Перші кроки пошуку джерела-криниці дядька Лева в урочищі Нечимному.

Відновити давнє джерело на колишньому обійсті дядька Лева (Левка), в якого разом з мамою влітку 1884 року гостювала юна Леся Українка, взялися водогосподарники Волині разом із тележурналістом Андрієм Гнатюком.

Розташовувалося обійстя дядька-одинака неподалік озера Нечимне. Так, що з маківки шопки для зберігання сіна вночі під місячним сяйвом було видно його чорне сповнене великих таємниць плесо. Ліс, озеро, місяць-повнець. Усе це мало загадковий і таємничий вигляд. Так розповідала згодом про візит в оцю відлюдкувату місцину Лесина молодша сестра Ольга. Через багато років, перебуваючи в Грузії, Леся Українка пригадає цю картинку з дитинства і, під непереборним впливом отриманих більш як чверть століття тому вражень, напише відому драму-феєрію «Лісова пісня».

Про джерело, з якого пила Леся Українка воду, розповіли внучки Ярмила Кубаха — прототипу сільського хлопця з сопілкою Лукаша з «Лісової пісні», Віра Абрамчук, Устинія Кравчик, Марія Іккель (дочки сестри Ярмила Катерини). Достеменно відомо, що Ярмило Кубах, який став сиротою, був прийомним сином дядька Лева, якого перед тим покинула дружина. За деякими версіями, саме вона стала прототипом Килини — недоброї, злої матері Лукаша, яка занапастила романтичну і поетичну лісову дівчину Мавку.

За розповідями однієї із сестер Марії Іккель, уже під час зустрічі зі своїм ровесником Ярмилом маленька Леся зауважила: «В тебе таке дивне і немилозвучне ім’я Ярмило. Можна я тебе називатиму Лукашем?».

Показали сестри і місце, де була хата їхнього діда Ярмила Кубаха, а перед тим, його названого батька дядька Лева. Вона дещо в іншому місці, як показано на табличці. Місцина заросла лісом, і лише невелике підвищення серед нього стало орієнтиром для жінок, яким вже далеко за 80.

Джерело, про яке розповіли сестри, було глибоким і з надзвичайно чистою, прозорою і завжди холодною водою. Криниці в цій місцині тоді рідко копали. Облагороджували лише джерела, прокладали на них кладочки, аби зручніше було зачерпувати воду. Згодом родина переїхала в сусіднє село Скулин. Джерело замулилося, запало листям. Про нього забули, але не всі.

Тож сестри разом з начальником регіонального офісу водних ресурсів Ростиславом Кравчуком, начальником Ковельського міжрайонного управління водного господарства Валерієм Грижуком, лісничим Скулинського лісництва Леонідом Лисюком, тележурналістом Андрієм Гнатюком наприкінці лютого відвідали місце в урочищі Нечимне, де проходило їхнє дитинство. Тут вони не були вже кілька десятиліть. Але відразу знайшли підвищення, де стояла їхня хата, а потім усі дружньо вказали і на місце джерела, з якого пили колись воду. І досі про нього нагадує заглиблення округлої форми.

Робітники беруться за лопати і вже на глибині 40—50 сантиметрів з-під землі починає проступати вода. Лопату змінюють на ручний бур. Легко пройшовши верхній шар торфу, входить у насичений водою пісок, а згодом, на глибині два метри, впирається в крейду. Вода швидко заповнює ямку. Отже, є перше підтвердження того, що тут могло бути джерело, з якого пила воду юна Леся Українка. Рідиною наповнюють пластикову пляшку. Аналіз, який зроблять у лабораторії Волинської гідрогеолого-меліоративної партії, має показати її якість, чи може ця вода бути питною.

Як розповів Валерій Грижук, пробурені дві інші свердловини показали напрям припливу води з півдня на північ. На думку фахівця, цілком ймовірно, що саме тут було згадуване сестрами джерело.

— Якщо нам вдасться розчистити і облагородити згадане джерело, то ми отримуємо ще один цікавий туристичний об’єкт, — вважає заступник голови обласної держадміністрації Олександр Троханенко, за дорученням якого відбувалася згадана експедиція. Ми ж, шанувальники творчості Лесі Українки, сподіваємося, що розпочата справа буде доведена до логічного завершення. Маємо в цьому певні сумніви, адже свого часу сподівалися, що зуміємо врятувати від загибелі легендарне озеро Нечимне, описане в драмі-феєрії «Лісова пісня». Було проведено вишукувальні роботи, розроблено проект, узгоджено з природоохоронними організаціями. Не знайшлося лише одного — коштів, а головне — волі керівників області, аби впровадити задумане в конкретні справи. Нині про Нечимне нагадує лише його заросле болотяною рослинністю ложе, в якому замість води кілька метрів рідкого мулу. Але будьмо оптимістами. Тим більше, що, як розповів мені хвилину тому Валерій Грижук, аналізи води показали, що вона може бути питною. Тож чекаємо з урочища Нечимного добрих вістей.

Волинська область.

Фото з сайту регіонального офісу водних ресурсів у Волинській області.