На фото: Іван Ковальчук на верхівці монумента «Батьківщина-Мати» на висоті 91 метр.
Директор Меморіального комплексу «Національний музей історії України у Другій світовій війні», заслужений працівник культури України Іван КОВАЛЬЧУК ніколи не забуває дороги додому, на свою малу батьківщину — Малинщину, а в людях завжди цінує чуйність і доброту... Він залюбки розповів про нелегкі дитячі роки, студентські роки, погляди на сьогодення та історію, зв’язки з рідним краєм.
Запах дитинства
— Сумуєте за батьківщиною? — питаю Івана Ковальчука.
— Умиротворення, силу й наснагу дає мені запах батьківської домівки. Вона чекає мене о будь-якій порі, і так уже сім десятків літ. Я навіть подумати не міг, що настане час, коли житиму в столиці, стану очільником знаного в усьому світі Національного музею історії України у Другій світовій війні.
— Про що мріяли в дитинстві?
— Якою могла бути мрія у простого сільського хлопця? Стати прикордонником, водієм, спортсменом чи музикантом. Не погрішу, якщо скажу, що знання про історію я черпав із життя своєї родини. Народився я на Житомирщині у селі Сталінці (нині — Квітневе). Картинки з дитинства завжди у пам’яті. Повоєнне село, злидні, батьки постійно на роботі...
У ранньому віці найвпливовішим для мене був дідусь Іван Гордійович. Він фронтовик, повернувся безногим інвалідом. У важкий повоєнний час очолив новий фронт — боротьбу з браконьєрами. Був лісівником. Дуже бойовий, сміливий, відчайдушний. Дружина діда Івана, баба Мотря, співала у церковному хорі, не раз водила мене до церкви.
А дідусь по маминій лінії, теж Іван Ковальчук, був старостою церкви, проживав із бабусею Ганною у селі Жовтневому (нині — Маклаївка). Високоінтелігентний, шанований в окрузі. У нього була криниця, яка ніколи не пересихала. По селу, бувало, всі колодязі пересихали, і всі по воду ходили до діда Івана.
— Наш колгосп, — згадує Іван Ковальчук, — спеціалізувався на вирощуванні хмелю. Колгосп був передовим. Називався «Зірка бідняка». І до тієї бідняцької «Зірки» насильно зганяли працьовитих хазяйновитих людей з хуторів, заманюючи їх трудоднем, лякаючи голодом. Якось село оточив загін чекістів. Вони повигрібали з обійсть усе зерно і продовольство до крихти, вивезли за село і спалили. Так було тоді, в 30-х роках...
— Знаю, що чимало часу проводили саме з батьком... — підказую черговий спогад.
— Він у мене був колійним обхідником. Працював на залізничному транспорті, обходив колію на ділянці від станції Головки до Пиріжків, що на Коростенському напрямку, а це майже 10 кілометрів. Він щоденно обходив цю дільницю, стежив за безпекою руху, контролював колію, рейки, шпали, насип. Пізніше тато отримав посаду бригадира колії. Я й досі люблю перестук коліс поїздів, я виріс на цих звуках, рідні вони мені, бо чую в них музику доріг.
Труднощі злету
— Мені самому дуже рано довелося заробляти на прожиття, цінуючи кровно зароблені гроші, — продовжує розповідь Іван Ковальчук. — Працювати доводилося важко. І вже в 12-13 років мав перші копійки, зароблені на току чи в полі.
— А атестат про середню освіту де отримали?
— Я закінчив Малинську середню школу № 1 імені Ніни Сосніної. Звідти у мене потяг до військово-патріотичної роботи, до вшанування пам’яті учасників Другої світової війни. Всім відоме Малинське антинацистське підпілля, що принесло себе у жертву заради спасіння — хоч би як звучало це сьогодні пафосно — нас з вами.
Саме малинська земля дала мені силу вирости, вивчитися, стати чесною людиною. Такими були мої батьки: Петро і Ганна Ковальчуки. Вони завжди важко й багато працювали, пережили повоєння, пізнали трудодневий «рай», виростили дітей, випустили їх на волю, підготувавши до самостійного лету.
