Пристрасті довкола коронавірусу нагадали, що людство, хоча й оснащено здобутками науки, мусить долати серйозні виклики. Бо кожна нова інфекція, послуговуючись сучасними засобами пересування, швидко долає відстані й кордони. Звісно, бували й гірші часи: впродовж 1346—1353 років від чуми померли до 100 мільйонів людей — 25 відсотків тогочасного населення світу. А пандемія грипу «іспанка» у 1918—1919 роках позбавила життя п’ять відсотків людства.
Вітчизняний досвід у боротьби з хворобами можемо розглянути на прикладі періоду, коли в Україні вибудовувалася нова модель медицини...

На відміну від попередніх років, книгодруки 1921-го вирізняються миролюбним змістом. Більшість книжок цього періоду присвячено виробничим питанням. Проблеми розбудови медичної галузі в Радянській Україні, судячи з великої кількості публікацій, були чи не найгострішими, адже система переживала період реформ.

Підґрунтям розбудови радянської моделі охорони здоров’я стали позиції першого очільника більшовицького Наркомздорову Миколи Семашка (1874—1949). У Державному архіві друку є його праця «Основи радянської медицини», видана в Харкові накладом 10 тисяч екземплярів. З передмови: здоров’я — це фундамент соціалістичного будівництва, бо «з хворим населенням нову державу не збудуєш». Автор зазначає: що бідніша людина, то захворюваність і смертність більші. Соціальне лікування в капіталістичних країнах він вважає недієвим. А оскільки в нас трудящі будують державу, то вони у змозі вимагати від неї медичної допомоги й захисту.

А тим часом радянська Україна потерпала від багатьох «соціальних», або «народних», як їх тоді називали, хвороб. Всеукраїнське державне видавництво, що працювало у столиці УСРР Харкові, величезними накладами друкувало санітарно-просвітні праці республіканського Наркомату охорони здоров’я. Так, у 1921 році вийшла брошура «Про кривавий пронос», присвячена проблемам дизентерії, тираж 30 тисяч. Там писалося: від дизентерії помирають значно менше людей, ніж від холери, і через те бояться цієї хвороби менше, а вона також небезпечна, мігрує від людини до людини й призводить до великих епідемій у літній час. Ураховуючи тогочасну відсутність антибіотиків та безпечних водогонів, долати дизентерію у 1921-му було складно. Нестача антисептичних препаратів та відсутність якісної очистки води робили заборону «пити сиру воду» головним засобом профілактики дизентерії. Цікаво, що у книжці містився заклик охороняти водогони, використовувати європейський досвід отримання артезіанської води з найглибших шарів, куди не потрапляє побутовий бруд.

Боротьбі з віспою присвячена книжка «Що таке віспа та як з нею боротися», видана в Харкові накладом 10 тисяч. У ній іде мова про те, що це найжахливіша хвороба, бо спотворює тіло, обличчя та призводить до сліпоти. У

Російській імперії на віспу щороку хворіли 1,5 мільйона осіб, смертність від віспи в Європі становила понад 10 відсотків від загальної кількості хворих на неї.

Головним засобом профілактики автори книжки називають щеплення. За протоколом 1921 року його можна було робити шестимісячній дитині, з повторенням у віці 5—8 років. Але якщо в родині, де щойно народилася дитинка, раптом з’явився хворий на віспу, то щеплення немовляті можна робити на п’ятому тижні від народження.

Автори виступають за введення обов’язкового примусового щеплення від віспи. І, як показала подальша практика, вони таки мали рацію.

1921 року вийшла праця професора А. Дедюліна «Про сап». Власне, сап — кінська хвороба, але на неї хворіли й люди. Адже коні становили значну частину червоноармійської кавалерії, працювали і в сільському господарстві, й у промисловості. Тож підхопити сап від хворого коня було дуже легко.

