Тридцять років тому 15 травня Верховна Рада вперше почала працювати як парламент на постійній основі. Верховна Рада України першого скликання відновила державну незалежність і заклала міцні фундаменти для самостійності. Історичне значення того дня згадували разом із народним депутатом Іваном Зайцем (на знімку).

— Іване Олександровичу, 15 травня 1990 року відбулося перше засідання Верховної Ради УРСР дванадцятого скликання, яка ввійшла в історію як Верховна Рада України першого скликання. Ви усвідомлювали, що розпочався відлік нового українського парламентаризму? Яким запам’ятався той день?

— Цей день не закарбувався в пам’яті емоційними спалахами. Це було робоче засідання, якому передували велика підготовка у робочих групах і велика організаційна робота всередині демократичного блоку. Одразу, з першої години роботи Верховної Ради, було видно, що в Україні з’явився цілком новий інститут представницької влади, інститут влади з новим ідеологічним наповненням, якому потрібно буде вирішувати доленосні для нації завдання. І це усвідомлювали обидві частини парламенту — прокомуністична більшість й опозиція. Так, Голова ЦВК Віталій Бойко, який, по суті,  репрезентував нову комуністичну владу, заявив у своїй доповіді: «Вперше найвищий орган державної влади сформовано не одностайним голосуванням... а в умовах альтернативності, гострої передвиборної боротьби, без будь-якого регламентування якісного складу кандидатів у депутати». Представник демократів Орест Влох назвав саме засідання історичною подією.

Підготовку до відкриття сесії здійснювала Президія Верховної Ради, яку очолювала Валентина Шевченко. Проект порядку денного сесії й інші документи вказували на одне: стара комуністична система ще чіплялася за свої стереотипи і практику, але трималася їх не досить міцно.

Одразу виникло протистояння з питань формування Президії сесії та висвітлення роботи Верховної Ради. До складу Президії сесії не було введено жодного представника від демократичних сил. Пряма трансляція пленарних засідань здійснювалася тільки по радіо, хоч демократи, зокрема в особі Дмитра Павличка, Василя Червонія та інших депутатів, вимагали і прямої телетрансляції, а також озвучки площі перед Верховною Радою, де зібралися небайдужі українці, які прагнули змін.

— У парламенті першого демократичного скликання було два табори: так звана група 239 (комуністична більшість «За суверенну Радянську Україну») і опозиційний «Демократичний блок» — Народна Рада, — до якого входили і ви. Важко було знайти спільну мову з опонентами?

— Важко. Уже першого дня роботи парламенту проявилися різні підходи цих двох таборів. І щодо принципів формування робочих органів сесії, і щодо висвітлення роботи Верховної Ради, і щодо порядку денного сесії. Але найбільше це виявилося в стратегічному баченні перспектив України — в питаннях її суверенізації. У перший день керівник секретаріату Верховної Ради Микола Хоменко, який представляв проект порядку денного сесії, заявив, що сесія має не тільки сформувати керівні органи парламенту, а й розглянути декларацію про суверенітет Української РСР, прийняти звернення до ВР СРСР та парламентів союзних республік про укладення нового союзного договору. Пропонувалося ухвалити заяву щодо ситуації в республіках Прибалтики, які на той момент уже ухвалили рішення про відновлення втраченої через їх окупацію Радянським Союзом державності. Як бачимо, тоді пропонувалося депутатам працювати в напрямі часткового, обмеженого розширення суверенітету України у складі оновленого Радянського Союзу, з чим демократична меншість не могла погодитися.

Засідання 15 травня 1990 року показало, що Верховна Рада не буде підрядним органом до ЦК КПУ, а буде центральним органом державної влади в Україні з широкими установчими функціями.

Цю нову реальність сформували березневі вибори до парламенту. У своїй основі це були справді альтернативні вибори. Найбільшою мірою ця альтернативність забезпечувалася широкими можливостями висунення кандидатів у депутати — від висунення їх громадськими організаціями до висунення зборами виборців та трудових колективів. Під час виборів змагалися не тільки різні ідеології та програми, а й характери. До Верховної Ради тоді прийшли лідери обох таборів. То були великі часи, і творили їх великі люди. Це були відповідальні політики, які здатні були шукати компромісних рішень у найважливіших питаннях.

Один приклад про атмосферу в залі в ті перші дні роботи сесії. На другий день роботи парламенту Микола Поровський запропонував винести із зали «монумент Леніну», який стояв за спинами членів Президії. Це було історичне зухвальство! Хоч Микола обгрунтував свою пропозицію плюралістичним політичним складом парламенту. 15 травня розмежувало комуністичний період з часом, де започатковувалася велика стратегія майбуття для української нації.

