Ім’я Ільмі Умерова (на знімку) донедавна було в усіх на вустах. Російський суд в окупованому Криму засудив його до двох років колонії-поселення за висловлювання в інтерв’ю телеканалу ATR. Цікаво, що саме інтерв’ю було записано в Києві кримськотатарською мовою, а телеканал ATR, який змушений був в 2015 році покинути півострів, заборонений і в Росії, і в Криму. Але російські спецслужби, як видно, не сплять і навіть розщедрюються на штат перекладачів. Втім, як каже сам Ільмі Рустемович, не дуже компетентних, бо слова його вони умудрилися перекласти неправильно.

Утім, відкрити справу проти Ільмі Умерова за висловлювання було нескладно. Він ніколи не приховував свою позицію, і, живучи в Бахчисараї, у багатьох розмовах з журналістами нагадував, що Крим — це Україна. Його сміливість була на межі фолу, адже перенести ув’язнення з його проблемами зі здоров’ям було б дуже тяжко. Кілька разів під час так званих судових засідань йому ставало настільки зле, що доводилося викликати «швидку». До того ж колишні українські судді, відверто знущаючись, призначили примусову психіатричну експертизу, що було дуже важко перенести морально й фізично. Чому ж ця людина, яка з 2005-го по 2014 рік очолювала Бахчисарайську райдержадміністрацію, після окупації не обрала тихого життя забезпеченого пенсіонера? Річ у тому, що Ільмі Умеров не пересічний український політик місцевого масштабу. Це людина, яка присвятила все своє життя справі повернення свого народу на Батьківщину — до Криму. Це людина, котра звикла жертвувати своєю кар’єрою, комфортом і навіть здоров’ям заради високих цілей і справедливості. І от зараз, через свою прямоту та непохитність, вона вдруге втратила Батьківщину.

25 жовтня 2017 року з лікарні в Бахчисараї, де він перебував з гіпертонічним кризом, Ільмі Умерова вивезли до аеропорту, а потім, разом з іншим політв’язнем Ахтемом Чийгозом, відправили до Туреччини, а звідти — до Києва. Але трагедія в тому, що ні Ільмі Умеров, ні Ахтем Чийгоз тепер, як і в радянські часи, не можуть повернутися до Криму.

«Якщо ви любите свою Батьківщину, то за неї треба боротися»

— Уперше до відповідальності за участь у кримськотатарському національному русі вас притягнули ще в шкільні роки. Як так сталося, що радянський школяр пішов проти режиму?

— Річ у тому, що ми були непростими радянськими школярами. Скоріше, антирадянськими. Моє покоління — це діти, які народилися в засланні. Батьків, зокрема й моїх, в 1944-му поголовно вислали, а до 1956 року діяв спеціальний режим комендантського нагляду. Це означало, що ми не мали права виходити за межі населеного пункту, в якому жили, не одержували паспортів, не служили в армії. Спецпереселенці, одним словом. В 1956 році цей режим скасували, з’явилася можливість листуватися, шукати один одного, одержувати документи, вступати на навчання, потім, через деякий час, почали призивати в армію. Ми перетворювалися на звичайних громадян. Але відрізняло нас те, що ми жили не в себе на Батьківщині. Я не знаю жодної такої родини, яка б не мріяла повернутися до Криму, зокрема й наша. Ми з народження знали, що народилися в засланні, і маємо зробити все можливе, щоб обов’язково повернутися.

Національний рух кримських татар у зародковому вигляді був, мабуть, і в ті роки — з 1944-го по 1956-й. Але все-таки вважається, що він з’явився після 1956 року. Спочатку це були окремі люди, які писали листи, складали петиції, збирали підписи, потім з’являлися активісти. Не назву їх прихильниками, тому що прихильниками національного руху були всі. Отож активісти почали об’єднуватися в ініціативні групи, а ці групи стали основою руху.

