Колишній привітненський сільський голова Павло Миколайович Балас (на знімку) із села Терешів Млинівського району Рівненщини вже півтора десятка років на пенсії, але односельці і навіть громадяни з інших країн звертаються до нього по допомогу та за консультаціями з питань місцевого краєзнавства.
Від будинку не лишилось і сліду
Нещодавно у Павла Миколайовича шукав підтримки Мілош Сува із міста Менгер у Чехії. Річ у тім, що колись поряд із Терешевим була чеська колонія. Серед перших чеських поселенців був і прадід пана Мілоша — Іван Сува.
А дідусь Йозеф і тато — також Йозеф — народилися вже в Терешеві.
У 1944-му 17-річний Йозеф вступив до війська чеського і брав участь у розгромі нацистської Німеччини — хороброго вояку фронтові дороги привели аж до Берліна. Після війни пан Сува залишився в Чехії, а в 1947 році його земляки з Терешева також виїхали на свою батьківщину.
У пошуках місця народження та проживання дідуся і тата Мілош Сува і прибув в українське село. На жаль, сліди хати його рідних заметені часом. Однак досі в Терешеві стоїть будинок дідусевого брата Владзя Суви, який після війни навіть очолював місцеву сільську раду. Тож Мілош бодай частково доторкнувся до коренів родоводу.
Пан Мілош і Павло Балас домовилися: під час чергового приїзду в жовтні цього року обов’язково упорядкують чеське кладовище в Терешеві...
І плакатиме вербиченька...
А минулого літа до Павла Миколайовича разом із племінницею приїхала пані Малгожата Шленжак-Кажмєрська з Польщі, яка народилася в Константинувці в 1932 році.
У 1943-му під час протистояння між поляками та українцями Кажмєрські виїхали до Луцька і мешкали там до приходу Червоної армії. Глава родини разом зі своїм братом вступили до Війська Польського: батько служив і воював у танковому підрозділі, а дядько був льотчиком. Обидва Кажмєрські після війни залишилися в Польщі біля кордону з Німеччиною — туди до них і прибула родина з України.
Упродовж тривалого часу пані Малгожаті з різних причин не вдавалося завітати на батьківщину, яку залишила одинадцятирічною дівчинкою. Лише на схилі літ потрапила у край дитинства. Полячка шукала хату, в якій народилася і з якої вирушила в далеку і тривожну дорогу. Константинувки вже давно немає на мапі. У радянську добу приблизно на тому місці був розташований «аеродром» — так місцеві мешканці назвали злітну смугу для кукурудзників, які колгоспне начальство залучало для обробітку сільгоспугідь.
Але Павло Балас розповів іноземцям історію Константинувки, бо пам’ятає, де і чиї будинки стояли: сільська дітвора поряд із тими будівлями пасла корови.
Як вияв поваги і безмежної любові до краю свого народження пані Шленжак-Кажмєрська посадила плакучу вербиченьку приблизно на тому місці, де 87 років тому з’явилася на світ. Ще 10 гілочок подарувала Павлу Миколайовичу, і вони прийнялися. Тож краєзнавець згодом пересадить їх на місцеве кладовище: поряд із людською печаллю проливатимуть сльози за померлими плакучі верби. І нехай вони нагадують місцевому люду про минувшину і польське село Константинувка...
Млинів
Рівненської області.
Фото автора.
