Дівчина з Сарн Рівненської області, випускниця Львівської музичної школи імені Соломії Крушельницької отримала світове визнання свого таланту. Попри все Наталія не має зіркової хвороби й відкрита для спілкування.

Батька Миколу Миколайовича, заслуженого вчителя України, відомого математика, знають і в Сарнах, і в районі, і за його межами. Мама Катерина Іванівна — звичайна медсестра. Традицією в родині було збиратися на свята. І тоді співали всі.

— У два роки тато мене вже навчав пісень «Місяць на небі», «Сіла птаха»... В нього дуже гарний голос, співав у хорі. Мені було років сім, коли я з ним уперше вийшла на сцену і... забула слова. Баяніст порадив татові віддати мене в дитячу музичну школу «на бандуру». Так і зробив. — розповідає Наталія Ковальова. — На одному з дитячих фестивалів, в яких брала участь, познайомилася з керівником Львівської дитячої капели бандуристів. А він представив мене професорці Людмилі Посікірі. Це дуже відома бандуристка, нині народна артистка України, перша жінка — виконавиця козацьких дум. Сьомий клас закінчила у звичайній школі. У травні-червні прийом до Львівської музичної школи імені Соломії Крушельницької уже завершився. Ми ж з батьком приїхали 3 вересня. Мене прослухали й сказали через тиждень приїжджати на навчання. Так у 13 років я стала ученицею дуже відомої школи при консерваторії, потім — студенткою консерваторії. Разом із однокурсниками організували колектив народних інструментів. Після першого курсу поїхали в німецьке місто Байройт на музичний фестиваль. Давали приватні концерти, грали на вулиці... І так каталися п’ять років. Робили візи після літньої сесії — і на три місяці в Німеччину.

— А коли серйозно зайнялися вокалом?

— На четвертому курсі колеги-вокалісти запропонували поїхати в Польщу на майстер-клас. Мені там запропонували перейти на п’ятий курс у Вроцлав. Тож закінчувала два факультети одночасно — у Львові з бандурою, а у Вроцлаві — вокал. Курсувала кожні два тижні в міста, які розділяли 700 кілометрів. 20 років минуло після тих поїздок, а досі сниться, що я не закінчила один із факультетів і маю скласти екзамен...

— Як вам жилося в Дрездені?

— Коли вступила до аспірантури в Дрездені, жити не було за що. Вирішила піти на прослуховування за порадою колеги, який уже працював у театрі Вроцлава. На прослуховуванні директорка запитала: «Боже, дитинко, ти щось їси? Як ти можеш співати?» А відповіді й сама не знала... І знову почалося: працювала у Вроцлавській опері, а навчалася за 230 кілометрів, у Дрездені. Коли вдалося «вибити» на один рік стипендію та отримати гуртожиток, відмовилася від роботи, щоб нормально студіювати. На початку другого року аспірантури поїхала на прослуховування в Дюссельдорф. Вісім годин на перекладних, стоячи туди й назад. Після прослуховування запропонували дати декілька пробних вистав. Виконувала партію Паміни в «Чарівній флейті».

Після аспірантури в Дрездені залишилась у Дюссельдорфі. 8—9 годин репетицій щодня, й пішло-поїхало. Прослужила театру 14 років. Крім того, гастролювала дуже багато. Паризька національна опера, Королівський оперний театр у Брюсселі, Датський королівський театр, також Гамбург, Франкфурт, Люксембург, Лісабон, Мангейм, Іспанія, Варшавська та Львівська національні опери, і цей список можна продовжити. Якщо глянути на карту, по всій Західній Європі. Багаторічна співпраця була з Хосе Каррерасом, одним із найвидатніших оперних співаків сучасності. Багато разів бували в Польщі, Румунії, Угорщині, Норвегії, Ізраїлі, Об’єднаних Арабських Еміратах, Італії та інших країнах.

— Якими мовами володієте?

— Польською, німецькою, англійською, також італійською в межах норми. Розумію чеську, бо співала «Русалку» Дворжака. Французькою можу порозумітися.

— Ви першою з України з-поміж 800 претендентів вибороли в Лос-Анджелесі другу премію та приз глядацьких симпатій на конкурсі «Опералія». Що переживали, отримуючи нагороду від самого Пласідо Домінго?

— Чесно? Їдучи на конкурс, ніколи ні на що не сподівалася. У Лос-Анджелесі більший кайф дістала від призу глядацьких симпатій. Зал на 3500 осіб був переповнений.

— Чи пропонували вам еміграцію?

— А навіщо? За кордон за потреби можна поїхати, маючи біометричний паспорт. Ніколи про це не задумувалась. Та й не бачу в цьому сенсу.

— Чим зараз займаєтеся в Сарнах?

— Із початку навчального року викладаю вокал учням Сарненської дитячої музичної школи. А ще поєдную професійну та громадську діяльність як депутат Сарненської міської ради. Я дуже пишаюся своїм українським корінням. Тій силі волі, яку в собі відчуваю.

Записала Марія КУЗЬМИЧ.

Сарни Рівненської області.

Фото з сімейного архіву.