Фото Васілє БИКУ.

Герцаївський район — найрумунськіший на Буковині. Тут компактно проживають понад 94% етнічних румунів. Приєднано Сталіним і Гітлером до СРСР у 1940 році Герцаївський повіт Румунії, котра до того окуповувала північну українську Буковину після розпаду Австро-Угорської імперії, було навіть всупереч спільним домовленостям комуністів та фашистів про розподіл Європи. Російські танкісти мали наказ зупинитися на річці Герца, що впадає у Прут, де був колишній кордон, а зупинилися у місті Герца на 20 кілометрів далі. Як кажуть художники, просто лишався зайвий бензин.

Тепер Герцаївський район є шанованим регіоном у складі Чернівецької області та України. Населений він порядними і працьовитими людьми, справжніми ґаздами, котрі шанують Бога, свої родини і державу. Компактно румуни проживають ще у Глибоцькому та Сторожинецькому районах, але якщо ви хочете скуштувати справжню чорбу де бурте і мітітеї, то вам у Герцу. Цуйка де прунє і цуйка де пєрє найкращі теж тут.

Сьогодні район очолює професійний і шанований чоловік Віорел Ястремський, але про нього розповімо у наступному матеріалі. А нині моєю співрозмовницею є директорка районної дирекції «Укрпошти» Олександра Скурту (на знімку вгорі), не менш авторитетна і впливова жінка.

— Пані Олександро, розпочнемо з проблематики, життя важке, а пошта — одна з організацій, котра всі роки чесно підставляє плече державі.

— Найголовнішою проблематикою залишається низька зарплата і, відповідно, втрата кращих кадрів. Люди за таку платню працювати далі відмовляються. Деталізувати не хочу, бо читатиме і начальство, але всі ми знаємо нинішню ситуацію у державі, у нашій структурі вона віддзеркалена чомусь дуже виразно. А пошта, на мою думку, є стратегічною одиницею, і тому мала би мати відчутні преференції від держави.

Хоча, порівняно з іншими районами, у мене з плинністю кадрів ситуація більш-менш стабільна. Люди за роботу тримаються, але нестача працівників уже відчутна. Дуже важко знайти листонош. У мене вже є такі села, де понад рік не бачать листоноші.

— А хто розносить пошту?

— Хто розносить? Начальниця. Після роботи вона ще на 0,6 ставки розносить кореспонденцію. Часом беремо на місяць-два людей на підміну, якщо хтось хоче. Якби зарплату можна було збільшити, то браку кадрів не було б. Тим більше, у сільській місцевості, де вибір невеликий. У нас знаєте як — замкнене коло. Нема об’ємів — нема зарплати, нема зарплати — нема людей, а тому знову нема об’ємів. Такий кругообіг поштової проблематики у природі. Коник бігає по колу.

У мене нема жодної листоноші, яка би отримувала повну ставку. Знаю, що на ці слова наш директор відповість, що бракує обсягів. Але ж про обсяги маємо дбати не ми на прикінцевому циклі роботи нашої структури.

— Яка у вас ситуація з передплатою? Впала дуже?

— Що там й казати, впала дуже. І в першу чергу через високі ціни на газети. Менш як за 100 гривень немає навіть районок. А 100 гривень у селі для пенсіонера — це гроші. Молодь газети не передплачує, бо у них є інтернет, фейсбук і за цей формат вони не виходять. Хіба що замовляють якісь журнали, і ті дуже рідко.

Головна наша передплатна клієнтура — це люди старшого віку, пенсіонери, ну і середня вікова категорія. Найпопулярнішою є румуномовна районка «Газета де Герца» Васілє Бику. У нього хороша газета. Він раніше мав понад 4 тисячі передплати, а тепер я не знаю, чи навіть 3 набере. Ще популярна румуномовна обласна «Libertatea cuvantulyi». Це ті дві основні газети, які люди читають, бо населення у нас румуномовне. Але ці газети їм цікаві, вони осучаснюються, і на них передплатники грошей не так шкодують.

А ось «Зоріле Буковіней» впала. Через формат, через те, що була сконцентрована на національній історично-релігійній тематиці, а люди хотять, щоб був спорт, кримінальні новини, життєва проблематика. Хоча імідж у цієї газети тривалий час був дуже високий, але наш читач вимагає звичайної сучасної газети. На злобу дня.

— А як ситуація з «Голосом України»? Як нам більше зацікавити ваших передплатників?

— «Голос України» передусім передплачують організації та установи. Усі сільські ради, громади вже хочуть читати «Голос України» в оригіналі, бо діловодство повністю перейшло на українську мову, а там у вас ще й друкуються закони. Запит на державну газету є, бо люди вважають, що в офіційному виданні більше правди, крім того, ви подаєте зріз життя таких же простих людей всієї України.