Після школи я працював на Малинській паперовій фабриці, потім — армія. Подальша моя доля манила мене дедалі вище й вище. Я закінчив Київський технікум зв’язку й автодорожній інститут, а потім — Інститут економіки Національного транспортного університету, створив сім’ю. Треба було думати, як виростити й вивчити доньку Лесю, як забезпечити родину. А тому ким я тільки не був: вантажником, комірником, будівельником, охоронцем... Гуртожитки, наймані квартири. Аж страшно згадати. Але впевнено переборював труднощі, я ніколи не боявся їх, бо знав, що праця і самовдосконалення роблять справжню Людину...
Хранителі історії
— Ви — гендиректор одного з найбільших музеїв країни... Це дається непросто?
— Музейником я працюю впродовж 36 років. З 2010 року — на посаді генерального директора. Тут мій дім, моє життя, моя історія. Зауважу, що я не історик за фахом, але весь час переймаю досвід у своїх колег. У нас працюють доктори та кандидати наук. Разом ми — сила, і ця сила відчувається в роботі нашого колективу, яким я дуже пишаюся. Я шаную цей колектив, який працює на мир у музеї війни. Особливо тепер, коли в нашій країні йде війна...
— Що вдалося вам змінити в музеї, втілити в життя?
— Перш за все заснували проект «Український Схід» — широкомасштабний виставковий проект, що став результатом шестирічної діяльності нашої музейної команди. Науковці зібрали понад 10 тисяч артефактів, що свідчать про звитягу й жертовність мужніх захисників України, життя цивільного населення на тимчасово окупованій території, біженців, діяльність військових медиків, капеланів, волонтерів. Виставковий простір став своєрідним музейним майданчиком для духовної реабілітації військовослужбовців та їхніх родин, спілкування бойових побратимів, місцем пам’яті і вшанування загиблих воїнів, трибуною висвітлення подій для тих, хто не бачив цієї війни, та її свідків.
Ще один мультимедійний проект, яким я пишаюсь, — це «Мартиролог загиблих». Він знову ж таки розповідає про трагедію війни на Сході України, героїв наших днів, які виборюють майбутній мир сьогодні. Мартиролог розміщений в історичній будівлі ХVII століття — Московській брамі, через яку пролягала дорога до Москви. Окремо можна розповісти історію уже сьогоднішньої боротьби за цей об’єкт, але земельні війни завершилися перемогою, і Московська брама остаточно належить музею.
«Україна. Незакінчена війна...» — проект про складний шлях нашої держави до здобуття незалежності. Сумна правда війни, зафіксована у знімках, проступає в рядках автентичних документів тієї пори: офіційних актах про злочини гітлерівців, листах, щоденниках учасників і свідків подій.
Через історії конкретних родин чітко простежуються наслідки етнополітичних трансформацій: ламалося багатовікове життя, у душі людей глибоко запало гірке відчуття особистої трагедії. Хтось так і не зміг пристосуватися до нових умов, хтось шукав порятунку в нових регіонах, дехто, відчувши загрозу з боку радянської влади, виїхав на чужину і став людиною «без держави». Разом із людьми зникали цілі села й споришем обростали батьківські сліди. Українці століттями жертовно боролися за власну волю. Одним з етапів боротьби за українську ідею в роки Другої світової війни став національно-визвольний рух. Його учасники десятиліттями змушені були «спокутувати провину» в далеких і холодних сибірських таборах...
Основна місія нашого колективу — показати відвідувачам з усього світу справжню історію реальними свідченнями й артефактами, які ми зібрали. В музейних фондах зберігаються матеріали часів радянської історії, котра, як показало життя, не завжди була правдивою. Історія складна, суперечлива, гірка, але вона наша. І пам’ятати її треба. Саме з позицій історичної пам’яті формується колекція музею — і щодо національно-визвольних змагань, і щодо воїнів Червоної армії, і щодо народу України загалом. Ми завжди спиралися лише на документи й артефакти.
Листи з минулого
— З-поміж великої кількості експонатів музею для вас є якісь найголовніші?