Там, де ми жили (місто Маргілан, Ферганської області, Узбекистан), теж була ініціативна група, до якої входили наші батьки. Мій рідний дядько був активістом. Ми ще в молодших і середніх класах по змозі брали участь у русі. Наприклад, пам’ятаю, була петиційна кампанія, і ми підписували листи своїми іменами. Потім цілі делегації кримських татар їздили до Москви передавати документи, для цього потрібні були кошти. Тому в нас майже постійно вівся збір грошей. Ми ходили до сусідів і збирали по карбованцю, по три. Так і перетворилися на ініціативників.

 — Наскільки я пам’ятаю радянську школу, піти проти системи там було просто неможливо...

— Я докладно розповів вам усі ці факти, щоб було зрозуміло, що ми просто жили в такому середовищі. У нас у родині не шанували радянську владу. У третьому класі 19 травня нас приймали в піонери. Але кращих учнів за зразкову поведінку й успіхи в навчанні приймали на день народження Леніна — 22 квітня. З-поміж них був і я. Це було почесно. Я радісний повернувся додому, а батько зробив мені зауваження, сказав: «Ти що, досі не розумієш, в якій системі та країні ми живемо? Щоб я більше цього галстука не бачив». Приблизно відтоді він почав розповідати нам про депортацію, деякі сторони радянської дійсності. Наприклад, розповів про штучний голод у Криму в 1922 році, що його спеціально організувала влада, щоб змусити людей віддати останнє.

Коли я вчився, у нас було організовано групу. Ми писали листівки. Дослівно тексту я вже не пам’ятаю, але зміст був такий, що ми зверталися до кримських татар: «Якщо ви любите свою Батьківщину, то за неї треба боротися».

— Ви розповсюджували ці листівки?

— Спочатку ми їх вручну писали через копірку, щоб одразу виходило 3-4 копії. Робили кілька сотень примірників і групами по 5-6 людей розклеювали в тому районі, де жили, і ближче до центру. Ми взагалі не думали про конспірацію. Нам на думку не спадало, що це може когось зацікавити. Проте це дуже зацікавило КДБ. Уже потім, коли ми ознайомлювалися зі справою, дізналися, скільки зусиль вони доклали. Але піймати нас все одно не змогли. Ми примудрялися розклеювати листівки, не злізаючи з велосипедів, і вони увесь час не могли нас настигнути. Потім у всіх 25 школах міста одночасно й раптово в старших класах провели диктант, у якому використовувалися ті слова, які були на наших листівках — здається, Батьківщина, боротьба. Так, за допомогою експертизи почерків, трьох із нашої групи — мене, мого молодшого брата та ще одного однокласника — виявили.

Коли ми вивчали наші справи, то зрозуміли, з якою увагою влада поставилася до нашої діяльності. Справи вели приїжджі кедебешники, а не місцева міліція. Головне питання, яке вони намагалися з’ясувати, хто нами керував? Хто зі старших складав текст? Хто нам його дав? А в нас наприкінці листівок був підпис: КТБ — Кирим татар баллар. У перекладі — кримськотатарські діти.

Наприкінці червня—початку липня 1974 року почався суд, на який прийшла велика кількість людей. У моїй дитячій пам’яті закарбувалася картина, начебто їх було десятки тисяч. Людей справді було багато, не сто й не двісті, а кілька тисяч. Боячись резонансу, судовий розгляд відклали на десять днів. Але потім прийшло ще більше людей. Засідання знову відклали, але на третій раз прийшло іще більше людей. Врешті-решт нас із нашими батьками запросили до секретаря Ферганського обкому компартії, це був перший керівник області. Він сказав, що доручив прокурору закрити нашу кримінальну справу: «А ви, діти мої, дістали хороше виховання. Ідіть і вчіться, та таким більше не займайтеся». Тобто його висловлювання не були ворожими, він поставився до нас саме з розумінням і навіть дещо з підтримкою. Для нас це було цілком несподівано. Того ж дня нам повернули паспорти і скасували підписку про невиїзд. Документи до медінституту я здав в останній день прийому.

