Дмитро Поплавський під час Майдану був волонтером загону швидкого реагування Національного комітету Товариства Червоного Хреста України. З ним, як і з іншими хлопцями із загону, ми періодично записували інтерв’ю як з очевидцями й учасниками тих подій. Спочатку він відрекомендувався так: «Дмитро, сорок років, на цей момент проживаю на Набережно-Хрещатицькій, Поділ, народився в Радянському Союзі, живу в Україні, улюблене місто — Київ. Займаюся парашутним спортом». Тон, та й лексика інтерв’ю змінювалися в міру наростання загострення в центрі столиці.
Після подій на Банковій 1 грудня мій співрозмовник згадував спортивної статури молодиків з ланцюгами, які провокували людей, про каміння, яке летіло через спини протестувальників у бік стінки вевешників, про гази і перших пораненнях від світлошумових гранат. Казав, що від вибухів постраждало багато громадян невисокого зросту. Найбільше враження тоді на нього справила дівчина, якій довелося надавати допомогу й витягати пластикові осколки від гранати, що розірвалася під ногами.
«У неї був шок. Вона постійно повторювала: тільки не ріжте мені джинси! Я тримаю її за підборіддя й кажу: тільки не дивися на ногу, дивися на мене. А вона маленька така, ніжки худенькі, і все про ті джинси повторює. Мобільний у неї задзвонив. Мама, здається, непокоїлася, де дочка. То дівчина злякалася. І по-дитячому так просить: не кажіть мамі про джинси... Після того дня все змазалося, а це добре пам’ятаю», — розповідав Дмитро 23.12.2013.
А пізніше, в інтерв’ю 08.02.2014, згадував, як у «водохресне» протистояння на Грушевського з’явилися перші жертви, багато було поранень в очі від гумових куль... Тоді розгромили медпункт і стріляли навіть у медиків. Біля пам’ятника Лобановському Дмитро з напарником стояли між щитами Внутрішніх військ і протестувальниками. Був в епіцентрі між колонадою і першим автобусом, який підпалили. «Надавали допомогу двом вевешникам. Висмикували їх з епіцентру в їхні ж лави, за щити довелося їх буквально заштовхувати. На той час ми у своїх білих касках із червоним хрестом уже примелькалися і все минулося — нас силовики вже не чіпали», — росповідав співрозмовник.
Тоді ж запитала в екстремала з київського Подолу, що йому за відчуттями, за асоціаціями нагадують ці події. «На що схоже? На дурнувате свавілля. На по-ідіотськи сплановане свавілля! А те, що люди вистояли, як поводилися й що витримали, — респект і повага! Чесно. Українці, ми — нація, ми — справжня нація. Я зрозумів це зараз. Я завжди казав, що я — брежнєвська дитина. Я народився й виріс у Радянському Союзі. Я їздив у піонертабір, був комсомольцем і все таке. Але зараз з гордістю кажу: я — українець! І я справді пишаюся тими людьми, які стоять тут, на Майдані!».