У нас був один пенсіонер, на жаль, вже покійний, який активно, впродовж років передплачував щоденний «Голос України». Він був ветераном війни, дуже начитаною людиною, особливо довіряв вашій газеті. Казав, що «Голос» пише правду. І спробуй йому не занеси вчасно газету. Але таких читачів зараз мало.

— Бачу, ваше відділення непогано обладнане для відвідувачів та операційної роботи, а що у сільських?

— Ніби інтернет вже провели, вже більш-менш. Всі наші вісім відділень пошти у районі комп’ютеризовані. Ще у мене є три села, де приблизно 2 тисячі населення, і там теж потрібно ставити комп’ютери. Стоїмо у черзі на них, будуть виділятися на область, отримаємо й ми. Залишиться лише три маленькі села, і з ними вже будемо бачити, що робити далі. Це, у першу чергу, Куликівка, Буківка, де до 200 дворів і до 1 000 осіб населення.

Але люди там теж хочуть, щоб була пошта, щоб їм приносили газети, щоб вони спілкувалися з поштарями, а через них комунікували зі світом. Бо якщо звідти забрати пошту, то зв’язок зі світом для них завершиться. Крім пошти, у цих селах більше нічого немає. Рано чи пізно всі об’єднаються у громади, а це означає, що і сільради у них не буде.

Я вважаю, що треба зберегти те, що є. На мою думку, має бути якась державна програма, бо пошта, найперше, є проектом соціальним, і в усіх країнах вона має підтримку держави, у тому числі дотаційну. А нас кинули сам на сам з ринковими цінами, вбитою дорожньою логістикою, внутрішніми соціальними проблемами і падінням купівельної спроможності нашої клієнтури.

— «Нова пошта» створює вам конкуренцію?

— Вони відкрили своє відділення у Герці, також у Горбовій нещодавно, вже планують у Тарнавці — там, де мешкає багато людей. Послуги у них набагато дорожчі, але люди за інерцією до них ідуть. Хто потрапляє до нас, то дивується, що у нас у рази зросла якість обслуговування, і логістика змінилася, й упакування, і терміни доставки у нас оптимальні. А ціни набагато нижчі. Але стереотипи людей ламати дуже важко. Проте ті, хто приходить до нас, задоволені і приходять знову, стають постійними клієнтами.

— Роботою яких своїх відділень ви задоволені у першу чергу?

— Це відділення у селі Байраки, у Великій Буді, у Цурені, у Горбовій, у Петрашівці. Це наші відділення-передовики. Взагалі мій район вважається міцним, ми виконуємо плани і завдання. Румуни дуже працелюбні. Я хоч галичанка, але бачу велику різницю у ставленні до роботи. Мої дівчата взагалі молодці, і я за них горою стоятиму, ні за яких умов не дам скоротити. За простих людей потрібно боротися.

А з того, що робить нова команда, мені щось подобається, щось не подобається. Насамперед людей збурює велика різниця між зарплатами простих поштарів і працівників центрального апарату. Розумію, що волонтерство теж нікому не потрібне, але і так не можна. Та добре, що відбуваються зміни, сподіваюся, що і ми, і наші клієнти їх скоро відчуємо.

Інше питання, як позбутися нечесної конкуренції «Нової пошти», котра забирає у нас найбюджетніші послуги. Це теж питання наших зарплат.

— Напевно, галичанці у такому самобутньому, національному, компактному районі відбутися було важко?

— Що робити, після університету мене сюди закинула доля, я тут вийшла заміж і живу та працюю вже 20 років. Зараз усе прекрасно. Щоправда, румунську я знаю на рівні побутового спілкування, літературну так і не вивчила. Чоловік у мене румун, мої діти знають дві мови. За професією я прикладний математик, закінчила у 1983-му Чернівецький університет. Я греко-католичка, але тут ходжу у православну церкву-монастир, бо там служба ведеться старослов’янською, а довкола всі церкви румунські. Там я хоча б розумію літургію. Різдво святкую і 25 грудня, і 7 січня. Але думаю, що вся Україна скоро перейде на 25-те. Я вже роками так святкую, а своїх кумів кличу і на наше.

Жити треба по совісті. Коли я сюди приїхала, я нічого не розуміла, мені було дуже чудно. Здавалося, що потрапила за кордон. Таких було одиниці, а тепер дуже часті змішані шлюби. Життя продовжується, і головне — що це не Закарпаття, тут такої сепарації між національностями немає. У Береговому з нами навіть російською не хотіли розмовляти.