Через те, що в нашій школі стався такий випадок, директора вигнали з роботи, деяким учителям винесли догани, а декому — тим, хто був стукачем, вручили подяки. Одного разу директор приїхав до нас додому, вони з моїм батьком пили чай, і він сказав, що прийшов висловити вдячність за синів.

З усіма, хто приїхав, поводилися дуже жорстко

— Перенесімося на десятиліття вперед. У Москві наприкінці 80-х пройшли великі мітинги кримських татар. Чому тоді це допустили й дозволили, а сьогодні в Росії переслідують навіть за одиночні пікети?

— Не можна сказати, що ті мітинги були можливі. У Радянському Союзі таке жорстко каралося. Але то був уже інший період, близький до кінця СРСР. Економічна ситуація не давала змоги влаштовувати масові стеження. Раніше, якщо я, наприклад, приїжджав до Москви, то вираховував стеження з перших хвилин.

— Випадки, коли за вами стежили в Москві, справді були?

— Так, заходиш у метро, вистрибуєш із вагона в останній момент, а з тобою роблять те саме п’ять-шість людей. Так ми їх і вираховували.

— Але в період гласності це припинилося?

— За деякими усе ще стежили, але нами рухало бажання повернутися в Крим. Такою була об’єднуюча ідея. До 1987 року це було неможливо. На півострові жило менше тисячі родин кримських татар. Вони переселилися в 1967-1968 роках, усі жили в північних регіонах — Первомайському, Красноперекопському. Але це був лише дуже короткий період. Потім, з усіма, хто приїхав, поводилися дуже жорстко. Пік жорстокості припав на кінець 70-х. Відбувалося це так — до будинку (переселенців. — Ред.) заходила група з 15—18 людей, з ними якийсь міліціонер, місцевий депутат і керівники сільради. Речі вантажили на машину й вивозили за межі Криму — у Херсонську область або Краснодарський край, залежно від того, куди було ближче. Група заїжджала на кілометрів 10—15 углиб материка, просто на дорозі вивантажувала майно й їхала. Будинок, що залишався, дуже часто просто зносили бульдозером. Хтось не витримував і починав шукати варіанти ближче до Криму. Так кримські татари з’явилися в Краснодарському краї та Херсонській області. Зокрема, всі кримські татари, які живуть у Генічеському районі, опинилися там саме через такі «методи».

У Москву в 1987 році кримські татари поїхали, можна сказати, за призовом Компартії. Михайло Горбачов на січневому пленумі 1986 року сказав одну фразу: «У Радянському Союзі є нерозв’язані національні проблеми». Він їх не перераховував, але було ясно, що кількість таких невирішених питань  — величезна. Першими, хто відгукнувся, виявилися ми — організували поїздку до Москви. Я, наприклад, працював лікарем у місті Кримську Краснодарського краю, де проживали ще майже 600 кримськотатарських родин. А всього в краї було мало не 20 тисяч родин. В 1987-1988 роках це був найактивніший регіон. Щодня організовувалися збори в одному місці — вдома у наших друзів, людей відправляли до Москви. Хтось приносив гроші, хтось був готовий поїхати сам. Загалом у столиці в такий спосіб в 1987 році побувало майже чотири тисячі людей. Якщо точно, 3 800.

Проте тоді, зрештою, нас розгромили. Членами політбюро було ухвалено рішення не на нашу користь. У повідомленні ТАРС із цього приводу йшлося, що переселення до Криму є недоцільним, оскільки півострів — перенаселений. Усіх кримських татар, які перебували в Москві, відправили по домівках. Мого брата привезли під конвоєм. Ми відповіли страйком. Унаслідок більш як чотири тисячі людей вигнали з роботи. У мене в трудовій книжці є запис: «Звільнений за прогули без поважної причини за статтею 33 Трудового кодексу РРФСР». Більше лікарем я не працював.

Але вже наприкінці 1987 року ми всі поїхали до Криму. Тоді з’явилася можливість купити за свої гроші житло. Нас ще не прописували, але вже не виганяли. Саме тоді почалося повернення кримських татар на Батьківщину. Наймасовішими стали 1990—1992 роки. У цей період у рік поверталося по 40 тисяч людей.

