Не відмовте собі в задоволенні проїхатися нашою мальовничою, гостинною і такою різнобарвною країною. Тут ви знайдете все — моря і озера, річки, гори і рівнини, стародавні великі міста і затишні райські куточки, яких нібито й не торкнулась цивілізація. І кожна місцина тремтливо береже свою віковічну історію, яка відкривається лише допитливим.

Майже кожен із читачів, якщо й не бував, то принаймні знає або чув про такі святині України, як Печерська та Почаївська лаври. Але існує ще й третя визнана лавра з нелегкою долею, схожою на долю України. Це один із найстародавніших монастирів, перлина української греко-католицької церкви — Свято-Успенська Унівська лавра.

Взагалі слово «лавра» — грецького походження. У перекладі з мови еллінів «лаврос» означає «широкий», «велелюдний», тобто «важливий». А на території Київської Русі лаври справді завжди відігравали велику духовну і просвітницьку роль.

Унівський монастир стоїть на межі Перемишлянського і Золочівського районів на Львівщині — за селом Унів, яке до 2003 року мало назву Міжгір’я. Воно розкинулося на мальовничих пагорбах за кілька кілометрів від Перемишлян. Пагорби ці називають тут Гологорами. Ймовірно, колись вони були голими. Проте нині це досить густо порослі лісом узгір’я й байраки. Якось полохливо, якщо можна так сказати, боязко пробігає через село річка Гнила Липа — ліва притока Дністра. Звідки така назва?

Виявляється, все досить просто — від села Липівці, де річка бере початок. Чому ж тоді «гнила»? А ось тут уже вплітаються елементи казки. За переказами одна сестра — Золота Липа — дістала добру живу воду, нібито настояну на липі та на затонулому золоті Орди. А от друга виявилася такою собі нечупарою — ні золота, ні прозорої води. Та й тече якось низинкою, неначе сама себе соромиться. Ось і стала вона Гнилою. Однак, саме такі «нечупари» та «попелюшки», як відомо, по суті й бувають справжніми принцесами. Ось і річка ця — справжня скарбниця багатьох видів риби, зокрема, й цінних.

Щодо походження назви села Унів, то тут існує кілька версій. Найпростіша — від назви річки Унівець. Хоча цілком можливо, що вже річку було названо від місцини. Мовознавці вважають, що назва походить від «унії» — тобто місця з’єднання (unio) Галича і Володимира, бо через Унів проходив між ними найкоротший шлях. А от за легендою про лицаря Лагодовського назва селища пішла від його верхнього одягу — гуні, яку він зняв, аби викупатися у святому джерелі. І ось тут трохи детальніше.

Погляд у минуле

Рід Лагодовських походив від славного роду Корчаків, який бере свій початок від короля Данила Галицького. Це один із небагатьох родів неспольщеної шляхти. Олександр Ванько Лагодовський (1525—1574) має прямий стосунок до історії Унівського монастиря. Якби не він, то обитель свого часу була б стерта з лиця землі нашестям ординців назавжди. Жив лицар Лагодовський, як і його пращури, у Винниках. Є такі перекази, що це була дуже добра, побожна і щедра до церков людина.

Та якось сталася з ним недуга — нестерпно боліли ноги. Що не робив — нічого не допомагало. Лицар довго молився, і якось уві сні явилася йому Матір Божа. Вона наставила його піти на схід від Винників до криниці в глибокім яру і там обмити ноги водою. Так Лагодовський і зробив: пішов на схід і натрапив на руїни монастиря в Уневі, знайшов джерело (яке б’є й нині), обмив ноги й одужав. А на згарищі храму знайшов ікону Божої Матері. Безмежно радий лицар із вдячності своїй цілительці вирішив звести муровану церкву Успіння Пресвятої Богородиці. Вона збереглася донині, є унікальною пам’яткою архітектури перехідного періоду від пізньої готики до ренесансу. Ікону ж Божої Матері поміщено біля цілющого джерела. До речі, за свідченнями рукописів, монастирське життя на самій Чернечій горі в Уневі існувало ще у Х—ХІІ ст. А заснування монастиря князем Федором Любартовичем біля підніжжя гори за неточними даними датується 1400 роком. На той час він передусім слугував оборонним комплексом.