— Як журналіст-газетник я зацікавлений, щоби передплата зростала, як це зробити?

— Я хотіла б, щоб у передплаті нам хоч трохи допомагала влада. Бо вони вважають, що листоноша — це поняття вічне і ніхто його не відмінить, але це не так. Сьогодні листоноша є, а завтра його вже скоротили. Добре, що хоч бібліотеки передплачують газети і роблять підшивки. На жаль, не проявляють активність об’єднані громади, хоч у них гроші є. А раніше всі розуміли, що у бібліотеці обов’язково має бути підшивка центральних газет. Ситуація навіть погіршується тому, що колись передплачували газети на кожну сільську раду, а тепер одну на всю ОТГ. Де людині побачити газету, щоб вона сподобалася так, аби хотілося передплатити?

Ви знаєте, у мене такий характер: коли бачу, що щось не так, то одразу це кажу в очі, у тому числі обласному директору. Щоб читали більше, потрібно йти до людей, вони повинні бачити газету хоча б кілька разів, аби зрозуміти, що вона змістовна і цікава. Що залежить від мене, від моїх дівчат, то ми робимо все, щоб читачів побільшало.

— А хто у вас серед підлеглих найактивніший, у тому числі і щодо передплати?

— Найперше хочу сказати про Тамару Чахлеу, яка багато років працює у герцаївському відділенні листоношею. Ще про свою заступницю Костинян Ларису, яка одразу після школи пішла на пошту і працює тут вже довгі роки. Вона є взірцем для всіх.

Задоволена роботою і Каламанчук Олени з Байраків, і Біля Марії з Великої Буди, і Гемблюк Олени з відділення у Цурені, і Тетяни Пиргару з Горбової. Тут треба відзначити і хороше відділення у Петрашівці, де керує Аліна Кобеля. Це ті люди, працьовиті та активні, відповідальні та авторитетні жінки, на яких тримається герцаївська пошта. Вони такі ж авторитетні у громадах, у сім’ях, бо це взаємопов’язане.

Але не знаю, як буде далі. Крім того, невдовзі замість директорів районних пошт будуть менеджери, один на два райони. Переконана, ефект від цього буде нульовий. Бо охопити два райони — нереально.

Напишіть у «Голосі України», щоб люди знали, що пенсію краще отримувати на пошті, ніж у банку. Ситуація на цьому ринку така, що кожна організація хоче обікрасти пошту. Пенсійний фонд не хоче нам платити. Їм простіше, щоб пенсіонери отримували кошти у банках, і їх не цікавить, як людина має приїхати.

«Нова пошта» забирає найсмачніші шматки, а нам залишаються сіль, сірники, газети та листи. Нас знову використовують, бо міняються паспорти, і хтось має провести роботу з пенсіонерами. Хто — пошта. А заплатити нам за роботу нема кому. Тому ще раз кажу, треба, щоб до пошти держава та її установи повернулися обличчям.

Хіба це справедливо, що у Герці всіх пенсіонерів добровільно-примусово запхали у банк, а ти у віддалену Куликівку пенсію вези, як хочеш. І мусиш тратити бензин на три газети та на трьох пенсіонерів.

До того ж лише чотири приміщення наші, а решту орендуємо у сільських радах. Добре, що на своєму авторитеті добилася мінімальної орендної плати.

— Чи вщухають пристрасті довкола нового мовного закону, з’являється розуміння, що так Україна стверджується як держава і захищає свою ідентичність?

— Я б не драматизувала ситуацію. Спокійно все буде переходити на українську, як і все румунське буде зберігатися, і в цьому нема ніякої проблеми, це навіть не треба брати у голову.

У Герці лише одна українська школа, а ще є ліцей, він румуномовний. І якщо ви думаєте, що у цей ліцей стоїть черга, то ви помиляєтеся, дай Боже, щоб набрали бодай один перший клас. Хоча там нові сучасні приміщення. А в герцаївську українську школу вже набрали кілька класів, з усіх найближчих сіл везуть сюди. От вам і практична відповідь на мовний закон. Просто ситуацію на свій розсуд експлуатують політики.

Колись пропонувала робити одну школу двомовною, з двома завучами. Моєму синові 33 роки, і він був серед перших, кого тоді переводили з російської на українську мову. Тоді діти говорили на ламаній мові. А тепер — це небо і земля.

Мій чоловік лікар-педіатр, і якщо він раніше звертався до румунських дітей російською, то тепер практично всі діти відповідають українською і російської вже не знають. Колись також було дуже модно після школи навчатися у Румунії, тепер ця тенденція нівелюється.