Першою цю жіночу нагороду отримала Марія Сердюк. У роки Другої світової війни вона як санінструктор батальйону морської піхоти брала участь у 14 десантних операціях за Новоросійськ, Севастополь, Керч, міста Румунії, Болгарії, Угорщини, Чехословаччини. Лише в бою за Будапешт Марія Сердюк винесла з поля бою понад п’ятдесят тяжко поранених бійців, надавши їм медичну допомогу.

Зустрітись цим жінкам так і не вдалось, хоча жили вони зовсім поруч — за якісь десятки кілометрів. Голова районної організації Товариства Червоного Хреста України Наталя Яковлєва мешкала у Станиці Луганській, а ветеран війни і Червоного Хреста — у Луганську. Марія Сердюк, до речі, дожила до 98 років і померла в 2016-му в окупованому обласному центрі. У Сердюк була своя війна, у Яковлєвої — своя. Але обидві вони на своєму «фронті» відзначилися хоробрістю, турботою про поранених, хворих, людей з інвалідністю або тих, чиє здоров’я було під загрозою. Оце їх і поєднувало, ріднило душі.

Наталя прожила в Станиці Луганській все своє життя, і майже половину його пропрацювала у Червоному Хресті. Тож у районному центрі та за його межами цю жінку добре знають. У 2014 році, коли почались активні бойові дії і Станиця опинилась в епіцентрі мінометного вогню, Наталя стала для багатьох єдиною помічницею і надією. Охоплені страхом станичани почали залишати рідні домівки, тікаючи від війни. Але частина людей, особливо похилого віку, відмовлялася їхати, залишати без нагляду свої господарства. То був дуже складний період: аптеки закриті, працюючих магазинів — одиниці, гуманітарної допомоги ще не існувало, пенсій та зарплат не було. Де знайти допомогу та захист? І люди йшли до Червоного Хреста.

Станично-Луганський район за щільністю населення завжди був досить великий — від 50 тис. і більше. Сама Станиця, як районний центр, мала 15 тис. населення, але на початку 2015 року тут було менше половини жителів, основна маса з яких — люди похилого віку.

— Цей період був дуже складним не тільки для мене, а й для кожної людини, яка залишилася в Станиці чи в сусідньому Валуйському, — згадує Наталя Яковлєва. — Робочий день тоді закінчувався досить рано — десь до двох годин дня, бо потім починалися активні обстріли. Треба було завчасно потрапити додому і сховатися у підвалі. Більш чутливими до подій, звичайно, були люди похилого віку та самотні, яких залишили родичі. Бувало таке, що ми бігли не додому, а до своїх підопічних. Патронажних сестер спочатку було три, але в 2014-му мої співробітниці поїхали подалі від війни, і я залишилася одна на все селище.

Найбільше, звичайно, Наталю непокоїв стан людей похилого віку, які пережили Другу світову. Вона помітила, що як такого фізичного страху ці старі відчували в меншій мірі, більше було нерозуміння подій, того, чому вони, по суті, починали жити в умовах війни і закінчують свій життєвий шлях у таких же умовах? І пояснити їм це було важко.

А для підопічної Наталі — Галини Пантеліївни Марченко, якій, до речі, 2019-го виповнився 101 рік, це вже третя війна, бо вона пережила і громадянську. Щоправда, була ще малою, але деякі епізоди тодішнього життя пам’ятає й досі. Масовані обстріли Станиці Луганської у 2014—2015 рр. сколихнули пам’ять старої, повернувши її у період Другої світової, коли так само зводило з розуму виття снарядів і здригалась земля під ногами. В середині 2015-го онука забрала Пантеліївну до себе в Рубіжне, але через два роки вона повернулася додому. Сказала, що вмиратиме на своїй землі, де похований чоловік. На щастя, будинок Пантеліївни не постраждав від обстрілів, тож притулок був. Незважаючи на те, що стара жінка пересувається по квартирі з ходунками, через те, що зламала шийку стегна, досі намагається робити все сама. Наприклад, миє підлогу. На швабру намотає ганчірку, однією рукою притримує ходунки, а іншою возить по підлозі. Бабуся при хорошій пам’яті і лише нещодавно почала користуватися окулярами. Соцпрацівники допомагають їй готувати, прати. Дякувати Богу, вона живе в багатоквартирному будинку, де є опалення, тому рубати дрова, топити піч їй не треба. Здавалося б, довгожителька вже не є пацієнтом Наталі, але вона все одно, незважаючи на свою завантаженість, знаходить час, щоб відвідати стареньку, аби вона не почувалася самотньою.

