Та найулюбленіша тема для неї — вишивані ікони: Божа Матір «Семистрільна», Пантелеймон цілитель, Ісус Христос, Свята Трійця, Святий Миколай, великомучениця Варвара та інші біблійні образи. Деякі разом із вишитими рушниками подарувала в церкву, у школу і навіть за кордон.
Майже для всіх членів своєї родини 80-річна Лідія Василівна вишила сорочки. Собі на ювілей також: розкішний виноград із рясним листям прикрасив її вишиванку. Нині, зізнається, швидкість вишивання вже не та, що раніше.
Та попри поважний вік і нездужання часто бере до рук полотно і голку. Вони для неї — ліки, душевний спокій і втіха.
До праці Лідія Перегон звикла з юності. Відтоді, як 18-річною юнкою прийшла на Шполянський цукровий завод. Там трудилася все життя, аж до виходу на заслужений відпочинок. Про її трудовий період розповідають численні чорно-білі фото, грамоти та подяки. Та особливе місце у старому альбомі займають інші кілька знімків. То світлини її батька — Василя Івановича, кадрового офіцера. Василь Усталов, начальник медичного ешелону, загинув на початку 1942-го поблизу Сталінграда...
Саме він обрав ім’я для доньки — Ліда. На честь міста Ліда в Білорусі, де на початку війни, у 1939 році, перебувала його військова частина.
— Нас із мамою та інші родини офіцерів евакуювали в Азербайджан, —пригадує співрозмовниця. — Батько писав нам. Ми, троє дітей, як найбільший подарунок чекали тих «трикутників». А потім листи припинили надходити...
Мама плакала, виглядала пошту, та листоноша обходив наш дім. Вона чекала дитину й до останнього сподівалася, що станеться диво й знову польова пошта надішле нам довгоочікуваного «трикутника».
У 1942 році народилася четверта дитина — сестра Рімма. Побачити свою новонароджену донечку офіцеру Усталову не судилося. Виживати вдові з малими дітьми допомагала військова частина: давали пайки. Потім у штабі для неї знайшлася робота. Стало легше перебиватися з чотирма дітьми на руках.
Лідія Василівна дістає пожовклі від часу батькові листи, зачитує перші рядки одного з них, датованого жовтнем 1941-го: «Добрий день, Ніна, Гена, Юра, Лідочка. Пишу цього листа і передаю азербайджанською жінкою...» Досі донька фронтовика дуже хвилюється, тримаючи в руках єдину, крім кількох фотографій, згадку про тата, образ якого пам’ятає як в тумані...
— Після загибелі батька ми прожили в Азербайджані 18 років. Там я зростала, ходила до школи, а вишиванням захопилася з шостого класу. Спеціальної тканини не мала, тож висмикувала нитки, щоб зручніше вишивати на звичайному полотні, — розповідає. — До України наша сім’я переїхала у 1958-му, вслід за братом Геннадієм. Він проходив строкову військову службу в Україні, у райцентрі Шпола, там же й одружився, і ми всі переїхали до нього...
По приїзду Лідію прийняли на цукровий завод. Жінка згадує, скільки на той час у місті було молоді. На підприємство, де робота кипіла у три зміни, приїжджали люди з навколишніх сіл — Кримок, Капустиного, Лебедина. Багато хто з них проживав у гуртожитку.
Юність на те й юність, створила сім’ю і Ліда з кримківським юнаком Юрієм Перегоном. У молодій сім’ї народилося двоє дітей: Катерина та Андрій. Батьки раділи синові та доньці, виховували їх працьовитими, старанними, чуйними.
— Спочатку у мене не було спеціальності, — продовжує Лідія Василівна, — тож працювала прибиральницею. Згодом — на виробництві жому, а потім, як казали, «соковичкою», на етапі кристалізації готової продукції, апаратником, врешті, у лабораторії. У періоди міжсезоння наша бригада фарбувала та білила великі корпуси підприємства. Ми працювали на риштуваннях високо над землею. Коли треба, то й плитку укладали та виконували іншу грубу роботу. Працювали до сьомого поту, а отримували копійки. Всі мої напарниці з бригади також на заслуженому відпочинку. Багато хто з них удови, як і я. Проте й після виходу на пенсію спілкуємося, зустрічаємося, вітаємо одна одну з днем народження.
Найрадісніші дні для Лідії Василівни — коли гуртом збирається вся її велика родина. Приходить зі своєю сім’єю син Андрій. Він — афганець. Мати й досі не може забути, що їм із батьком довелося пережити, допоки дочекалися Андрія з тієї «невідомої» війни... В Андрія — двоє синів. У доньки Катерини, яка мешкає у Києві, — також двоє хлопців. Лідія Василівна пишається своїми онуками. Два Андрії, Богдан і Сергій освічені, виховані, шанують свою бабуню. І всім їм вона вимережила чудові вишиванки. А ще — правнучці Златочці. Їй тільки п’ять рочків, а «модниця» вже «зносила» три прабабусині вишиванки. Росте, як з роси, радіють Перегони.
Шпола Черкаської області.
Фото Ольги Гриценко.