Недаремно кажуть, що доля обителі подібна до долі України. Вона пережила численні нашестя ординців, горіла, відновлювалась, знову горіла. Потерпала від польського панування й Австрійської імперії. Ченці часто зверталися по допомогу до людей.

Одним із найбільших помічників монастиря був Олександр Шептицький. Давній рід Шептицьких відтоді відігравав значну роль у житті обителі. 1713 року архімандритом стає Атанасій Шептицький. Вагомий внесок у розвиток храму зробили також ігумен монастиря Казимир Шептицький і митрополит Андрей Шептицький, який відродив тут чернече життя після заборони його за часів Австрійської імперії. Достеменно відомо, що під час Другої світової війни митрополит за мовчазної згоди братії переховував у лаврі багатьох євреїв, чим врятував їм життя...

Що й казати, чимало бачили ці стіни на своєму віку. Як і багато інших, обитель знала часи істинного піднесення і процвітання, та неодноразово опинялася вона на межі загибелі. Старожили згадують, що під час війни навіть німці не чіпали ченців. Але вже по війні радянська влада ні монастир, ні ченців, м’яко кажучи, не милувала. Обитель зачинили, джерело накрили бетонними плитами, а ченців повивозили відомо куди. За традицією був тут і концтабір для католицького духовенства, згодом — будинок для людей похилого віку, психлікарня тощо. Змінили навіть назву села на Міжгір’я. Лише за роки незалежності в монастирі знову воскресло духовне життя, задзвонили дзвони. 2008 року нині покійний Блаженніший Любомир (Гузар) надав цьому маленькому острівцю тиші і спокою статус Свято-Успенської лаври отців-студитів УГКЦ. Сьогодні тут моляться, працюють і здійснюють свій чернечий подвиг ченці.

Святі стежки

За довгу історію монастиря в ньому відбувалося багато подій. Збудовано нові корпуси, чернечі келії, оформлено внутрішній двір і галерею. У ХVІІ—ХVІІІ ст. при монастирі працювала знаменита Унівська типографія, де друкувалися старовинні книги.

Існувала тут й іконописна майстерня. У храмі зберігаються копії двох найшанованіших у християнстві святинь — Унівської чудотворної ікони Богоматері і Туринської плащаниці. Спочатку були розписані всі стіни монастирських будівель навколо церкви. На жаль, не всі вони збереглися донині...

Не можна не помітити, що територія лаври надзвичайно охайна, прибрана майже до блиску. Милує око архітектурна краса будов, їх велич і строгість форм. Неодмінно треба припасти до святого цілющого джерела. Сюди приїздять недужі здалеку з вірою у зцілення. Цікаві на території монастиря і музеї. В галереї, що, на жаль, теж втратила свої розписи, тепер розміщена виставка образів святих, старовинні дзвони, надгробки. Тут є копія надгробка того самого лицаря Лагодовського — один із кращих зразків українського ренесансу. А збудована ним церква Успіння Пресвятої Богородиці нині є найціннішою пам’яткою обителі. Зведена наприкінці ХVІ століття, вона доволі сувора на вигляд, але всередині на вас чекає несподіванка, адже інтер’єр храму справді святковий: стіни вкриті красивими фресками, у вікнах — вітражі, розписи яскраві, із рослинним орнаментом, що нагадують Софію Київську.

На території монастиря кожен знайде собі щось до душі: паломники — унікальні святині, а туристи — віруючі і невіруючі — дивовижну, просто-таки казкову красу будівель і місцевої природи. Усіх безперечно потішить місцева пасіка, де отці збирають мед і віск, плавлять свічки. Не можна не звернути увагу і на прекрасну каплицю, і на витончену дерев’яну церкву святих Леонтія і Климентія. Є тут і монастирський ставок, а також купальня із надзвичайно холодною водою. Від монастиря в’ється доглянута стежечка на Чернечу гору. Подейкують, що ця гора та її околиці приховують ще силу-силенну таємниць, які завзяті археологи і науковці будь-що взялися відкрити.

Повірте, вам не захочеться залишати ці благословенні місця. Адже намолене сторіччями місце несе справжню Божу благодать. Та час летить стрімко навіть тут. А казки, хоч і такі добрі, на жаль, теж закінчуються. Однак попереду на нас чекають інші, не менш цікаві враження.

Фото: uk.wikipedia.org