Сім’я Наталі навіть у період важких обстрілів не залишила Станицю Луганську. І навіть тоді, коли їхній будинок сильно постраждав від снарядів. На щастя, його вдалось відновити. Загалом за роки бойових дій у районному центрі зруйновано під самий фундамент 320 будинків. Вони не підлягають відновленню, отже, люди залишилися без даху над головою, і з цієї причини багато хто поїхав шукати кращого життя. Але частина сімей за свій будинок вперто боролися і робили все, щоб повернути його до життя. За допомогою міжнародних організацій це вдавалось зробити. Сім’ї Наталі також допомогла Норвезький рада у справах біженців. Їм дали будматеріал для перекриття даху, замінили вікна. Сьогодні вони живуть усі разом: Наталя с чоловіком і сином, а також її матір та свекруха.

— Загалом мушу визнати, що під час війни людей об’єднувала біда, — розповідає Наталя. — В перший рік війни, коли, починаючи з травня, у нас не було електрики, газу, зарплат, продуктів, люди об’єднувались, збирали у загальний котел усе, що у них було, і харчувалися разом. Жили разом по кілька сімей. Так було легше. Ми теж зібралися у вцілілому будинку моєї свекрухи — три пари кумів з дітьми — загалом десять чоловік. Ті, хто жив у багатоквартирних будинках, готували їжу на вогнищах у дворі у великих казанах, сідали всі разом і їли. А взагалі люди ставали тоді іншими: коли бачили, що комусь погано, немає чого поїсти, — допомагали, ділилися своїм. Я з дому виносила картоплю, капусту. Словом, усе, що запасла у підвалі. Пиріжків напечу на сім’ю, і половину віднесу своїм підопічним — бабусі чи дідусю.

Коли були активні обстріли, ходити по селищу було вельми небезпечно. Йдеш до якогось підопічного, поспішаєш усе зробити і повернутися, допоки не стріляють. Крім того, в селищі розвелось багато безпритульних собак, яких покинули власники, виїхавши зі Станиці. З ними також доводилося вести себе дуже акуратно, щоб не з’явилася агресія.

Медаль імені Флоренс Найтінгейл для Наталі — дуже велика і почесна нагорода. І неочікувана, бо вона про неї ніколи не мріяла. Просто добросовісно виконувала свої обов’язки. І головною нагородою були ті почуття, які висловлювали люди. Хтось казав зворушливі до сліз слова подяки, а хтось у нестримному пориві цілував руки. Такі випадки, звісно, бентежили, але Наталя розуміла: кожен висловлював почуття, як вмів.

Нагороду вищого міжнародного комітету за доблесну працю, виявлену мужність, співчуття до людей не тільки під час конфлікту, а й до війни, Наталя Яковлєва отримала за рекомендацією Луганської обласної організації Товариства Червоного Хреста України. Сьогодні голова Станично-Луганської районної організації Товариства Червоного Хреста України Наталя Яковлєва разом із волонтерами активно працює на території КПВВ «Станиця Луганська». У спеціальному наметі, де розташований пункт обігріву, надає допомогу людям, які перетинають лінію розмежування. Її тут знають усі. А тепер нехай знають й про те, що її праця відзначена високою міжнародною нагородою.

Луганська область.

Фото автора.