— Серед понад 400-тисячного масиву предметів у музейних фондах зберігаються справді незвичайні колекції. Про одну із них коротко розповім. Уявіть собі, що голос вашого батька, дідуся, сина, якого родина втратила під час війни, заговорив з вами через 70 років. Заговорив у листі, написаному в окопі 1941-го, просив вас берегти себе, дітей, батьків, благав молитися за його здоров’я, бо передбачав, що війна — надовго. Але не дійшов той лист до вас, загубився у лабіринтах трагедії... 1215 листів були вивезені з Кам’янця-Подільського нацистами в Австрію для подальшого вивчення настроїв радянських солдатів у перші дні війни. Так і лежало там наше різноголосся в архівах, допоки австрійська сторона не передала в Україну солдатські одкровення. Ці артефакти пролежали у музеї Відня нерозкритими, непрочитаними й необробленими військовою цензурою. Їх уперше відкрили, прочитали, почали аналізувати й вводити до наукового обігу шляхом публікацій та експонування лише 2010 року, коли ці безцінні листи потрапили до Національного музею історії України у Другій світовій війні.
Завдяки ретельній роботі співробітників вдалося розшукати 670 родин, котрі мають стосунок до адресатів або адресантів. Ці листи несуть могутній емоційний та гуманний потенціал. Вони несуть колективний голос свідків перших тижнів і місяців війни, передають слова смутку, любові, прощання та надії, які актуальні завжди. Коли тільки отримали колекцію, шквал запитів, дзвінків не стихав цілодобово. Ми розіслали списки по всіх областях.
Поштарі, пошуковці, журналісти, чиновники, небайдужі люди долучились до пошуків.
Кого зацікавила ця тема, прошу переглядати наш музейний сайт, на якому багато цікавих проектів. Серед них — Марафон історій «Українці-Рятівники». Він присвячений жителям України, котрі під час Другої світової війни, ризикуючи собою та своїми родинами, зберегли життя євреям, ромам та іншим приреченим. Запрошуємо також усіх бажаючих до участі в Марафоні. Інформація — на сайті портрети.com.ua. Також ми продовжуємо пошук матеріалів про в’язнів концтабору Аушвіц. Можливо, хтось знає таких людей чи родичів колишніх в’язнів, будь ласка, долучайтеся. Ми у відкритому доступі, раді всім.
— Не можу оминути гостру тему: баталії точаться й навколо монумента «Батьківщина-мати»...
— Так. Це все наша історія, котру кожний сприймає й розуміє по-своєму. Стосовно монумента «Батьківщина-мати», то одні вимагають збити зі щита статуї радянський герб, другі радіють, що на свята її голову прикрашають вінком із червоних маків, комусь це категорично не подобається, хтось хоче тризуб, а інші кричать: «Не чіпайте!». Взагалі постать цієї войовничої жінки викликає багато суперечок. Щось змінити на тому щиті дуже складно й дорого. Та й як це зробити, щоб нічого не зруйнувати? Адже щоб зрізати герб, треба щит зняти, а це призведе до дисбалансу всієї споруди... Одним словом, купа інженерних проблем. Та й занадто ласий шматок землі у центрі Києва. Довелося відвойовувати його не один раз. Це болюча тема, було дуже багато посягань на нашу землю...
За час діяльності Меморіального комплексу з його експозиціями познайомилось понад 30 мільйонів відвідувачів із усіх куточків планети. Лише у 2019 році — 800 тисяч, а з початку 2020 року вже більше 40 тисяч. Отже, наш музей — у центрі уваги. Основний його інвестор — це відвідувачі. До речі, у нас розроблений проект «Екстрим» — підйом на скульптуру «Батьківщина-мати» на висоту 91 метр. Відбувається сходження у супроводі інструктора.
— А де можна ознайомитися з матеріалами музею додатково?
— Запрошую на новий пошуковий портал martyrology.org.ua, створений на базі Документального фонду Національного музею історії України у Другій світовій війні. Він акумулює відомості про радянських військовослужбовців з України, котрі загинули й зникли безвісти, а також поховані на її території. Ці документи мали бути знищені через 75 років, але вони врятовані нами!
Розмову вів Богдан ЛІСОВСЬКИЙ.
Житомирська область.
Фото з архіву Івана КОВАЛЬЧУКА.
