Він був по обидва боки барикад, як те приписує статут Національного Комітету Червоного Хреста. У складі київської бригади швидкого реагування «хрестів» досить успішний менеджер середньої ланки великої корпорації, корінний киянин, щасливий сім’янин, батько двох дітей, альпініст і байкер Ігор Сімутін (друзі його називають Сіма) пройшов усі гарячі точки Майдану від початку й до цієї пори...
— Я зробив свій вибір на Майдані. Як і багато киян, вийшов туди, протестуючи проти несправедливості, проти насильства та свавілля влади стосовно мирних громадян. І тоді на Майдані я вперше відчув, усвідомив себе українцем. І відтоді це не відпускає.
Сина-підлітка дуже вразив розгін студентів і кадри побиття людей правоохоронцями, і він мені сказав: «Тату, я поїду з країни, тут нічого доброго не буде». Мене його слова сильно зачепили. Вирішив — зроблю все, щоб мої син і дочка жили в Україні та пов’язували своє майбутнє з нею. Це мій вибір, моя внутрішня мотивація, — зізнається Ігор.
На Майдані він дістав перше осколкове поранення в ногу, коли виносив на собі чоловіка, якому гумовою кулею вибило око. Таких епізодів у житті Ігоря тієї зими 2013—2014 рр. було чимало. 20 січня, коли із Грушевського протестувальників «Беркут» погнав до Європейської площі, довелося рятувати літнього журналіста з Івано-Франківська. «Йому беркути щитом скальп зняли. Потім самі злякалися. Кинули. Кажуть нам: «Забирайте його». У чоловіка, йому років 70 на вигляд, окуляри кров’ю заливає... Я такого ніколи не бачив. Але нас учили не показувати свої емоції потерпілому, коли надаєш допомогу, щоб його не налякати. От і намагалися бинтувати йому голову з відсутніми обличчями, начебто подряпину замотуємо, потім у «швидку» передали», — згадує волонтер.
Ця навичка Сімутіну допомогла вистояти в полоні в бойовиків «ДНР». На Донбас Ігор поїхав на Травневі свята 2014-го, щоб забрати нову машину для Червоного Хреста, яку надіслали з Німеччини в Донецьк. Підозрює (але доказів нема), що в підвал до бойовиків київські та місцеві волонтери організації потрапили за наведенням панянки, яка входила до керівництва регіонального представництва НКЧХ і вислужувалася перед «народною владою». Їхню справу «шпигунів і терористів» вели місцеві «ідейні» офіцери органів разом із кримінальними авторитетами. А вночі приходили познущатися малолітні кримінальники. «Кілька разів дуло автомата впиралося мені в потилицю, пересмикували затвор, імітуючи «розстріл», — розповідає Ігор рівним тоном, а в самого засмаглі руки вкриваються сиротами.
Керівний криміналітет «ДНР», що зароджувалася, щоб уникнути неприємностей із міжнародними організаціями, вирішив відмежуватися від бранців і віддати їх... «кадировцям». Але полковника органів, який залишився служити «народній республіці» з особистих ідейних міркувань, вразило, як тримається Ігор на допитах, як спокійно й упевнено поводиться. Можливо, це поряд з активними діями Червоного Хреста з визволення волонтерів врятувало життя йому і його товаришам — їх відпустили...
Запитую співрозмовника, чому таке можливо було в Донецьку, із чим можна порівняти події, що відбувалися там у 2014-м?
— Усе, що я бачив, — протистояння біля пам’ятника Леніну, потім захоплення прокуратури й СБУ, поведінка людей дуже нагадує повстання більшовиків у 1917-му під гаслом «Хто був нічим, той стане всім!». Я тоді зателефонував своїм донецьким друзям, колегам, кажу — знаєте, що у вас у місті відбувається? Мовляв, тут багато автобусів з людьми біля «Донбас Арени», бунтом пахне. А вони мені — це не місцеві, це з Горлівки, Макіївки... А ми всі на шашликах і дачах. Вихідні ж! Виходить, кияни змогли обстояти своє місто, та й країну, зуміли вистояти, а Донецьк злили за вихідні, поки донеччани на шашликах були...
