпочату нашими славетними пращурами, й, безперечно, стаємо частиною тисячолітньої історії Української держави, — зазначив Степан Кубів під час презентації проекту.

— Нині в контексті неоголошеної російсько-української «гібридної» війни кинуто драматичний виклик державній суб’єктності України та її місцю на політичній, економічній і культурній мапі в добу тотальної кризи світового глобалізму й гуманістичної толерантності, — наголошує академік НАН України Валерій Смолій. — Незважаючи на складний трансформаційний період, всі сфери життя України зазнають змін. Глибинні реформи охопили економіку і політичні інститути, торкнулися освіти та науки. Посилилися інтеграційні процеси, утворена єдина помісна Церква. Сучасний українець повсякчас апелює до історичного досвіду попередніх поколінь. Зазвичай у багатоманітних запитах до минувшини дошукуємося потвердження наших думок, пояснення болючих проблем і грізних викликів сучасності. Звертаючись до минувшини, мусимо пам’ятати, що ми репрезентуємо славетні державотворчі традиції, котрі акумулювали вистражданий віками досвід пращурів.

Представлена книга, за його словами, репрезентує лише частину державотворчого спадку України і українців.

— Попереду ще величезний обшир роботи щодо вивершення загальної картини цих складних і неоднозначних процесів, — зазначає Валерій Смолій.

Видання фінансово підтримали майже 130 благодійників, серед яких родини Баланюків, Будинських, Васюників, Кутових, Касіянів, Моркляників, Петренків, Сінгурів, Хмілів, Шостаків.

Учасники Національного форуму прийняли звернення до Президента України щодо утвердження Дня Української державності.

В документі зазначено:

«П’ять років важкої боротьби проти російської агресії утвердили в українському суспільстві розуміння цінності власної державності. Оборонена кров’ю кращих дочок і синів сучасна Українська держава є продуктом тривалого історичного процесу, який увібрав у себе всі форми державного життя України-Руси від часів середньовіччя, через козацьку епоху і визвольні змагання ХХ століття до самостійницької декларації 24 серпня 1991 року. Водночас вона є тим найголовнішим національним спадком, який ми зобов’язані передати наступним поколінням нашого народу.

Учасники Національного форуму «Українська державність: витоки, етапи становлення та розвитку» констатують, що на сьогодні визріла суспільна необхідність ухвалення Акта, який встановить окремий загальнонаціональний день вшанування Української державницької традиції».

Історія вчить, що у прагненні до ідеалу надзвичайно важливо не зруйнувати того дому, який ми вже маємо. Нині перед нами з новою силою постають виклики збереженню єдності та державності України. Бажаю всім нам мудрості від Бога, зваженості та далекоглядності, щоби гідно відповісти на них, зміцнити наш спільний дім, а не похитнути його чварами й розбратом.

Епіфаній,

Митрополит Київський і всієї України.

Спогадуючи цінний, здебільшого гіркий столітній досвід минулого, ми сьогодні скеровуємо заклик не тільки до наших політиків і громадських діячів, а й звертаємося до кожного українця і кожної українки, хоч би де вони зараз перебували: цінуймо незалежність Української Держави, плекаймо єдність і солідарність між собою, не йдучи на повідку тих псевдопатріотів, що сіють недовіру, незгоду, чвари та поділи в нашому народі.

Блаженніший Святослав,

Глава і Отець Української греко-католицької церкви.

Фото Юрія ПЕРЕБАЄВА.