Наприкінці 80-х так вийшло, що в Узбекистані нерухомість подешевшала, а в Криму — подорожчала. Там усе продавали, а тут купували. Тому в районі в 1989 році з’явилася ідея самозахвату землі. Купівля була занадто дорогою. За проданий будинок в Узбекистані було нереально купити житло в Криму, тільки дуже старе й непридатне для життя.  Тоді в Криму з’явилося понад 300 місць компактного проживання кримських татар. Влада їх так і називала, а ми — 300 нових селищ. Деякі з них потім стали мікрорайонами міст, сіл, а деякі — новим населеним пунктом.

Влада була категорично проти переселення. Вона чинила опір, але вдіяти вже нічого не могла — їх перестав підтримувати центр. Якщо прокурор дає сільраді рішення «виселяти», його легко виконати. Інша справа, коли такого рішення немає.

У нас немає іншої землі

— Які головні помилки допустила українська влада в період з 1991-го по 2014 рік відносно кримських татар?

Ми усвідомлювали, що кордони знову створеної держави, утворилися після розвалу СРСР. Крим був у складі України. На центральній раді кримськотатарського руху в 1989 році, ще до Курултаю, ми прийняли рішення боротися за Кримську автономну республіку в складі України. І коли Союз розпався, ми підтримували територіальну цілісність України. Україна ж нас не підтримувала. До того ж всякі кадебешники, а потім і есбеушники, у всіх аналітичних доносах до Києва писали, що кримські татари — небезпечні, що можливі сепаратистські настрої, бажання від’єднатися та приєднатися до Туреччини. Цими міфами, які самі придумали, вони потім і жили.

У кожної території є народ, який на ній утворювався та жив. У казанських татар — Татарстан, у якутів — Якутія, у башкирів — Башкирія, у вірменів — Вірменія, у французів — Франція і так далі. Але вірмени не можуть претендувати на державність в Аргентині, хоч їх там багато. У них є Вірменія. У кримських татар немає іншої землі, крім Криму. Але ми на своїй Батьківщина дотепер не маємо ніякої форми державності. Нестворення Кримськотатарської національної автономної республіки в складі України й було найбільшою помилкою Києва.

— Є думки, що якби вона існувала, не трапилося б окупації...

— Її не було б стовідсотково, тому що в росіян не було б жодних для цього підстав.

— Хотіла б поговорити ще про ваш випадок. Чому в 2014 році ви не виїхали на материк? Адже було зрозуміло, що ваша прямота й сміливість у висловлюваннях рано чи пізно погано скінчаться.

— Я не хотів виїжджати із Криму. Якби не кримінальна справа, я б і далі жив у себе вдома та продовжував роздавати інтерв’ю. Зараз у Криму та Росії більш як вісімдесят людей сидять у в’язниці за висловлювання, погляди і думки. Наприклад, Балух повісив український прапор...

Не хочу говорити пафосно, але я не збирався їхати навіть тоді, коли оголосили вирок, нічого не знав про домовленість із Путіним. Більше того, того дня, коли нас вивозили, ми не знали, куди їдемо. Нам сказали, поїдете в Федеральну службу виконання покарань, щоб ознайомитися з указом президента РФ про вашу реабілітацію, а повезли в аеропорт. Літаком мене й Ахтема Чийгоза доправили до Анкари. Якби я знав про домовленість між Путіним і Ердоганом, відмовився б їхати.

— Ви б залишилися у в’язниці?

— Так. Навіть прохання про помилування я не писав, це зробила людина, яка працює муфтієм у Криму.

До речі, пізніше, якщо пам’ятаєте, була епопея з Олегом Сенцовим. Тоді прохання про помилування написала його мати, але їй відмовили, заявивши, що з таким документом має звертатися тільки сам в’язень.

P. S. Зараз Ільмі Умеров живе в Києві, і, попри серйозні проблеми зі здоров’ям, бере активну участь у суспільному житті. Він часто виступає на міжнародних майданчиках і нагадує світу про незаконну окупацію півострова.