Наявність чи відсутність харчів, збільшення чи зменшення їх обсягу безпосередньо вплинуло на становлення людської цивілізації. Так, неолітична революція за часів кам’яного віку, що замінила споживацькі форми господарювання (збиральництво та полювання) на їх відтворювальний аналог (землеробство та скотарство), привела до збільшення виробництва їжі, а отже, посприяла зростанню популяції людей на Землі. Більше того, поява харчів у достатній кількості спричинила зміну моральних установок людства — тепер уже не треба було вбивати «зайві роти». Як наслідок — з’явилися поняття «милосердя», «співчуття», «взаємодопомога», «емпатія».
Водночас на долю людства періодично припадали тяжкі випробування. Про одне з них — епідемії — ми розповіли в нашій попередній публікації (див. № 67 від 17 квітня 2020 року). Однак ще жорстокішим випробуванням ставав для людей голод. Останній спотворював людську моральність, повертаючи людину на рівень первісної доби...
Книгодруки Книжкової палати України, що виходили впродовж 1922 року, до тематики голоду зверталися постійно. Річ у тім, що перший голодомор у Радянській Україні (1921—1923), на відміну від Великого голоду 1932—1933 років вирізнявся інформаційною відкритістю. Лихо обговорювали всередині країни, про нього добре знали у світі. Міжнародна спільнота відзначилася наданням гуманітарної допомоги голодуючим, і це в умовах офіційної невизнаності утворених більшовиками національних соціалістичних республік та відвертого несприйняття ідей всесвітнього комунізму. І хоча почуття пролетарської солідарності на той час були домінуючими, позакласове розуміння милосердя стало основою цієї допомоги.
Про тогочасний голод писали всі радянські газети. Кістляві руки смерті на своєму плакаті (на знімку) 1921 року зобразив відомий український художник О. Хвостенко-Хвостов (1895—1968) (екземпляр плаката зберігається у фондах Книжкової палати України і нещодавно разом з іншими друками експонувався в Національному музеї літератури України). Проголошений РКП(б) у березні 1921 року НЕП, який замінив грабіжницьку продрозкладку на фіксований продподаток, в умовах жахливої повоєнної розрухи, цілковитої відсутності механізації в сільському господарстві, катастрофічної втрати населення, а отже, робочих рук (за різними підрахунками, Україна впродовж 1914—1921 років втратила щонайменше 7 мільйонів людських душ), врятувати ситуацію на той момент не міг. Знесилене довготривалою Першою світовою та громадянською війнами, диктаторською політикою «воєнного комунізму» селянство південно-східних губерній УСРР у 1921-му зіштовхнулося з безпрецедентною посухою, яка призвела до втрати 92 відсотків посівів! Жах голодної смерті вчергове охопив багатостраждальну Україну...
На страшне лихо миттєво відреагувало вітчизняне книгодрукарство. У 1922 році Полтавська райспілка видала книжку під виразною назвою «Без хліба». Остання являла собою збірник оповідань з оголошеної теми. Тираж її становив 5 тисяч примірників і, як підкреслювали видавці, 25 відсотків прибутку від її продажу призначалося на користь голодуючих. До книжки ввійшли оповідання відомих українських письменників Б. Грінченка, Д. Марковича, М. Коцюбинського, В. Стефаника, А. Тесленка, Т. Бордуляка. Передмову до видання написав літератор В. Щепотьєв. У ній, зокрема, зазначалося: «Ця книжечка виходить тоді, як Українську державу спіткало велике лихо. І на півночі, у великоросіян, і у нас, на Україні, дуже багато людей тяжко страждають від голоду. Їдять дерево, кізяки, вмирають десятками й сотнями тисяч, доходять до того, що вбивають власних дітей, щоб не бачити їхньої муки. А як де, то вже й того дійшло, що як помре хто, то не ховають, а ріжуть ще тепле тіло і з’їдають». Автор передмови підкреслював, що книжка виходить задля того, щоб «розворушити людські серця».
Розрахована на широку цільову аудиторію, вона була доступна і зрозуміла. В оповіданні Б. Грінченка «Без хліба» розповідалося про селянина Петра, який від голоду став злодієм. В оповіданні Д. Марковича «У найми» змальовувалася важка доля вдови Ганни, що в умовах голоду виховувала п’ятьох дітей. Жахливий сюжет був покладений в основу оповідання М. Коцюбинського «Що записано в книгу життя», де йшлося про те, як син позбувся «зайвого» материнського рота — на її прохання відвіз стареньку до лісу. Загалом оповідання М. Коцюбинського давали людині надію на порятунок від здичавіння, адже, схаменувшись, хлопець повернувся до лісу і врятував неньку, а інша героїня письменника — селянка Хима — віддала на користь голодуючих свого останнього п’ятизлотника. Натомість, герой оповідання В. Стефаника «Новина» з голодного відчаю скоїв страшне лихо — втопив власне дитя, а селянин Грицько з оповідання А. Тесленка «Тяжко» вчинив самогубство.
