Микола Бабічин — заслужений працівник транспорту України — разом з матір’ю Марією та сестрою Юстиною.

Найстрашніша біда — війна. Її пекельних випробувань, як бачимо, можна зазнати і в мирний час. У складі контингенту радянських військ долею судилося стати співучасниками чужої брані і більш півтори сотні солдатів з Міжгірщини. Юнаки були призвані на строкову службу. Та їх відправили виконувати, як тоді казали, «інтернаціональний обов’язок» у ту далеку гірську азійську державу.

Уродженцю Синевирської Поляни Миколі Бабічину випав вкрай суворий жереб — він один з перших військовослужбовців переступив кордон ісламської країни і за наказом командування, який не підлягав оскарженню.

Був залучений до виконання бойових операцій: зачистці кишлаків від душманів та виловлюванні їх у гірській місцевості.

— Это только цветочки, — казали командири молодим солдатам, коли ті на власні очі почали пересвідчуватися у жахах воєнної свари. Найбільше, каже Микола Бабічин, вразив епізод, коли вперше побачив відрізані голови двох полонених однополчан — молодого віку співвітчизників. Не міг заснути після страхіття кілька ночей.

Про пекло, в яке несподівано потрапив, Микола не повідомляв рідню майже півроку — суворо заборонили командири. А потім, як трішки підняли залізну завісу над листуванням, дозволяли писати трафаретно, що все нормально. Якщо хтось спробував відхилитися від наказу, вдавшись у якісь подробиці військових буднів, цензура, фільтруючи пошту, безжалісно знищувала написане.

Небезпека чатувала всюди і завжди. Сержанту Миколі Бабічину кілька разів зазирала у вічі смерть. Одного разу під час руху колони техніки його БТР напоровся на замасковану міну. Вибухом командира відділення тяжко поранило в ногу, а водій-верховинець дістав травму голови і був легко контужений. Ще два рази бойова машина у засадах була підбита з гранатомета, і кілька супутніх піхотинців дістали значних поранень, а Миколу Бог милував. Нині зізнається: щоденні молитви побожної матері Марії його вберегли. За участь у збройній боротьбі був представлений і до нагороди медаллю «За відвагу». Це підтверджує і збережений лист, надісланий батькам, в якому командир висловлює їм вдячність за виховання хороброго сина. Але відзнаку і донині не отримав.

За нещастя буває і щастя. Міжгірчанин на війні був радий тому, що поруч з ним служили земляки — Володимир Томинець та Федір Деркач з села Ізки, Юрій Курин з Торуна, Іван Беля із Запереділля. Міцну дружбу, яка піднімала дух у скрутний час, мав з тячівцями, рахівчанинами, хустянами... Серед них — Михайло Попович, Микола Беркела, Василь Мотичко, Василь Олаг, Іван Ожоганич... Каже, що у полку тоді нараховувалося далеко за дві сотні закарпатців. Настрій також додавали передишки від боїв, які відбувалися зазвичай під час ремонту техніки, ігор в шашки і шахи. Були й концерти за участю приїжджих популярних артистів. Особливо збадьорив воїнів-інтернаціоналістів виступ Олександра Розенбаума...

Найбільший страх, ділиться у розмові 59-річний колишній афганець, як не парадоксально, відчув, коли демобілізувався. На літаку, повертаючись в СРСР, перетинав кордон, а душмани-зенітники полювали за радянськими «сталевими птахами». Полегшено зітхнув у Ташкенті, коли приземлився літак.

 Втрати бойових побратимів на війні, як не прикро, продовжилися у мирний період. Микола Степанович з сумом констатує гіркий факт: нині з півтори сотні земляків, які отримали наказ їхати в Афганістан, залишилося вже менше половини. Стан здоров’я передусім передчасно підточила війна на чужині.

Повернувшись з Афганістану, Микола Бабічин у мирному житті спочатку трудився помічником оперативного чергового Воловецького райвідділу міліції, потім був переведений у Міжгірський РВВС, де пропрацював від інспектора до начальника ДАІ, здобувши високе звання підполковника міліції. Після виходу на пенсію став директором місцевого автопідприємства — ПП «Міжгірське АТП-12138». Отримав звання заслуженого працівника транспорту України. Має дві вищі освіти, здобуті в УжНУ — історичну та юридичну. З дружиною-педагогом Ольгою Дмитрівною виховали двох синів — Віталія та Сергія, які за фахом лікар та економіст-фінансист.

Зрозуміло, що передусім Микола Степанович пишається великою родиною, бо сам з багатодітної сім’ї — мати Марія Михайлівна з батьком Степаном Йосиповичем, який передчасно пішов з життя у 47 років, виростили і виховали їх аж семеро. Особливо пишається матір’ю, якій цього березня вже виповниться 84 красні літа. Зокрема і як патріоткою України. Із вовни сплела багато теплих шкарпеткок та светрів і безкорисливо подарувала воїнам АТО, які мужньо захищають територіальну цілісність держави.

Міжгір’я Закарпатської області.

Фото Василя ПИЛИПЧИНЦЯ.