— Під парламентом стояло багато людей з плакатами «Добродії депутати. Ваші виборці не хочуть більше жити в колонії», «Вимагаймо суверенної України»... Ви до них підходили, про що спілкувалися?

— Так. Депутати-демократи вели постійний діалог із цими людьми. Депутати від більшості скаржилися, що мітингувальники обзивають їх різними словами на кшталт «зрадники», «перевертні» тощо. Вони вимагали відвести людей від будівлі парламенту. Насправді люди вимагали радикальних рішень. Їх обурювало те, що «більшовики» прагнуть до мінімальної відкритості в роботі парламенту. Їх обурювало те, що не було трансляції сесії на площу. Виборці хотіли чути, що робиться в парламенті. Ми радили «більшовикам» не відвертатися від людей, а озвучити площу. І тоді їх ніхто не обзиватиме.

— Ви сказали, що це були великі часи, великі сподівання. Які доленосні рішення ухвалило перше демократичне скликання?

— Вершинною перемогою стало проголошення незалежності і створення власної держави. Нам випала честь створити Українську державу, і ми не розгубили енергію народу і не змарнували час. Тодішня Верховна Рада створенням Української держави покінчила з Радянським Союзом і комуністичною системою, на якій тримався «совок» і так званий московський колоніалізм. Прибалтійські республіки, Азербайджан, Грузія раніше за Україну стали на шлях виходу з СРСР, але їхні рішення лише заклали тріщини у видимій частині айсберга під назвою Радянський Союз, а остаточно цей айсберг розвалився, коли Верховна Рада створила власну державу.

Верховна Рада створила критичну масу владних інституцій незалежної держави, безпекову систему включно зі Збройними Силами України, розпочала трансформацію адміністративної економіки в економіку ринкового типу, визначила місце України в міжнародній системі координат, створила умови для появи громадянського суспільства тощо. Це була справжня революція, яка докорінно змінила суспільний лад.

Можна і треба було зробити більше, але ми працювали у дуже складних умовах внутрішньої і зовнішньої природи. Втім, те, що було зроблено тоді, гідне подиву.

— Що стало головним чи переломним моментом?

— Переломним моментом стало ухвалення декларації 16 липня 1990 року. Із ухваленням цієї декларації ідея незалежності Української держави оселилася у владних коридорах, а до цих пір жила на майданах. Створилися такі умови, коли і народ, і влада бажають одного. І тоді незалежність стала питанням часу. 3 серпня Верховна Рада ухвалила закон про економічну самостійність України, 30 липня — постанову про військову службу, яка започаткувала повернення наших хлопців із конфліктних гарячих точок. 24 жовтня 1990 року Верховна Рада внесла зміни до Конституції про перевагу республіканських законів над союзними. Фактично луснула правова союзна система. Згадаймо також референдум 17 березня 1991-го, яким Горбачов хотів ще зберегти Радянський Союз. Україна і тут показала свій норов, небажання грати за московським сценарієм. Верховна Рада паралельно оголосила всеукраїнське опитування, результат якого фактично обнулив горбачовський референдум, бо орієнтував насамперед на створення власної держави, а не на збереження Союзу. ГКЧП — це була реакція на самостійницьку ходу України, ГКЧП лише каталізував процес становлення України як незалежної держави. Тому державність нам не впала з неба, навіть на кінцевому етапі боротьби за незалежність потрібна була повна мобілізація патріотичних сил, усього українського суспільства, щоб здобути державу.

До речі, на початку державотворчих процесів був створений і «Голос України». Це теж історичне рішення. Газета забезпечила плюралізм думок, що був властивий Верховній Раді. І досі пам’ятаю публікації під час обрання

Голови Верховної Ради. Демократи висунули багато кандидатур на цю посаду («Голос України» друкував усі виступи цих кандидатів). Через газету наші думки доходили до широкого загалу. «Голос України» відіграв велике значення, бо ще не було незалежних ЗМІ. Видання було трибуною Верховної Ради. Це стало проривом в інформаційному просторі.

— За тридцять років дуже змінилися політики чи парламент?

— Життя ускладнилося й урізноманітнилося. Гадаю, на часі реформа Верховної Ради. Я вірю, що знайдуться сили, які усвідомлять критичну ситуацію для української державності і візьмуть на себе відповідальність за долю країни.