Сюди поспішають не лише заради смачних млинців. Одна мудра матуся приводить сюди свого сина, щоб той... поспілкувався українською із власником кафе «Пан Млинець» Валерієм КОЛОДОЧКОЮ (на знімку).

У російськомовному Сєвєродонецьку він певним чином вирізняється з-поміж інших містян тим, що розмовляє винятково українською. Не місцевим суржиком, підкреслимо, а красивою літературною українською мовою! Потрапивши під чари такого неочікуваного і незвичайного шарму Валерія, дехто з відвідувачів кафе і сам переходить на мову, ретельно добираючи потрібні слова. А такі, як оця матуся, ходять на млинці для того, щоб попрактикуватись розмовляти українською.

Часто у Валерія запитують: «Ви, мабуть, приїхали до нас із Західної України?». «Ні, — усміхається він, — я з Луганська». І цим ще більше шокує людей.

...Він досі зберігає квитки на поїзд із Луганська, які датовані 6 липня 2014 року. Це саме той день, коли Валерій покинув охоплене обстрілами місто і поїхав із сім’єю подалі від страхіть війни. Хотілося думати, що ненадовго, що це непорозуміння незабаром скінчиться, тільки-но українські війська ввійдуть у місто. Але так не сталося, і Валерій із болем зрозумів, що втратив усе: квартиру, бізнес і навіть окремих друзів.

До війни він працював у банку, де зробив непогану кар’єру, а коли банк припинив своє існування, зайнявся власним бізнесом. Був період, коли разом із партнерами одночасно налагоджував три його напрями: турагенцію, кав’ярню та аптеку. Бізнес розвивався успішно. Кав’ярня Валерія славилася своєю кавою, тож сюди приїжджали навіть із центру Луганська, де таких закладів вистачало.

Але війна все обірвала. Наприкінці травня 2014-го Валерій із дружиною вивезли з міста двох своїх дітей, а самі залишилися. До 6 липня під час обстрілів ховалися в підвалі. А потім друзі, що вже виїхали до Черкас, вирішили їхню долю — купили квитки і сказали: «Їдьте звідти».

— Я добре пам’ятаю цю дату — 6 липня. Я закрив кав’ярню, аптеку, поставив машину на стоянку — і поїхав. Думав, тижня на два, а вийшло он як... — розповідає Валерій. — Протягом певного періоду, коли я зрозумів, що в Луганськ повернусь нескоро, з труднощами вивіз дещо з майна, машину. Причому машину вдалося забрати якимось дивом. Спочатку ми з сім’єю жили під Києвом, потім поїхали до батьків у Сєвєродонецьк. Усе треба було починати спочатку. Кав’ярню обікрали, будівля аптеки постраждала під час обстрілів і, коли залишилася без вікон, мародери зробили свою підлу справу. А все решту доїли миші. Поруч з аптекою був магазин корму для тварин, покинутий власником. Так тут мишей стільки розвелося, що їм стало мало одного магазину і вони перейшли на аптеку.

Маючи на руках договори з туроператором, Валерій спробував налагодити роботу турагенції в Сєвєродонецьку. Але це був важкий 2015 рік, людям не до поїздок та відпочинку за кордоном, тому агенцію довелося закрити. Залишившись без роботи, став на облік у центр зайнятості. Якось знайшов оголошення про продаж кафе «Млинцева» і купив його (батьки допомогли з коштами). Такий бізнес був у Валерія напрацьований, тож справи пішли вгору. Пізніше він заснував свою торгову марку «Пан Млинець»...

Так от, щодо української. На окупованій території у Валерія залишилося багато друзів, і коли вони в попередні роки зустрічалися, то без політичних суперечок не обходилося. Валерій запально говорив про те, що він українець і хоче жити на українській землі. І якось йому дорікнули: який же ти українець, коли розмовляєш російською? І він заговорив державною, як міг. Виходило не дуже добре, і, спостерігаючи за його потугами, йому інколи казали: «Да ладно, не мучай себя, переходи на русский язык».

Але Валерій людина вперта. У 2016-му пішов на курси. Отримав сертифікат, перевів телефон на українську мову, почав писати і розмовляти тільки державною, а також читати українські книжки.

Є у Валерія один знайомий, такий само переселенець. Йому потрібен був документ, який можна взяти лише в архіві Луганська. Він туди поїхав, отримав. І що цікаво: і бланк був видрукований, і текст був написаний українською мовою! Датований документ липнем 1928 року. Тобто сто років тому і діловодство, і друкарство в Луганську були україномовні, бо це була і є Україна! На жаль, за сто років відбулась цілковита русифікація...

— Багато хто в розмові зі мною переходить на українську, — розповідає Валерій, — але діти говорять краще, бо вивчають мову у школі. Розмовної практики не мають, але зі мною спілкуються  державною. А деякі відвідувачі навпаки кажуть, що мене не розуміють і просять перейти на російську. Це ті, хто їздить на заробітки в Москву. Інколи я думаю, що вони принципово так поводяться. До певного часу я в місті був один такий, поки львів’яни не відкрили кафе, де готують круасани.

У перспективі Валерій налаштований розширяти свій бізнес і, можливо, крім млинців, його кафе пригощатиме дерунами та варениками. З вишнями.

Луганська область.

Фото автора.