Художній образ голодного лиха доповнювався його науковим аналізом. В архіві Книжкової палати України зберігається збірник наукових статей, присвячений проблемі голоду. Виданий під редагуванням професорів К.М. Георгієвського, О.В. Палладіна та лікаря В.М. Когана збірник вийшов у харківському видавництві «Наукова думка» накладом у чотири тисячі екземплярів. Книжка присвячена світлій пам’яті письменника Володимира Короленка (1853—1921), який позначився активною боротьбою з лихом — він очолював Всеросійську організацію по боротьбі з голодом.
Автори фіксують жахливі факти. Так, Віктор Коган зазначає: «Голод вигнав усе, заволодів усією свідомістю, за хліб все можуть, все зроблять, обмануть, вкрадуть, заріжуть однолітка (як це було у Дієвці Катеринославської губернії) 5-ти, 8-ми, 12-літні злочинці». У 1920—1921 роках голодували Росія, Татарстан, Киргизія, загалом 37 мільйонів осіб. Восени 1921-го голод захопив Україну, Кубань, Грузію, Азербайджан і Крим. На Женевській конференції Червоного Хреста 25 січня 1922 року обговорювалося питання про допомогу не тільки Росії, а й Україні, Грузії та Азербайджану. 22 лютого 1922 року голодуючим було визнано й Крим.
Тогочасний голод в Україні охопив п’ять губерній — Запорізьку, Катеринославську, Миколаївську, Одеську, Донецьку, а також, окремі повіти Харківської (Зміївський, Куп’янський, Ізюмський), Полтавської (Кобеляцький) і Кременчуцької губерній.
Серед причин голоду автори нарису називали такі чинники, як повоєнне зменшення посівних площ, катастрофічне (до 70 відсотків) скорочення поголів’я не тільки свиней і домашніх птахів, а й тяглової худоби (коней, волів), за допомогою якої оброблялася земля, жахливу посуху в південно-східних губерніях, унаслідок чого було загалом втрачено до 60 відсотків валового збору зерна. Автори писали, що ціни на зерно піднялися в кілька разів: у Миколаївській губернії впродовж 1921 року ячмінь здорожчав у 121 раз, пшениця — у 98, просо — у 83, картопля — в 49, чорний хліб — у 23, м’ясо — в 10 разів. Як наслідок — кількість голодуючих неухильно зростала: станом на 1.03.1922 року налічувалося 2 920 174 постраждалі, а вже на 1.05.1922 року голодуючі становили 4 034 732 особи, а це 50 відсотків населення вищеназваних губерній УСРР.
Нещасні голодні люди вживали різноманітні сурогати: хліб із кукурудзяних качанів, білу глину, кору тополі, варену шкіру, просяну полову, вапно, курай, макуху, кору берези, осот, кінський щавель, кору верби, рапс, рогозу тощо. У своєму нарисі автори писали про зафіксовані випадки людожерства. У книжку було уміщено світлини людей, що вживали людське м’ясо. Автори наукового дослідження встановили, що смертність від голоду була 50 відсотків від загальної кількості голодуючих, тобто, за наведеними ними даними, понад 2 мільйони осіб. Голод ускладнював численні епідемії, у голодуючих людей остаточно впав імунітет, на них не діяло щеплення від віспи, хвороби, що виникали від голоду, були не вивчені, методи лікування — також, медичний персонал перебував у критичному стані — медики масово помирали від голоду. Автори закликали збільшити допомогу з боку Європи та Америки, бо самотужки радянська влада здолати лихо не могла. Ці кричущі, лаконічні констатації були датовані 10 квітня 1922 року.
Голова першого радянського уряду України Християн Раковський закликав селян сіяти кукурудзу і пшінку. У своїх брошурах, виданих у 1922 році, він писав, що голод — це не тільки «велике нещастя, але і великий учитель».
Справжні факти голоду знайшли відображення у творах українських митців. Так, В. Поліщук, А. Бурунов канонізували образ селянки-незаможниці Фекли Бармашової із села Засілля, що на Херсонщині. Під час голоду вона створила дитячий будинок, викривала розкрадання їжі вихователями, засуджувала злочинні дії місцевих чинуш. З її ініціативи запрацював харчоблок для голодуючих і було введено відрахування одного фунта з кожного пуду змеленої муки. Ворогів у жінки накопичилося чимало (і злодійкуваті працівники радянських установ, і заможники, яких примушували віддавати своє кровне, і священики, в яких вилучали церковні цінності) — на очах вихованців дитячого будинку її забили до смерті, над тілом познущалися, а потім відтягли на кладовище і закидали камінням...
Лариса ДОЯР, старший науковий співробітник Книжкової палати України.