Досі зберігає актуальність праця одеського лікаря А. Білоуса «Туберкульоз та боротьба з ним», видана 10-ю радянською типографією в Одесі (вул. Херсонська, 15). Автор передмови, професор Меєрсон пише: «Боротьба з сухотами є справою всієї держави... Це величезне суспільне зло може бути подолано лише дружними зусиллями усього народу». На думку професора, щоб перемогти туберкульоз, треба впродовж десятків років здійснювати велику напружену державну роботу, потрібно надати населенню великі, просторі і світлі житла, позбутися підвалів, забезпечити громадянинові достатньо повітря, сонячного світла, їжі, викорінити шкідливе виробництво, позбавити людей виснажливої праці, підняти їх із провалля жебрацтва, розрухи й голоду. Меєрсон аналізує європейський досвід у боротьбі з сухотами і каже, що Німеччина, застосовуючи санаторії, і Франція, що створила мережу амбулаторій, лікуючи хворих удома, не досягли бажаного результату. А от Англія пішла іншим шляхом й істотно скоротила рівень захворюваності на туберкульоз. Ефективним засобом боротьби стали державні заходи в галузі суспільної санітарії і житлової гігієни, а саме: було оздоровлено житлові довкілля, місцевості, ліквідовано вологі будинки і підвали, врегульовано будівельне законодавство, відповідно до нього збудовано нові казарми та школи, ліквідовано шкідливе виробництво, посилено боротьбу з фальсифікацією та неякісністю харчових продуктів. Як наслідок, через півстоліття напруженої державної праці смертність від сухот в Англії скоротилася на 53,9 відсотка.

Не приховуючи захвату від англійської моделі, автор зазначає, що такі заходи потрібні і нам, щоб назавжди викорінити «народну хворобу». У книжці сказано, що лікарі ще не винайшли ліків від цієї недуги, тож, треба створювати умови щоб організм сам долав хворобу...

Величезну тогочасну загрозу становила холера. Їй присвячено санітарно-просвітницьку працю «Холера», видану в Одесі, а також санітарно-статистичний нарис катеринославського доктора А. Григор’єва, «Холера у місті Катеринославі і санітарно-епідемічна організація останніх двох років (1919—1920)», що вміщує 14 таблиць, 11 діаграм та 14 картограм. Холерна епідемія у Катеринославі розпочалася в червні 1919 року, тобто в розпал війни, у військових шпиталях. Показники смертності жахливі: з 296 клінічно підтверджених випадків у 1919 році померли 276 осіб (93,2 відсотка летальності). У 1920-му показник смертності знизився: 48,3 відсотка. Лікарі вимагали запровадження примусової вакцинації. Станом на 1921 рік щеплення від холери робили тричі з тижневим проміжком, воно убезпечувало від захворювання впродовж шести місяців, а на наступний рік потребувало поновлення.
Черевний тиф був не менш тяжкою хворобою. Про це писав кременчуцький лікар
Н. Малигін у своїй праці «Про черевний тиф». Автор вважав, що подолати тиф може лише держава заходами санітарної просвіти, мережею лікарень, шляхом покращення водопостачання.

Боротьбі зі зворотним тифом присвячена робота М. Хворостанського, видана в Харкові 30-тисячним накладом. Книжка містила рекомендації щодо особистої безпеки. Адже, підхопивши недугу, людина хворіла впродовж п’яти (!) тижнів — 40-градусна температура на деякий час спадала, а потім поверталася з новою, ще більшою силою.

Загальні поради щодо боротьби з інфекціями містила книжка І. Штрума «Радянська влада і санітарна просвіта», видана в Харкові. Доктор Штрум підкреслював: «Основа нашого життя — праця, а де праця, там потрібне здоров’я. Вперед же, товариші, на боротьбу з невіглаством і забобонами, вперед шляхом санітарної просвіти до повного вилікування трудящого народу, до його великого майбутнього...».

Лариса ДОЯР, старший науковий співробітник Книжкової палати України.