Через два місяці після повернення з полону Сіма підкорив пік Леніна. У цьому сходженні багато символізму — і у назві вершини, і в установленні на ній українського прапора, й у свободі, яку на повні груди вдихав. А далі була війна. Ігор Сімутін як інструктор з тактичної медицини вів заняття для бійців на передовій, організовані «Patriot Defence» Уляни Супрун. 2015-го пішов з добре оплачуваної посади у парамедики. Вихідними лагодив техніку для армії, усі свої сили, час і особисті кошти віддаючи цій справі. А 2017-го підписав контракт із ЗСУ, й... за два роки капітан Сімутін створив в українській армії новий підрозділ.
— Як мені нещодавно сказав генерал: «Ви створили з нуля підрозділ, якого не існувало ніколи, і тепер армія може лагодити іномарки». Американці нам за це вручили нагороди. Вони досі шоковані тим, як у нас усе вийшло. Адже спочатку поставляли нам машини, які вже були у вжитку. А ми навчилися їх лагодити, — з гордістю розповідає головний фахівець з «Хаммерів» нашої армії. І в цьому бачить заслугу військових і всіх своїх друзів, які перераховували заощадження на волонтерську картку Ігоря для купівлі необхідних деталей усі п’ять років. Каже, 70 відсотків стартового капіталу забезпечила ГО «Повернись живим».
Ігор вважає, що на цьому етапі для нашої армії «вудка цінніша за рибу». Говорить про системне професійне навчання водіїв, щоб людський фактор не був головною причиною поломки дорогих машин, і про необхідність кількісного зростання ремонтних підрозділів для обслуговування «Хаммерів».
«У мене за весь час служби є президентська нагорода «За мужність» третього ступеня — це за Майдан. Є «атошні» — «За врятоване життя», «За гуманітарну допомогу в АТО», «За розвиток Збройних Сил». За час служби у ЗСУ — одна нагорода «За зразкову службу». Але при цьому від генерала армії США я одержав «Відзнаку за досягнення»! — відповідаючи на моє запитання, соромлячись, перераховує співрозмовник усі свої «преміальні» за роки війни. Й одразу додає, мовляв, не одного мене відзначили. Без хлопців, без команди нічого б не вийшло. А поки Ігор Сімутін допомагав і служив в армії, його родина виживала на зарплату дружини — науковця...
31 липня він написав пост у ФБ: «Настав і мій час, або — так склалося. Капітан Сімутін Ігор звільнений з лав ЗСУ в запас. Але Сіма ще воює. Усі (і все) продовжує працювати». У зв’язку з дембелем змінив аватарку на стару, довоєнну — Сіма-альпініст на тлі засніжених гір. А за кілька тижнів поїхав на спільні навчання з американськими фахівцями. Пізніше виклав у соцмережі звернення до тих, хто планує підписати контракт із ЗСУ, і запросив їх у Центр ремонту і відновлення військової техніки іноземного виробництва, який розміщено у Житомирі. Як видно, кидати своє дітище Сімутін не збирається.
— Я жив, ходив на роботу, просувався по службі, але нічого особливого не відбувалося, рішучих дій я не робив. І коли на Майдані я відчув, що в мене можуть відібрати право, честь, волю, я повстав. Спочатку я вирішив, що роблю це для України, а потім зрозумів, що роблю це для себе, для своїх дітей. Минув час, і Ілля, мій син, він тепер студент юрфаку університету Шевченка, сказав: «Тату, я планую продовжити навчання за кордоном, але обов’язково хочу повернутися й жити в Україні». І тепер я знаю, що все було та є не даремно!
Фото зі сторінки Ігоря Сімутіна у Фейсбуці.
